Сторінка книги

Літературні 1920-ті. Постаті : (Нариси, образки, етюди)

30,00грн

Імовірно, для читачів цієї збірки, харківської за духом, навіть авторське вступне слово мислитиметься посиланням на стиль “романтиків вітаїзму”. Стисле непретензійне звернення почасти нагадує відступи, що без них важко уявити «Редактора Карка» або «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Одразу варто підкреслити: ідеться не про порушення вимог наукового викладу (їх навпаки, дотримано чітко й послідовно), а про витончене відчуття художньої традиції, яким наділений дослідник і яке не може не обумовлювати горизонт сподівання.

Книга Ростислава Мельникова «Літературні 1920-ті. Постаті (Нариси, образки, етюди)» є в певному розумінні підсумковою. У ній узагальнено результати роботи відомого філолога за останні півтора десятиріччя. Протягом цього часу науковець оприлюднив низку студій про покоління “розстріляного Відродження”, зокрема монографію «Майк Йогансен: ландшафти трансформацій» [4], а також упорядкував для видавництва «Смолоскип» ґрунтовні видання творів того ж таки Майка Йогансена [1; 2], Сергія Пилипенка [5] і Миколи Хвильового [7]. Не буде перебільшенням сказати, що чимало згаданих публікацій стали взірцевими в осмисленні письменства ХХ ст. Прочитання, яке пропонує вчений, здебільшого спирається на джерелознавчі й текстологічні спостереження. Система пояснень, котрі Р. Мельників зазвичай ретельно добирає до творів, охоплює всі різновиди коментарів. Істотну роль виконують і міркування про рух конкретного тексту. Такі тенденції видаються доречними, адже практика підготовки текстологічного конвою до спадщини модерністів нині ще потребує обговорення й утвердження.

У «Літературних 1920-х ...» автор пропонує приватну “міні-історію” української словесності міжвоєнного періоду. Книга складається зі вступних приміток, десяти статей-портретів, трьох рецензій (об’єднаних у циклі «Відлуння») та фотоматеріалів. Кожна з особистостей, на котрих зосереджується дослідник, неабияк важить для сприйняття “розстріляного Відродження”. Із погляду сьогодення, це символи своєї епохи та жертви винятково гострих колізій між людиною й добою (Василь Мисик, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Володимир Свідзінський, Олекса Слісаренко поряд зі згаданими вже Майком Йогансеном, Сергієм Пилипенком, Миколою Хвильовим); письменники, чий доробок уже відносно добре вивчено чи – подібно до Юрія Вухналя (Івана Ковтуна) та Леоніда Малошийченка-Чернова – проінтерпретовано менш вичерпно.

Утім, попри прозорість назви, збірка зацікавить не лише міркуваннями про літературний текст. Дослідник успішно окреслює зв’язки поезії, прози, драматургії з загальнішими культурними явищами. Як констатовано в анотації, книга Ростислава Мельникова – про мистецький Харків (с. 2). Справді, слобідські панорами постійно супроводжуватимуть читача. Побудова літературного портрета неодмінно передбачає фіксування інтелектуальної атмосфери міста. Мовиться і про першу третину ХХ ст., і про сучасність, насамперед цінності нинішньої харківської філологічної школи, до якої належить автор рецензованої збірки. Надто, що виклад у ній, залишаючись об’єктивним, спирається на спосіб структурування статей, який сприяє найцікавішому висвітленню певної персони. Уже хоч би через це варто одразу ж наголосити: усі письменники, перелічені у змісті, – не звичайні “об’єкти”, а “герої” дослідження.

“Власне харківську перспективу” в трактуванні модернізму означено в «Кількох упровідних заувагах». Вони дають Р. Мельникову нагоду здійснити екскурс у тривалий літературний процес Слобожанщини. Ряд оглянутих осіб є представницький: починаючи з архімандрита Онуфрія, Семена Климовського, Григорія Квітки‑Основ’яненка та ін. до покоління Сашка Ушкалова. Цікаво, що в запропонованій концепції можна простежити прикметні відходи од стереотипів, а радше – кілька спроб коректно розставити акценти. Наприклад, до кола Харківського університету, яке виникло на початку ХІХ ст., слушно зараховано Ореста Сомова, прозаїка, якого – всупереч біогафічним відомостям – традиційно пов’язують із художнім пізнанням Києва (як-от, приміром, і в зовсім свіжій «Історії української літератури» Юрія Коваліва [3, с. 21]. Своєю чергою, Р. Мельників прагне оцінити ситуацію 1920-х, орієнтуючись на масив давньої словесності, класичного й новітнього письменства, пов’язаного зі Слобідським краєм. Науковець показує сплеск “розстріляного Відродження” на контрасті з попередніми десятиліттями: “З початком ХХ століття особливого розмаїття в літературному житті Харкова не спостерігалося, окрім хіба такого радикального вияву уподобань, як підрив пам’ятника Пушкіну [...]” (с. 14). Мине не так багато часу – і настане віховий 1921 рік, коли Василь Еллан-Блакитний згуртує довкола газети «Вісті ВУЦВК» кількох обдарованих авторів (с. 15–16).

При аналізі доробку конкретного митця дослідник найчастіше дотримується інструментарію історії літератури, зокрема задіює елементи біографічного методу. Завдяки цьому додатково увиразнюється статус Харкова як “помітної літературної столиці” (с. 23). Справді, дехто з письменників, як-от Майк Йогансен, фактично провів тут усе життя. Когось іншого, як-от Валер’яна Підмогильного, оселитися в місті спонукали особисті причини. У книзі з цього приводу висловлено переконливі здогади. За авторовим припущенням, переїхати з Києва в Харків прозаїк постановив під загрозою арешту. Ім’я Підмогильного 1928 р. почало фігурувати в допитах у справі СВУ (стаття «До історії однієї повісті»; с. 105). Схожих гіпотез, “неканонічних” фактів вияскравлюється чимало. Приміром, учений, звернувшись до періодики першої третини ХХ ст., довів, що “позиція Хвильового не була аж такою неприйнятною для його опонентів – Василя Еллана-Блакитного та Сергія Пилипенка” (стаття про Хвильового «Штрихи до портрета»; с. 174). Піддано сумніву й узвичаєну версію ув’язнення Василя Мисика. Можливо, арешт спричинила не помилка, а Мисикова близькість і до Пилипенка (праця в редакції журналу «Плужанин», згодом «Плуг»), і до Хвильового (вихід дебютної збірки в серії «Бібліотека “Вапліте”» тощо) (стаття про Мисика «Обриси невідчитаного материка»; с. 69-70).

Слід акцентувати: кожен портрет у книзі Р. Мельникова ґрунтується на скрупульозному опрацюванні літературно-критичних джерел, датованих першою третиною ХХ ст. Цим забезпечується всебічне тлумачення письменницької спадщини. Як завжди, прикметною є й увага науковця до архівів. Зокрема, у статті про Слісаренка «“Шукаю я слова простого …”» використано відомості з кримінальної справи поета. Новий варіант студії про Йогансена «Людина з химерним йменням» збагачено посиланням на недавно опубліковану слідчу справу літератора. У нарисі «Кобзар на мотоциклі», присвяченому Малошийченкові-Чернову, наведено цінну інформацію про долю архіву цього українського та російського авангардиста (с. 57) й уточнено дані про його освіту (с. 56).

Розглядаючи харківських авторів крізь призму творчого процесу, Р. Мельників виходить на рівень проблем, спільних для східнослов’янських літератур 1920‑х рр. Приміром, Юрій Ковтун-Вухналь у статті «Сердечний друг дітей і молоді» постає “надзвичайно потенційним”, “напрочуд цікавим й талановитим” прозаїком (с. 50), який через неприхильну критику не впов-ні розкрив хист. Сумірна драма в житті Міхаїла Зощенка – російського “короля сміху” і автора “сентиментальних повістей” про зникнення класичних типажів уже була предметом аналізу [див. 6]. На цьому тлі розвідка про Юрія Вухналя змушує також замислитися про ступінь формульності в літературі для дітей і юнацтва, якій присвятив себе український митець.

Не можуть не викликати інтересу й теоретичні висновки дослідника. Особливо актуальними слід визнати рефлексії про жанр балади в поезії кінця 1920-х – 1930-х рр. (стаття про Свідзінського «Контекст для легенди»; с. 137–138). Вони набувають іще більшої ваги, оскільки баладні форми часто асоціюються з романтизмом. Поступовий перехід від харківської школи романтиків до харківської школи “романтиків вітаїзму” – одна з тем «Кількох упровідних зауваг» до книги.

Самодостатній розділ (на понад сорок сторінок!) складають старанно дібрані фотододатки. До нього входять фотографії з фондів Харківського літературного музею, Харківської обласної організації Національної спілки письменників України, Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтв України, відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, з приватних архівів Асі Гумецької, Міртали Пилипенко-Кардиналовської, Ганни Шепко та інших зібрань. Своєрідний візуальний ряд постає іще одним варіантом “міні-історії” мистецтва 1920‑х рр. – приватнішим, загадковішим і парадоксальнішим. Ось зображення Сергія Пилипенка з дочками, композиційно подібне до Рафаелевої «Мадонни зі щигликом». Далі – портрет бадьорого петроградського студента, а заразом вантажника Валер’яна Поліщука. Кадр з оголеним атлетом – Майком Йогансеном …

“Мій любий читачу!” – так, у дусі харківських модерністів [пор. 7, с. 72, 77, 83, 87-88], годилося б озватися рецензентові в останньому уступі свого тексту. “Мій любий читачу! Я боюся, що ти написане мною не дочитаєш до кінця. Як ти гадаєш, чим закінчиться рецензія? Вона завершиться тим, що ти покинеш мене на самоті зі справді великим і величним слобожанським містом, бо тобі самому закортить почитати нову книгу Ростислава Мельникова. І тепер, коли запашний вітер гортає сторінки у «Збірнику Харківського історико-філологічного товариства» (а саме в його 15-му числі оприявнюється паперова версія рецензії – прим. «Буквоїда»), побажаймо цьому авторові, щоб він і надалі радував нас із тобою захопливими ерудованими роботами. Але це ще не розв’язка. Попереду найголовніше – список використаної літератури та наступне місце для живої мислі читачевої”.

В'ячеслав Левицький
Мельників Ростислав Володимирович (*28 липня 1973, с. Подорожнє Світловодського району Кіровоградської області) — поет, літературознавець, критик, редактор, кандидат філологічних наук (1998), доцент (2002). Член Національної спілки журналістів України (1996), Асоціації українських письменників (1997) та Національної спілки письменників України (1998).

Один із засновників літературного угруповання «Червона фіра», учасник низки антологій сучасної української літератури (зокрема: Молоде вино. Антологія поезії. — К.: Смолоскип, 1994; Іменник. Антологія дев'яностих. — К.: Смолоскип, 1997; Дев'ятдесятники. Антологія нової української поезії. — Тернопіль, 1998; Протизначення. Двомовна антологія молодої української поезії. — Львів: Кальварія, 2001; Антологія альтернативної української поезії 80-х — 90-х років. — Х.: Майдан, 2001), Kerben der Zeit. Ukrainische Lyrik der Gegenwart (Brodina, 2003), а також реґіональних і міжнародних проектів (Два міста. Zwei Städte. Антологія харківської та нюрнберзької поезії. — Х.: Майдан, 2000; Слобожанська муза. Антологія любовної лірики Слобожанщини XVIІI— ХХ ст. — Х.: Майдан, 2000; Время «Ч». Стихи о Чечне и не только. — М.: Новое литературное обозрение, 2001; Сьоме око. Антологія поезії та прози вихованців Сковородинського університету. — Х.: Майдан, 2003; Ветер с Украины. Украинская поэзия XVIII—XX столетий. — Х.: Майдан, Слобожанщина, 2004; 10 EUROpäer. Deutsch-ukrainische Gedichteanthologie // http://www.netzbibliothek.org/ (2004); Über Zeit und Raum. Понад час і простір. Антологія сучасної української і німецької поезії. — Х.: Майдан, 2006; Слобожанська яса. Антологія громадянської лірики кінця XVII — початку ХХІ століть. — Х. Майдан, 2006; Готелі Харкова. Антологія нової харківської літератури. — Х.: Фоліо, 2008; Літургія кохання: Антологія української любовної лірики кінця ХІХ - початку ХХІ століття. — Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2008; Pasoš. Savremena ukrajinska poezija. — Sarajevske sveske, 2008; Харківська барикада № 2. Антологія сучасної літератури. — К.: Факт, 2008; Українські літературні школи та групи 60-90-х рр. ХХ ст. — Львів: Піраміда, 2009 ).

Поезія перекладалася англійською, боснійською, італійською, німецькою, польською, російською, словенською, чеською мовами.

Лауреат видавництва «Смолоскип» (Київ, 1995), стипендіат Hermann Kesten Stipendium (Нюрнберг, 2004), з-поміж наукових відзнак: Short-term Grant of the American Council of Learned Societies (2000), Petro Jacyk Visiting Scholar (Університет Торонто, 2005), John Kolasky Fellow (Університет Альберти, 2005), The Dr. Jaroslaw and Nadia Mihaychuk Fellow (Гарвардський університет, 2010).

Автор книг:
Полювання на Оленя: Поезії. — К.: Смолоскип, 1996,
Подорож Рівноденням. — Х.: Акта, 2000,
Майк Йогансен: ландшафти трансформацій. — К.: Смолоскип, 2000.
Літературні 1920-ті. Постаті. — Х.: Майдан, 2013
Апокрифи степу. — Львів: ВСЛ, 2016

Упорядник видань у серії "Розстріляне Відродження" Майка Йогансена (К.: Смолоскип, 2001 та 2009), Сергія Пилипенка (К.: Смолоскип, 2007), Миколи Хвильового (К.: Смолоскип, 2011), неодмінний редактор серії "Ars Poetica" (Акта: 2000-2001), ініціатор та редактор серії "Бібліотека слобідської класики" (Майдан: 2002-2004), науковий редактор серії "Програма з літератури" (Ранок: 2002-2004).

Його перу належить низка нарисів про письменників 1920-х рр.: Майка Йогансена, Івана Ковтуна (Ю.Вухналя), Сергія Пилипенка, Валер'яна Поліщука, Володимира Свідзінського, Олекси Слісаренка, Миколи Хвильового, Леоніда Чернова-Майлошийченка, а також близько сотні статей, присвячених перебігу сучасного літературного процесу.