Вогонь, іди за мною
Щоразу, як мені трапляються дебютні романи молодих авторів, насамперед потребую визначити дві речі – самобутність та приналежність. І якщо з письменницькою самобутністю зазвичай усе більш-менш зрозуміло з перших сторінок, то над жанровою/ідейною/сюжетною приналежністю часом доводиться довго ламати голову – дарма, що в літературних колах побутує думка: мовляв, навіщо це «навішування ярликів»? Однак саме ці «ярлики» дають змогу привернути увагу потенційних читачів до автора-початківця, а далі він уже сам. Так, саме тих читачів, зрощених на творах Стівена Кінга, Курта Воннеґута, Джоан Роулінґ… Либонь, тому в нас уже зо п'ять українських Стівено-Кінгів?
Авторка цієї книжки вже відома широкому загалу відзнаками у детективних та фентезійних конкурсах оповідань. А ось у випадку з її романом художні асоціації зринають і уриваються впродовж читання. Містичний трилер? Авжеж, поціновувачі містики будуть задоволені, проте, як на трилер, ця історія часом уповільнюється й загусає, хоч і не втрачає від того інтриги й атмосферності. Жіночий роман про кохання-зітхання? Теж ніби не воно, попри те, що любовна лінія тут дуже і дуже прописана. Радше містичний детектив, чи навіть так – детективна містифікація – як от культовий «Твін-Пікс» з його Лорою Палмер (але нашу Лору звуть Яною й наразі вона тільки зникла), її «любим» щоденником (щоправда, тут просто блокнот), Чорним та Білим Віґвамами (тут навіть цікавіше – ромський Табір мерців), магією провінційного міста (на противагу вигаданому Твін-Піксу – цілком реальна Полтава), а ще – містечковими диваками, примарами й психопатами… Єдине, чого немає – аґента Дейла Купера, котрий би меланхолійно розплутував злочин. Утім, тут роль Купера дістається азартному читачеві – бери й складай докупи пазли, розкидані авторкою, шукай потаємні знаки та символи, читай між рядків.
Відтак роман має сподобатися фаталістам, залюбленим у «Твін-Пікс», особливо його фільмовий приквел під назвою «Вогонь, іди за мною», де багато Лори Палмер, та, власне, книгу «Таємнича історія Твін-Пікса», що віднедавна вийшла друком й українською. До слова, у нашому романі теж присутній архетип вогню, тут вирує справжнє і метафізичне полум'я, від якого читачам буде спекотно.
«У що повіриш ти?» – це риторичне запитання молода письменниця під псевдонімом Сафі Байс слушно винесла на обкладинку. Та й композиційна побудова твору геть нетипова для початківців – жодного слова від автора, говорять лише персонажі. У центрі – оповідь на перший погляд успішної та щасливої дівчини Яни, чиє раптове зникнення оповите мороком дивних збігів і таємниць. Зосталися лише її особисті записи, що в них ідеться про таку собі Мертву дівчинку, потойбічний циганський Табір, спалений за часів Другої світової війни (мовчу про асоціації з нашим «тут і тепер»), хлопця, давно загиблого у вогні… Що це – тихе божевілля чи справдешні видіння? І чи таким уже безхмарним є життя Яни?
«…я пофарбувала кілька пасем свого рудого волосся у зелений. Почала робити готичний макіяж. Ну, це мені він здавався готичним, а Ліза називала його «мейк-ап єнота». Як відреагували на це батьки? Відправили мене в Болгарію», – її батьки розлучаються. «Діти, дорослі, надувні круги та матраци, медузи – море біля нашого пляжу було схожим на якийсь дивацький суп, можливо, суп людожера. Моя уява швиденько намалювала величезне створіння, яке тримає у волохатій лапі дерев’яну ложку розміром з добрячого дуба і помішує нею людей з медузами у своєму супі», – ось так вона відчуває море. «Не знаю, чим мені не подобається моє ім’я, але воно дратує мене до жаху. Коли хтось надривно гукає «Ййаана!», наприклад, вчителька математики (їй вдається особливо неприємно називати всіх на ім’я), мені так і хочеться вдати, що ніякої Яни я не знаю. А мене звуть зовсім інакше, просто я не пам’ятаю, як…» – так вона сприймає себе. Зізнання Яни огорнуті коментарями її рідних та друзів, котрі поглиблюють та поступово розкривають історію дівчини (хтось досі вірить, що вона повернеться, інші вже подумки її поховали). Що сталося насправді? Ось на цьому й зупинимось – далі треба читати.
Поза сумнівом, це вельми цікавий дебют. Книга, яку згодом не один читач зарахує до улюблених, позаяк у сучасній українській літературі досі бракує таких от романів, натомість маємо чимало аналогічних перекладів із наліпкою «Бестселер The New York Times». Шкода, ми поки не можемо похвалитися достоту авторитетним ЗМІ, саме лише потрапляння до рейтингів котрого є чи не найбільшою літературною винагородою (газета «New York Times» публікує щотижневі списки книжкових бестселерів з 1931 року). Але з'являються нові українські автори, пишуться дедалі цікавіші книги, що заповнюють незаймані жанрові ніші, тож хочеться сподіватися – все у нас буде добре. І, звісно, з нетерпінням очікувати наступного, ще химернішого роману від Сафі Байс.
Вікторія Гранецька
