Ґринзель і Олена тихо йдуть Янівським цвинтарем. Середина літа. Вони хочуть, але не беруться за руки, бо ті миттєво пітніють і неприємно. Ґринзель пригадує давно покійного діда – героя родинного епосу. Вони напевно всілися з ним зараз на якійсь могилі, посміялися над натуралізованим прізвищем жида, майже по-діловому з’ясували деякі моменти дідової біографії, випили шипшинового чаю, може навіть щось заспівали… Але дід похований далеко… Від отакої вільнодумної маячні Ґринзелю робиться легко.
Вони з Оленою вибралися з конкретною метою – добути три метри колючого дроту. Хочуть бути естетами і знайти його “між іншим”, на самій інтуїції. Дріт, що потрібен для мистецької інсталяції, має бути іржавим. Обох веселить ця місія. Бо де мусить бути старий колючий дріт, як не на Янівському цвинтарі?
Крім жидівських трапляються мусульманські і совєтські гробівці, але лише жидівські загороджені вольєрами та зачинені на висячі колодки. RIP-персони. Олені смішно: хто від кого загороджується? Хто кого боїться?
Далі, північно-західніше, колись була колонія. Тепер колонію затопило і вони сидять на свіжих, але “необжитих” склепах, залитих сонцем і ловлять обличчям вітер. Навколо дуже мало дерев і багато пропилюжених кущів та трав, що відкидають розмиті задухою тіні, або не відкидають їх зовсім. Олена розповідає, що колись біля підніжжя цієї гори текла червона водичка.
Кров? – перепитує.
Та ні, – уточнює – бабця казала: “Червона водичка”.
Їх тіла поволі стають липкими і втомленими. Серця оклеює полуда, як помутніла плівка вкриває несвіже м’ясо. Втому і липкість на кладовищах дуже влучно підкреслюють штучні квіти та безглузді віночки. Аж нудить від них. Раптом у хлопця виринає дуже несподівана думка: “В моєму світі відсутні сигарети, міцний алкоголь та чорнуха, є вітаміни, але, на щастя, немає стерильності, огидної стерильності, що відволікає людину від людини, і штовхає у обійми комплексів. Коханих комплексів”. Обом починає здаватися, що цвинтар – велика колиска свідомості, сонце – велика колиска думок, а спека – саме колисання. З кручі, вниз, через перелази і склепи, під метеликами і над зміями, збігали, як малеча, радо та нетерпляче, до узбережжя. Ґринзель роздягнувся наголо, а Олена, як була: у чорній, майже до п’ят, широкій спідниці з мереживом густим на подолі. Без нижньої білизни, але зі всім своїм сріблом у вухах, у носі, на пальцях рук і ніг, в пупчику, на язиці, у сосках і в кліторі. З усім тату. З тушшю під очима. З крученими, наче плющ на хресті думками, зі стрункими наче вогняний вітер, молитвами, – стрибає в море.
Спідниця здувається, як парус, тримає Олену на поверхні гордо і владно. Берці тягнуть вниз. Вона тепер дуже вразлива, наче порцелянова балерина. Надзвичайно прекрасна.
Під водою, як веймарські тролі, працюють каторжники затопленої зони. Вони беззвучно відлуплюють кирками великі шматки коралів. З кутиків їх уст здіймаються тонкі вервички бульбашок. Один підіймає голову. Всі підіймають голову. А там! Вона! Наче повня. Наче медуза чи дирижабль. В’язні дивляться, туди, під спідницю і думають про схід сонця і про свободу. І море для них дуже світле та зелене.
Коли вилазили, спідниця щось зачепила. Звичайно це були три метри колючого дроту.
Ґринзель переїхав з Вічного міста до Львова одразу як прийшов з війська. В армії, окрім паморозі на бровах раптово здитинілого капітана, окрім відчуття непричетності до власного тіла і ще багато чого, запам’ятав істину яка звучала приблизно так: ”Якими зайшли, такими і вийдіть”. Вона заперечувала тимчасові вигідні армійські „істини” і лунала з уст офіцера, а цього було достатньо, щоб увірувати в неї, бо мусить бути якийсь маяк для чутливої, наче шкірка перестиглого персика, душі новобранця. Отже Ґринзель перебрався до Львова, бо мегаполіс поглинув друзів „вічними” проблемами, постав містом „яке не вибирав”. Така вічність була йому осоружною.
Ґринзель перебрався до Львова коли місто ловило останні луни Великого Потопу, все вже відбулося – майбутнє сталося і апокаліптичні розмови поволі змовкали. Розточчя й далі половинило небеса на два моря, а ті стали набагато ближчими і майже рідними. Море змінює ментальність людей, географія – звички. З’являлися покоління, що не знали іншої Галичини, покоління, які нюхали йодоване повітря і ловили камбалу на бригантинах так легко і просто, як жили. Старі люди пліткували про Велике Зміління, сиділи в бібліотеках, оглядали макети старого міста Вітвіцького, або ретро-фото зі супутника NASA, де мало синього і багато зелені. Іноді Ґринзель брав човен, плив на острови і шукав… Шукав те, чого шукають пенсіонери у будь-якій країні на лавах скверів та парків, за шахами та шашками, за келихом чи філіжанкою, чи просто доброю балачкою. Вітру в морі шукав.
Також він бродив проспектами вздовж каналів, давав заворожити себе баранцям на воді, зчитував білд-борди не як рекламу, а як меседжі міста його мешканцям, виривав слогани з контекстів і проектував на міфологію Львова, що творилася на його очах, випаровувалась з його пучок, минала під його підошвами. Заворожувався білизною порожніх стендерів уночі. Упивався самотністю і тікав граючись від неї: найкращий спосіб взнати місто – заблукати в ньому. Ґринзель вправлявся у цьому вмінні поступово, щодалі вишуканіше. Треба було бути обережним, не намагатися осягнути все одразу, бо тоді зіпсуються прекрасні моменти, моменти першовідкривача, моменти (і Ґринзель це чудово розумів) які не даються двічі. Ти йдеш і бачиш чудовий фронтон і щось тебе підштовхує піднятися сходами (двері з кодом чомусь відчинені), вилізти, ледь не випавши з вікна на третьому поверсі (яке теж чомусь розхристане), щоб розгледіти ліплену бджолу в гербі якогось знатного роду, а там виявився заступ, ну якраз щоб вилізти на дах. Звичайно вилазить. А там – панорами, пейзажі, перспективи… Та це віднедавна, бо раніше, до Великої Води, Львів був без-пер-спек-тив-ним кам’яним мішком для вдячних мешканців. Але Ґринзелю ні тепер, ні колись, не потрібна була точка зі світлом в кінці тунелю, і не потрібна вічність як гарантія.
Йому дуже хотілося розділити з кимось ці виправи, але нікого поруч не було, тому ще більше напускав на себе тУманів просторового кретинізму. Прогулювався, наче грав у комп’ютерну гру, квест. Кожна вулиця, кожен будинок, то скриньки з потаємними замками, а ключик – в кишені. Ціль гри – полюбити місто так, щоб через багато років, врісши у брук шкірою та кістьми, роззиратися на нього поглядом враженого туриста, полюбити, як люблять галереї пам’яті.
Згодом ставало замало середмістя. Сідав навмання у маршрутки або в метро, і їхав на околиці, що місцеві називали невідь-чому kres-ами. Повертався втомленим і щасливим, пішки, без огляду на кілометраж.
Так, найкращий спосіб вивчити місто – загубитися в ньому… але й знайтися. Знайтися означає впізнати, а впізнавання починається з уваги та ракурсів. Ти даруєш місту увагу, воно – позує. Ці фото живі та чорно-білі, але не ретро. Ґринзель достатньо тут жив, аби вивчити найбільш популярні маршрути міщан і туристів, аби збагнути: маршрути як такі – оптимальна доцільність, концентрат. А він хотів місто, як хочуть його діти – навпрошки, манівцями, вздовж і впоперек, все і одразу, трохи зверху і збоку (як бачить кінокамера), через горища – у підземелля… спонтанно. Він намагався любити по-різному, але така любов відгонила пристрастю. Ґринзель і Львів. Мо’ він занадто хотів і варто було задовольнитися лише дружбою? Львів і Ґринзель? Велика Вода додавала місту жіночності, але десь глибоко билося серце a-la Глазго і вихованість брала своє.
Виправдовувався: «Географія така сама випадкова даність, як кості кинуті на стіл, як чорнильна пляма на папері, логіки і краси їй додають гра уяви і тектонічні зсуви, і те й інше важко передбачити до кінця, а тому: кінця їм немає, ані логіці, ані уяві».
Руйнував зв’язки і будував інші: проводив на мапі змійку твердим олівцем і рушав “шляхом змії”, позначав нуликами цвинтарі, з’єднував їх діагоналями, і на їх стиці, десь біля фонтану, годинами впадав у “медитацію з пивом”. Містика з-під циркуля.
Вершиною містики тоді стала Олена. Доленосність її з’яви стала зрозумілою згодом, коли намагався пригадати обставини їх перших зустрічей і... не зміг. А що ніколи не скаржився на погану пам’ять, вирішив (не без пафосу характерного закоханій людині), що знав її завжди.
Наче мокриця залишала суцільний слід на дорозі. Ззаду йде Ґринзель – смуглявий, вище середнього зросту, з молодою поросллю на бороді невизначеного кольру, але не на щоках, сіро блакитноокий, зі слухняним смолястим волоссям чесаним назад – і просто на дівчині викручує все, що можна викрутити. Розправляє і лопоче подолами, щоб швидше висохло. Їй це дуже приємно. Вона – королева. Чорна королева. Берці смішно чвакають. Через це шаріється, як проходять повз перехожих. Про туш та тіні страшно і думати. Але день. І не страшно. Уявляє себе з обличчям готичного монстра. Робиться добре і величаво. Вона цього давно хотіла. Сказала йому зачекати. Перевдягнеться, – вийде (ще не знає як це не скоро).
Можеш купити пива...
Які довгі ці шнурки.
Зайшли в перукарню і поки була черга – там таки – пили пиво. Розповідала про кольорові помади і тіні. Особливо про фіолетові та чорні. Черга була довгою. Ґринзель слухав уважно, іноді перебивав, уточнював, вибачався що перебив, продовжував зацікавлено слухати: про перуки, накладні вії та парфуми. Стало дещо ніяково і смішно, бо а що як раптом у якійсь компанії забудеться і без упину розповість хоч половину того, що розповідає Олена.
Черга така довга, пиво ні холодне ні тепле, він такий уважний, – майбутній трансвестит.
Вона сидить у кріслі перед дзеркалом, її погляд повільно падає за вікно. Там, через дорогу, у вікні навпроти, дівчина дуже швидко і вправно марафетиться (запізнюється). Здаля не видно, чи дійсно макіяж акуратний, але дівчина виглядає зграбною, гарною, і зрозуміло, це не вперше – поспіх. Так військові збирають на час зброю.
Це мають бути фіолетові прожилки у волоссі.
Любить спостерігати в перукарні за своїми чоловіками крізь дзеркало. Хтось ловить її погляд, хтось відверто нудиться, п’є пиво, прискіплюється до роботи майстрині, або уважно її розглядає. Тут чоловік вільний робити що заманеться, без її участі, але з невмолимою присутністю. Якщо він її. Ґринзель дивився кудись глибоко в себе. Коли виходили, зауважив:
- Ти не справжня ґотеса.
- Чому? – образилась.
- Ловиш у дзеркалі мій погляд, перехоплюєш погляди інших жінок, ти при-сутня, а ґотеси відсторонені. У них клімакс надходить у підлітковому віці, ноги вростають у землю, а волосся тече в небеса. Вони – зверхниці. Їх коні окуті залізом. Важко їхнім коням. Ти, Олено, навіть коня не маєш…
Олена змушена принизити його саме зараз і то дуже сильно. Змушена поставити свою останню крапку. І робить це. Можливо пожалкує. Але не сильно.
- ДИВИСЬ! – стрімко вказує на небо…

Завжди надходять такі дні (середина літа, відпустка без виїздів за місто), коли застигає час. Тоді сидиш удома і нічого не відбувається. Ну не те щоб зовсім нічого… Наприклад капілярні явища. Це тоді, коли примружуєш очі, і з’являються такі ланцюжки клітин, що пливуть просто у повітрі… Особливо їх добре видно як на роговицю потрапляє вода, і зіниці перетворюються в лінзи.
Не кожна людина вміє бути щасливою. Ґринзель мав свою рецептуру. Для цього потрібно мати багато вільного часу, постійно трохи грошей, і відсутність тривоги за те, що ось залипаєш на капілярні явища, а час то минає. Поєднання цих факторів дозволяло препарувати простір і відчути смак життя як такого. А смак життя Ґринзель і вважав щастям. Це так… коротко.
Але ось смак життя при тобі, а що далі… Ґринзель згадує прокляття Олени, дивиться на вечірні передгрозові сутінки (це ще потрібно бачити сутінки. А він бачить. В нього практика). І переповнює його сила, що назбиралася від сидіння-думання, але ось так просто її одразу не вихлюпне, бере мобільний і телефонує до Олени. Мережа не відповідає, а отже прокляття дівчини чинне. Смак життя відходить у тінь, з’являється відчай. Відчай до Ґринзеля приходить не одразу. Його накручує. Бо нудно. Але не спеціально. Пише довгі душевні смс-ки, і відправляючи їх, одразу жалкує. Але мережа все одно не прихильна. І усвідомлення того, що повідомлення прийдуть до Олени не співчасно з його настроєм, згущує атмосферу. Але от в ньому прокидається демон…
Перший поверх. М’яко, по-котячи зіскакує на підвіконня. В самій нижній білизні. Самовпевнений, але без чіткої мети. Чиста екзистенція. Вдома жодного інструмента. В мозку недостатньо білка.
Далі чисті хроніки:
1. Стрибок. «Яка тиша». Перша краплина падає точнісінько межи очі. Друга, третя. Самовпевненість зникає.
2. Крок, другий. Злива. ЗЛИВА. Блискавка. Грім. Дрижать шиби. Небо. Фіолетові прожилки. Печуть очі. М’ясо… треба їсти м’ясо.
3. Сусіда немає вдома. Інший щось інфантильно нявчить, а з-за спини виступає жіноча гора з міною самурая: максимально опущені кутики губ, очі-вирви – традиційна японська графіка. Тут усе зрозуміло. Третій сусід навіть двері не відчиняє. Бачить крізь вічко Ґринзелеву наготу.
Холод, мокрий холод, і сліди босих ніг на ще теплій землі.
4. Далі знайшлася драбина і столярка, і міліція, викликана третім сусідою. А ще раптовий спокій, море тепла та море молока з медом.
5. -Ти чому стрибнув – питала міліція.
- Мало м’яса, мало м’яса їм. – задумливо провадив.
- Ти що?! Божевільний? – обурювалась міліція.
- Ні… але довести не можу.
6. Ви знаєте, як сміється міліція… ні, ви не знаєте як вона сміється… і вона теж не знає… просто так, гигоче, прихрюкуючи у цьому світі… і добре їй… міліції… і нам добре… коли сміється вона…
Ти їм насправді не скажеш “Алілуя”? Чи не так? Ґринзелю?
7. Ґринзель повертається до міліції і вже у спину кидає:
- Харі Кршна!
- Навіки Б-у Харі! – повертають м’ячик відвертості міліціянти.
8. В небесах сильно шандарахає. Печуть очі. Від грому вмикається сигналізація у трьох машинах. З’являється мережа. Вечірнє небо вкривають сфери салюту. Ґринзелю стає моторошно. Сім – число повноти.

“Принеси мені Чорний квадрат!” – від Олени прийшла SMSка. PS – “Негайно!” Дощ перестав. Вечір у розпалі, для ночі рано. І що лишається робити? Лише грати за її правилами. Чорний квадрат – старий ламповий частково працюючий телевізор, що розігрівається, але не має ні зображення, ні звуку. Телевізор, який ніхто давно не дивиться, але, вочевидь, потрібен їй для якоїсь інсталяції.

– Знаєш, колись у Мексиці було товариство релігійних клоунів. Кожного року вони з намальованими посмішками виходили на вулиці столиці – привертали увагу до своїх проблем і молилися чи то за мир у цілому світі, чи то за здоров’я Папи. Важко було збагнути, чому для цього потрібно бути блазнем. Невже клоуни не можуть бути клоунами лише на сцені, а стерши грим, ставати людьми. Невже це не лицемірство перед дітьми.
Дорогою Ґринзеля реп’яхом вчепився високий і смішний знайомий Таракан. Таракан був клоуном, свято вірив у власний гон, і до всього, підробляв наркодилером. Вони йшли манівцями міста. Ґринзель - з телевізором, Таракан - з повним мішком розваг. Жодних випитувань.
Раптом їх зупиняє міліція. Міліція зупиняє кожного, хто ввечері іде з телевізором. Навіть якщо це стара раритетна «Берізка-132». Чому не думав про це? Найбільше, звісно, тривожиться Таракан. Мирно сідають у машину і їдуть у дільницю. “До з’ясування”. Ґринзель спокійний. Таракан вовтузиться. Міліція пахне динями і трішки часником. Дільниця далеко. Ґринзель бачить, як Таракан виймає з кишені невеликий пакуночок, ховає тут же, під сидіння. Таракан спокійний. Ґринзелю ніяково.
Таракана відпускають, навіть не обшукавши. Напевно зараз іде і ломає голову, що залишив траву ворогу. А Ґринзель майже бачить глибоководні очі міліції і теплий запах осені зі салону їх машини.
Вечір. Прокляття Олени дивне. Воно паралізує волю і огортає знаками та фатумом. Ґринзель – глядач, що стежить, але не в силах обробити інформацію. Йому здається, це – прокляття цілого покоління. Покоління, яке живе після “Всього”, покоління, яке не відповідає за ціле покоління, бо не відчуває повноти, зате чудесно бачить бездонність.
Сидить в камері. На стіні, однією стрічкою, життя людини. Архаїчний напис:
З кожного символа росте виноград, що повен томів одкровення. Ось набухають ґрона. Смакує бубку. Кисло-солодка. За мить — як мед. А ще за хвилину, як не відчиниться камера, сп’яніє вином пам’яті. Камера відчиняється.
Заводять в кабінет. Обігрують стару, як світ, казку з хорошим і поганим слідчим. Деморалізовують. Змушують пригадувати: телефонні номери людей, які його знають, фірму-виробника телевізора, його (телевізора) особливі прекмети, чи є на нього документи, де купив, скільки коштував, скільки має років (Ґринзель? Телевізор?), з ким живе (телевізор?), чому не одружений (точно! Він!), і… о жах… – яке сьогодні число? Чому такий спокійний? (оглядають вени і зіниці). Всього цього не пам’ятає, бо хвилюється, а якщо і згадує, – не може вимовити через заціпеніння і за-заїкання. Міліція впивається безпам’ятством хлопця, а той передчуває дуже неспокійну ніч на холодній лаві. Дуже гарно і впевнено відчуває. Готує себе до неї, до такого моменту в біографії. Але, вже вкотре сьогодні, підводить інтуіція… на його користь. У кабінет заходить надвечіркова міліція, та, що бачила Ґринзелеву наготу. Звичайно, впізнають. І телевізор чомусь теж. Міліція допитує міліцію.
А… Ви мене додому відвезете? – зовсім тихо запитує.
Усі сміються.
Знає де живе. В якій країні…
Перед ним вибачаються, завозять під саму хату. Ось зараз вийде з машини, але перед цим рука тягнеться під знайоме сидіння…
Вона мирно лежить у чужому ліжку, наче нічого не сталося, наче не навколо неї вертілась ця веремія. Спить. Спиною до Ґринзеля, що не наважився будити, але який не пам’ятає, що давав їй ключа. Її присутність — то саме прощення. Мовчки лягає поряд. Серце заливає благодатним теплом. Її тіло пахне свіжістю троянд. Останнє, що бачить перед сном – зблиск роси у її волоссі. Солом’яному з фіолетовими прожилками.
А зранку її нема. Місце поряд ще ніжно гріє, і думає, ба навіть упевнений, що п’є на кухні каву, але… Залишила аромати… для роздумів і млості. Ефемерна Олена.

Львів огорнуло туманом. Щільно, як чайний заварник вкутують махровим рушником. Це перший густий туман серпня. Ґринзель любив кар’єр за містом, в Ясниськах. Сів спершу в метро, потім у маршрутку. Скоро був на місці. Туман тут густіший та тепліший. Думав про Львів, щоб не думати про Олену.
Волога — це перепона небу цілувати тім’ячка людей. Львів натягує простирадла над вулицями і людина залишається без ідей. Особливо щирі поцілунки все ж накопичуються росою і стікають під своєю вагою долі. Нещасних геніїв Львів перелюблює важкими краплинами в тім’ячка. Але то лише до першого молодого вітерцю, що спускається з гір і відносить туман за велику воду. І тоді стає сухіше й людяніше. Але зараз туман йому миліший. Він ховає Ґринзеля від поцілунків, знаків, безпосередньо прочиняє Того, хто ці поцілунки та знаки спускає на скрипучому ручному ліфті – старому, як світло Сонця, і скрипучому, як дермантинове серце немолодого панка, якого Ґринзель зустрів учора на узбіччі, той казав йому: “От дивись… Льюїс Керролл для племінниці казку написав, а для мене, блядь, жодна собака нічого не напише, не намалює – Розумієш? – НІ-КО-ЛИ.
І розумів Ґринзель, що то правда, і бачив: серце незнайомця повне чорниць і ожини.
Ввійшов у воду. За містом, у тумані, не мусить щось відбуватись. Ти плаваєш і усі м’язи працюють – голова розвантажена – видихаєш у воду – вдихаєш на поверхні – мозок наливається киснем. Підручник анатомії. Хімічні реакції. Червона кров. Синя кров. Систола. Діастола. Тіло тілу.
Коли туман поволі осідає, бачить на самих вершечках піщаних схилів сосни. Їх стовбури світло-рожеві, – продовження піску. Далі з’являються птахи, продовження лапатого гілля дерев. Ще нижче, аж під самим берегом, гойдаються зарості шварів, що нагадують птахів – лякливих та граційних. Всі схожі на кожного…
Наче дитина в купелі, бавився довкіллям. І серце тихо радіє серед цих ігор.
- Яка приємна необов’язковість, – шепоче до себе.
У місті туман вже напевне розвіявся, а на Ясниськах тільки-но провиднювалось. Від цієї думки стає ще затишніше. І тут, серед шварів, з’являється контур людини в плащі, другої, третьої… По всьому периметру кар’єру незворушно сидять люди. Сидять давно… і дивляться на…

Вільна… сильна і вільна. Як вітер чи грозова хмара. Цього ранку вибирається на ВЗ-гору, а далі зі своїми знайомими альпіністами і “прихватами” на ТВ-вишку. Авантюра легка та смілива. Туман не завада. Скинула чорну спідницю, перевдягнулася у спорядження і від цього чулася дещо незручно. Навушники – ізолюють від зайвостей. Хлопці – вовки скель, напинають ніздрі, ловлять вітер. Вітру немає. Хлопці схвально перезираються. Виймають маршрутні листи. Усе враховано, усе сплановано. Поправки. Клацають карабіни. Набирають висоту. Крізь теплі хмари по ще холодному металу. Туман не завада, але який густий... наче вата. Висоти вимірюються в запахах і радіохвилях. Олена ставить умовні відмітки крейдою просто на металевих балках ТВ-вишки.