АЛЬФА ВСТРІЧАЄ АМЄГУ



Мальчік сидів на підлозі, розклавши навколо себе пакєти з чіпсами, шоколадні батончики і кукурузяні хлопья. Спершу він жмакав спустошені пакєти й відкидав їх убік. Но всі ці обгортки були дуже льогенькі, й тому далеко не відлітали. Так і сидів мальчік, поміж сміття та вкусностєй, і ніхто не мішав його мислям. Це продолжалось ровно пітнадцать хвилин.

Коли до закритія магазіна залишились щитані понти, охраннік рішив пройтись по завідєнію. Він не дуже любив це діло, патамушо за цілий день йому добряче набридали усі ці стелажі й полиці, вітрини і стойки, на которих лежало все,
чого може забажати самий ізвращонний пожиратєль. Охранніка звали Вася і він дуже обіжався, коли йому казали: «Слиш ти, Вася!». Чото він щитав, шо ім’я Вася—обідне й непрілічне, і звучить воно, як процес порчі воздуха. Іноє дєло, коли до нього звертались: «Васілій Петрович». «Оце вже друге діло»,—мислєнно розквітав Вася і готувався заподіяти людині, яка до нього так обратилась, отвєтну любєзность.

— Нушо там, Вася?! Всьо нормально, закриваємся?—ето во лала продавщиця возлє каси, яка уже давно ждала того мгновєнія, коли можна буде схватить своє любіме зеркальце, размєром із свинячий пятак, а другою рукою виколупать із сумочки, потративши на упоїтільні пошуки кілька хвилин, свою не дуже любіму помаду, котрою вона пользувалась токо після роботи. Сама вона не могла об’яснить, чому маже губи імінно цією помадою, і тільки тагда, коли вертаєцця з магазіну. Дома вона витирала її влажною і сухою салфєтками (по очіріді)—й опять же не задумувалась, нафіга нада було мазацця. Дорога була не очінь дальока — продавщиця жила у тому ж кварталі. І верталася всігда ноччю. І ліхтарі на її путі якшо й були, то нікада нормально не світили. У кращому разі—мутно обляпували землю потустороннім свєчєнієм, якого було недостатньо дажи, шоб роздивитись калюжу під ногами. Словом, непонятна історія з цими губами.

— Нєт, так і підем, а магазін хай одкритим стоїть. Всьо равно утром возвращацця—і все по новой.—Васілій Петрович рокотав ці глупі слова розмірено й серйозно, од чого в продавщиці случилось замішатільство.

— Ти шутіш? Вася, ти так шутіш, да?

— Ну да, шучу.

Охраннік був людиною скромною і незлобною, а потому прощав людям і тупість, і невігластво, і острі приступи діареї на робочому місці. Впрочім, якби він работав у магазині прибиральником, то, може, й змінив би своє мнєніє,—але тільки нащот останнього пункта.

Мальчік чув, шо до нього наближаюцця тяжолі й опасні шаги, але не зважав на них. Він був поглощон поглощєнієм чіпсів — так міг би подумати сторонній наблюдатіль, позбавлений чуття стилю і нездатний проникнути в тайні закамарки дєцкої душі. Бо на справді мальчік не просто сидів і тупо жрав чіпси да шоколадки — він мічтав. Поки шаги охранніка наближали його до розриву з міром чистих фантазій, він намагався виловить з них побільше судьбоносних знаків. Бо мальчік, хоть і був юний годами, проте вже знав, шо в житті кожної людини трапляюцця знаки, ігнорація которих призводить частіше за все до мощних побоїв анонімного характєра. Ну, тоість, ти можеш не знать, чому і зашо на тебе посипались каратільні піндюліни, но должин понімать, шо за етім стоїть. А стоїть за етім якийто непонятий воврімя знак судьби, до якого ти поставився, наче до козявки,шопричепилася к пальцю, словно маленька анаконда.

Охраннік підійшов до передостаннього ряда стелажів, на якому був представлений асортімєнт хлібо-булочних іздєлій, озирнувся по боках, і ловко стирив одну із маліньких булочок. Він, як ніхто інший, чудово знав, шо цей сєктор магазіна не прострелюється камерами відеоспостереження, патаму шо сам їх і настроїв відповідним чином. Шоб, значить, каждий вечір притирювать собі на пізній ужин булочку-дві. Ні, красти він не любив, просто щитав це маліньким удобством.

Вдруг він почув, як шото заворушилось поблизу. Щурів і мишей в магазіні не водилось, тож Васілій Петрович таки успів перепугатися, перш ніж акуратно зазирнув за останній ряд полок і побачив там отрішонного мальчіка, шо сидів просто на підлозі, посеред обгорток від сожраних товарів.

— Ну дак ми закриваємся чи нє?—нєрвний голос продавщиці засвідчив, шо губяки свої вона уже намазала й, віроятно, уже ізготовилась бряцать ключами.

— Да іди уже, єслі сильно спішиш, я сам закрою,—гукнув охраннік, уставившись на малолєтнього сладкоєжку, которий тепер тожи поняв, шо його уєдінєніє нарушене. — Я й забув зовсім, шо мені нада ще куму перезвонить.

Васілій вчинив так не із врєдності чишегірших намірів, а тіки потому, шо любив психологічні експерименти.

«Значить так, — думав він собі, — ось зара мальчік-обжора должин іспугацця й кинутись навтьоки. Він же понімає, шо оставатись тут опасно. Він должин почуствовать, шо я питаюсь ізбавицця от єдиного свідка, а це очінь стрьомно. Єслі він не дибіл—точно кинецця навтьоки».

— Ну, харашо, я пошла, пака!

Двері лязгнули, як гільотіна, і тепер уже настав чірьод Васілію Петровичу дивуватись і підозрювати шото неладне. Мальчік, вроді нічого не случилось, і далі жував канфєти з чіпсами да п’ялився ку дись під стелю. Вроді біля нього не охраннік появився, а мєлкій павучок сказочного проісхождєнія.

Потупцявши трохи в нірішитільності, Васілій крякнув (хотя цей звук в його виконанні всьо жи боліє нагадував рохкання), підійшов до мальчіка й усівся напроти нього, прямо на підлогу. Заботліво сузивши глазки, він спросив:

— Про шо ти думаїш?

Мальчік навіть не глянув на охранніка, він усе ще печально блукав поглядом дето під потолком.

«Він, навєрно, буде мовчать, отморозка із себе корчити,»—подумав Васілій, но мальчік наче прочитав цей сумнів і негайно його опровьорг.

— Я думаю про шахмати. Но ви ж не про те хотіли спитать, правда? На самом дєлє вам інтірєсно, шо я тут дєлаю, як мене зовуть і так даліє.

— Ну да, а такжи мені цікаво, чи знають твої родітілі, де ти швендяєш по ночам в стольюномвозрастє, і пачіму так случилось?

Мальчик припинив жувать і одарив охранніка незамутньонним поглядом.

— Мене всігда про це питають. І скрізь.

Васілій відчув, що дитині не то шоби горько й обідно за якісь негаразди в його жизні, а просто облом розказувать історію тіпа атмазки, котору він, очевидно, разучив не хуже, ніж стішок про новогодню йолочку.

— А шо ти думаєш про шахмати? — внізапно запитав охраннік. І не лише для того, шоб озадачить мальчіка нестандартним повідєнієм (подобні інциденти всьо жи передбачають нєсколько інші сценарії). Діло в тому, шо ця репліка неймовірно зацікавила Васілія Петровича. Він бо, як ніхто інший, прекрасно знав, шо інтєрєс к шахматам може ввести людину і не в таке заціпеніння. То шо ж казать про рибьонка, якого случайний доторк до істини може преобразить, змінивши сущность і життєві орієнтири.

— Я уявляю собі, як харашо і весело було б іграть, якби усі шахматні фігурки вдруг ожили. Шоб коні — скакали, пєшки — мотузили друг друга, як настаящі воїни, шоб за каралєвою развівалось бірюзове плаття с розовими рюшиками. І шоб вони могли не тіки ходить і бицця, но і бєсєдувать, гулять, розказувать шось про свою шахматну жизнь. Це ж так цікаво!

Охраннік якось вмить смягчився, й откусив зразу половину краденої булочки. Ні, він помнив про камери стеження. І про те, шо надо буде потім ще задержацця на роботі й трохи помахлювать із пльонкою, він уже колись займався цією постидною діяльністю, хоть і дуже не любив згадувати про той случай з Валєнтіною. Тагда так само по підлозі були розбросані пакєти з чіпсами і не тільки — така ото розплата за незграбну страсть, яка всьо равно закінчилась уборкою да суєтою.

Васілій Петрович від цього спогаду пойожився,—і він одлетів восвоясі, наче скурена сігарєта.

— Ти щитаїш, шо бірюзове плаття з розовими рюшиками — це красіво й достойно каралєвского обліка? — спитав охраннік.

— Ну, всьо ж од тканєй залежить.

Кажда репліка цього странного мальчіка дивувала Васілія. Якето осторожне чуство наростало в його ізмученій від недопоніманія з боку окружающих душі. Будто сама ця встрєча, ця розмова—не обичний внєштатний случай, який згодом стане вирваною странічкою, мєлкою цяткою на простирадлах памяті.Йнада сказать,шо вперше за багато років охраннік був по-настоящому взволнований.

— А скажи мені, дітя, шо іще ти думаєш про шахмати?

— Мені б хотілось знать про них побільше,—з великим рвєнієм відповів малиш.—Я пару днів тому вперше побачив, як вони виглядять. Сусід розказав, шо і як ходе, але він сильно путався, коли ми почали партію, — і я в нього бистро виіграв.

— Ти поставив йому мат?

— Мат? Тоість, ви про шо? — насторожився мальчік.

— Ну, шоб виіграть партію в шахмати, нада поставить супернику мат—ето таке спеціальне слово, яке в перекладі з древніх восточних язиков означає «смерть».

У мальчіка появився блєск во глубінє зрачков, і Васілій міг би поклястись, шо це тільки начало возгоранія мальчішеського любопитства, яке вже не спинити.

— Так ви умієте іграть в шахмати?! А я всьо думав, у кого ж розпитать... Бо мій сусід мало шо знає. Про мат, наприклад, він нічого не казав. Я просто побив його караля — і виіграв.

— Ні, караля побить не можна,—улибнувся Васілій,—такого в правилах нема. Це хоть і слабінька фігура, но імунітет до сабельок у неї — будь здоров! Монарх всігда лишаєцця на полі боя, дажи єслі він абсолютно сам і абсолютно голий. А мат — це коли ти любою фігурою напав на караля, а в суперника нема защіти й втекти нема куда.

Мальчік вдруг схопився на ноги, обгортки закружились біля нього в зрадливому хороводі.

— Дядя, я вас сильно прошу: научіть мене іграть в шахмати! Охраннік опереточно розсміявся, но бистро поняв, шо подобна сміхова натужність тут недоречна.

— Для начала, мій загадочний друг, скажи, як тебе звуть? Ну, і на всі остальні вопроси тожи хотілось би почути відповідь.

— Я — Міша. Живу з бабушкою, батьки уїхали на заробітки за граніцу й приїжджають раз в полгода. Бабушка моя, хоть і молода ще, і здорова, но страдає безсонніцею, а тому глотає в десять часов таблєтку — й хропе до ранку, як убита. Так шо вона нічого не знає. Ну, а єслі ви про це, — і мальчік винувато показав на обгортки, — то я заплачу, в мене єсть дєньги.

— Ну шо ж, — охраннік хруснув шийними хребцями, вращая головой. То лі от усталості, то лі така у нього врєдна привичка,—тепер всьо ясно.

— Так ви научите мене іграть в шахмати?

— Прямо січас?

— Ну да! До ранкушепять часов, а спать мені зовсім не хочецця.

— Шото я не пойму, у кого безсоння — у твоєї бабушки чи все ж таки у тебе? — улибнувся охраннік.

— Ну, чесно кажучи, я мало сплю. Колись мене водили к доктору, так той сказав здать аналізи — і більше нічого не об’яснив. Охраннік гимикнув і тепер сам задумчиво вняпився погляом у стелю, вроді там чимось було для глаз намазано.

— Тизнаїш, Міша, єсть одна проблєма, а точніше—дві. По-перше, у мене тут нема шахмат. По-друге, я трохи устав за день, а завтра — знову заступать на вахту, так шо давай лучче зробимо так: приходь около часу дня, коли у нас обєд.

Міша широко усміхнувся.

— Я обізатільно прийду!

Він вже збирався попрощатись, але перед тим запитав:

— А ви харашо в шахмати іграєте?

Тепер настав чірьод Васілію загадочно улибацця.

— Якби я гарно грав — то не работав би охранніком, еге ж? Хотя... Не знаю дажи, як пояснить... Одне тільки скажу: тобі, навєрно, сильно повезло, шо ти зайшов поїсти чіпсов на халяву імінні сюда, а не в сусідній магазін.

Міша, канєшно, подумав, шо це такий намьок, і поліз в кишеню, звідки витягнув кілька купюр. Але охраннік остановив його рішучим взмахом:

— Не треба. Щитай, я тебе угостив.

— Тоді до завтра?

— Давай, я закрию маркєт і проведу тебе домой.

— Мене нікуда не нада проводити, я живу в цьому ж домі, на третьому етажі, окна прмямо над вашим входом.

— Ну, тоді біжи.

Міша побіг до виходу, і за мить двері знову ляснули, оставивши охранніка наодинці з разбросаними на полу обгортками і недостачею в касі.