Рейсовий, і…
ми їдемо в райцентр по магазінах. Я, мама і бабуня.
Мама хоче папі бритву, а собі туфлі на весну. Баба хоче колготи тьоплі. А я хочу додому. Бо ми обов’язково ще підем вибирать обої для майбутнього
ремонту, сільодку і два календаря з Хуліо Іглєсіасом
(нам і сусідам).
З нами їде баба Клава Харчишина. І везе Стьопку.
Стьопка – це здоровий індик. Вона його кожен рік, як розсердиться, везе на базар продавати (бо в нас всі Стьопу знають, і про то, шо в нього харак66
тєр хуже, чим у завгоспа дяді Гриші (а це показатєль!)
наслишані).
Правда, окрім індика в баби Клави і нема нікого:
чоловік
помер, дочка в Італії, то вона його продає
швидше для профілактики, у виховних цілях.
Ось і зараз.
– Бабуль, будеш морожене?
– Кушай, я не люблю.
– Як не любиш? Зовсім?
– Зовсім не люблю. Кушай, кушай.
– Зовсім? Бо я їстиму!
– Да.
– І стаканчик!
– Да.
– Точно не любиш?
– Міша, не патякай, а їж, бо тече!
67
Коли я не хочу бути міліціонером (а це буває тілько, коли я хочу бути пожарніком), я іногда придумую,
шо непогано було би бути ще і співаком. Діду кажуть, шо Муслім Магомаєв мені не світе. Но я не дуже і расстраіваюсь! Бо, по-перше, не знаю, хто це такий, а, по-друге, точно або араб, або узбек.
А на класному часі ми вчили, що я – Українець! Що я повинен гордіцца. І ми цілий урок всім класом сиділи і горділісь. А Мельник аж стьорку в носа засунув!
– Мам, а ти купиш мені пістолет? Той. що водой стріля.
– Нашо він тобі? Купим зошитів.
– Зошитами по коровах не поцілиш...
В автобусі мене укачує. Я бовтаю ногами, їм карамельку
і тошню в кульочок. Помітив, якщо їсиш
68
малінову канфєту, то в кульочку все червоне. А апельсинову – оранжеве. Красота!
А наш рейсовий летить і падає, летить і падає. Через дорожню розмітку, через лісосмуги, понівечені
поля. І мені здається, що я кріт, який виповз на землю та раптом – прозрів.
Я навіть починаю жмуритися, як він. Дивіться! – отак.
