Сторінка книги

Терор : роман

340,00грн

«Терор» Ден Сіммонса – ностальгійний роман про історію. Ностальгійний – насамперед для читача мого віку, тобто під 30 і старше, бо в доісторичну безінтернетну епоху ми виростали на коктейлі з північних оповідок Джека Лондона, південних романів Жюля Верна і неймовірно сентиментальних текстів Ернеста Сетона-Томпсона. Тож читаючи про те, як зсередини влаштовано корабель (а Сіммонс буквально «розрізає» для нас британські судна від вершечка аж до надміцних дощок обшивки), ми відчуваємо не легке роздратування, а дитяче захоплення та ностальгію. Це – як будинок Барбі, тільки набагато краще! Основний інтертекст роману лежить на поверхні і піднесений нам в епіграфі на тарілочці – «Мобі Дік» Мелвілла. Не дивно, що Сіммонс став ще одним автором в пелотоні тих, хто женеться за Великим американським романом. Дивно радше те, що саме фантастові Сіммонсу майже вдалося вхопити головний текст середини ХІХ століття за хвіст. Навіть події «Терору» розгортається саме в ті роки, коли Мелвілл писав свій твір: епоха неймовірно швидкого поступу, розвитку критичної думки і водночас – найбільших розчарувань та кризи попередніх філософських та релігійних систем. Чарльзу Дарвіну та його жорсткій теорії навіть присвячено кілька розділів «Терору», втім, не для того, аби показати зрушення в думках людей, а щоб читач зрозумів: не так і важливо, від кого пішла людина, коли йдеться про базові речі на території білого континенту: вижити, не втратити всі пальці на ногах, не втратити людину в собі на безмежних сліпучих територіях. Час «Терору» – законсервований і конденсований, він нескінченно далекий від британської розміреності, попри спроби персонажів імітувати звичний ритм життя. Це час апокаліптичний, коли загибель майже неминуча, і читачі можуть тільки спостерігати, від яких нещасть помиратимуть герої. Як і «Мобі Дік», «Терор» – текст-метафора, історія безуму, амока, тільки на цей раз роль білого кита відіграватиме Північно-Західний прохід з Атлантичного океану в Тихий. У 1845 році експедиція, очолювана дослідником Джоном Франкліном, відпливла на кораблях «Терор» та «Еребус» до північних берегів Канади. Метою було не лише дослідити арктичні землі, місцеву флору і фауну – наприклад, один з персонажів лікар Гудсер перші кілька розділів мріятиме побачити білих ведмедів зблизька, – а й знайти омріяний короткий шлях і показати тріумф людини на територіях, де панують демони, пакові льоди та ескімоси. Однак «Терор» – все ж текст ХХІ століття, а значить, годі сподіватися на просування фронтиру та черговий тріумф білої людини, яка привезла із собою в Арктику склянки для лікеру та вишуканий годинник. Розпросторення цивілізації нагло зупиняють кліматичні аномалії, трагічні збіги і людська дурість, яка, як відомо, безмежніша за снігові пустелі. Те, що відрізняє роман «Терор» від безлічі пригодницьких текстів ХІХ і першої половини ХХ століття – образ Іншого. Як правило, вдалою стратегією для героя авантюрних романів було подружитися з хорошими місцевими, стати для них «своїм», знайти з-поміж цих місцевих союзника (одного чи двох, але виживе наприкінці лише один). І разом боротися з поганими місцевими та ще гіршими колонізаторами – маленька переможна війна різнонаціональної місії у глибинах екзотичних континентів. Тут же автохтон, точніше автохтонка, з’являється у перших же розділах, вона ескімоска і звуть її Безмовною, бо в дівчини нема язика – його ніби хтось відкусив. Безмовна ніяк не контактує з командою, і все, що про неї відомо, – її чоловіка (або брата, або батька) вбили, але навіть тоді вона не проявила жодних емоцій. Як героїня Фаулза з «Коханки французького лейтенанта», Безмовна цілими днями вдивляється у горизонт і вперто відмовляється ближче знайомитися з екіпажем корабля. Вона чужа подвійна: через етнічну належність і через стать – жінка, ще й на кораблі! Тут не спрацьовує важливий колоніальний патерн: підкори жінку – і таким чином підкори чужу територію, адже Безмовна – не Покахонтас, діалог з нею апріорі неможливий, поки ти не готовий пристати на її правила. Один з головних героїв капітан Крозьє ставиться до героїні з тихою пересторогою та прихованим захватом. Це її світ, її демонічні божества забирають матросів, їй не холодно під час снігових бур. Безмовна стане для Крозьє Аріадною, що проведе його через арктичні лабіринти і покаже йому світ під іншим кутом, при чому нитка – це аж ніяк не метафора. Але що не сказати далі – буде спойлер одного з найкращих текстів ХХІ століття. Тож спробуйте впіймати цього білого кита самотужки.

Богдана Романцова
Народився в Херсоні в 1966 році проїздом. Тобто киянин, але в паспорті як місце народження вказано Херсон, чим я все життя безсоромно користувався, бо херсонців у морі цінують більше.

В 1986 закінчив Херсонське Морехідне Училище Рибної Промисловості (ХМУ РП), про що пізніше написав книжку «Нариси бурси» (2010, 2011)

Працював у Керчі в «Югрибпромрозвідці», про що теж написав кілька книжок. Зокрема про те, що найкращий пароплав всіх часів і народів – РС-300 (риболовецький сейнер Астраханської побудови). Готовий відстоювати свої переконання в аргументованій дискусії за чашкою кави. Працював на Чорному морі й у Індійському океані на науково-пошукових суднах рибної розвідки.

Три роки провів у Перській затоці та околицях у складі 8 Тихоокеанської ескадри ВМФ. Залишався при цьому нестриженим цивільним моряком. Був у Ефіопії та Ємені.

А потім ходив по Чорному й Середземному морях та річках Дніпро й Дунай, а також Атлантиці в різних українських та закордонних судноплавних компаніях зі штаб-квартирами в Києві, Одесі, Стамбулі й Піреї на рибальських, суховантажних, пасажирських тощо суднах.
Коли востаннє намагався порахувати відвідані країни, виходило 19, після цього кордони кілька раз змінювалися.

Після того, як азбуку Морзе й радистів відмінили, закінчив філологічний факультет Київського Національного Університету. Українська філологія, комп’ютерна лінгвістика.

Кілька років працював перекладачем з англійської в Держстандарті України й зрозумів, що українською можна написати все, включно зі стандартами з аерокосмічної галузі й біотехнологій. Тож твердження, що українською неможливо писати професійну морську прозу, бо не вистачає професійної термінології, – явне перебільшення.

Особисто познайомився з українськими мариністами Віктором Сильченком та Леонідом Тендюком. Насамперед подивився, як вони переклали «переборку». (Один – переділка, інший – перетинка). Вирішив, що залишатиму її «переборкою», а «сухогруз» – сухогрузом, а не «суховантажем», як пропонував телеканал СТБ, чого дотримувався в усіх своїх книжках. Написав їх звідтоді щось із 13, зокрема кілька перекладних з англійської. (Зокрема спогади Джошуа Слокама й «Фортуну капітана Блада» Рафаеля Сабатіні). В 2011 році акцію з «сухогрузом» підтримала Ліна Василівна Костенко в «Записках українського самашедшего». Звідтоді я спокійний за майбутнє української морської прози.

Укладав серії морських пригод для кількох українських видавництв. Перечитав усіх мариністів, яких не дочитав у дитинстві. Написав кілька статей про їхню творчість.

Створив кілька довколалітературних сайтів. Дописував до кількох українських часописів літературні огляди й колонки. «Журив» у кількох літературних конкурсах. Був суворим, але справедливим. В результаті став пародійним персонажем у книжках кількох українських письменників, коли їм треба було ввести персонажа-моряка, й однієї дитячої письменниці, коли їй знадобився хлопчик-акордеоніст. Однак на акордеоні давно не граю, бо трохи невдало засунув руку під двотонну кришку трюму в Одесі в 1997 році, про що написав книжку.