Сторінка книги

Фортуна капітана Блада

0,00грн

Ідентичність капітана Сабатіні


Історія приходу найвідомішої трилогії Рафаеля Сабатіні про капітана Блада в Україну дає уявлення про те, що в українській культурі все відбувається, може, й повільно, але невідворотно. Першу книжку трилогії, «Одіссея капітана Блада», Сабатіні написав у 1922 році. І вже в 1959, через 37 років, її переклав українською П.Мовчан. Другий том, «Хроніки капітана Блада», переклав через 22 роки в 1981 М.Дмитренко. І тільки в 2016, через 35 років, видавництво «Навчальна книга — Богдан» помітила, що третього тому, «Фортуна капітана Блада», так-таки й не перекладено, й замовило його такому собі А.Санченку, тобто мені.

Це був дуже приємний та по-своєму унікальний досвід — перекладати оповідання про винахідливого піратського ватажка улюбленого з юності автора. Мабуть, такий кайф нині може подарувати тільки українська література. Якби в неї був герб, девізом на ньому я пропонував би саме фразу «Повільно але невідворотно».

О, книжки Сабатіні, читані з ліхтариком під ковдрою! Галеони й фрегати, шторми й затишні гавані, куди кораблі заходять для ремонту. Недорікуваті, підступні або й благородні кастильські губернатори в тих гаванях на островах. Таверни, ром і пунш. Торговці райськими фруктами з човнів під бортом корабля, варто йому кинути якір на рейді. Гарматні залпи ескадр і поєдинки на шпагах. І що головне — обов’язково одна немислима красуня в кринолінах і декольте на кожне оповідання. Правда ж вам це ніскільки не нагадує голлівудський «піратський стандарт»? Правильно не «нагадує», бо саме книжки Рафаеля Сабатіні його встановили в далекі 1920-ті. А перша екранізація в Голлівуді з’явилася в 1935-му. Вони, до речі, навіть не кінематографічні, а театральні, так ретельно він щоразу вибудовує мізансцену і пише дотепні діалоги, які цікаво читати навіть тоді, коли вже здогадався, куди хилить автор. Це нагадує оперні партії тенорів, басів та сопрано, так іноді хочеться їм аплодувати й гукати «браво!».

Мене дивувала кількість мов, якими говорять герої Сабатіні на сторінках одного твору. Так, його капітан Блад вільно, без акценту, спілкується іспанською (рідною англійською, до речі, він говорить з ірландським акцентом), жваво —французькою, цитує Вергілія латиною, очевидно, трохи знає ще голландську: достатньо щоб видавати себе за нідерландського купця в таверні тощо. І він там не один такий поліглот на борту. Навіть боцман так переконливо лається іспанською, що може видати себе за католицького ченця. Читаєш оце й думаєш: «Та ладно, Сабатіні. Заливай».

Але лише доти, доки не почитаєш його біографію. Його батьки була оперними співаками (він – італійцем, вона — англійкою), познайомились на гастролях на Філіппінах. Тобто дві мови Рафаель знав змалечку. Потім батьки відкрили школу вокалістів у Португалії, додалася португальська, він нею вчився в школі (до речі, так знайшлося й пояснення його антиіспанських мотивів у книжках, стародавні суперники, мабуть, вчили в школі правильну історію Іспанії). Потім його віддали в коледж у Швейцарії, де він вивчив іще французьку й німецьку. Але ж підсумок – 5 мов досконало. Нашим молодим авторам, які ще не визначилися, чого вони хочуть, і скачуть між всього двома мовами, не пізнати таких мук вибору, чиїм же письменником ти хочеш бути.

Рафаель Сабатіні перше оповідання написав французькою в коледжі, а потім вирішив стати англійським автором, бо саме цією мовою йому траплялося більшість цікавих книжок. Про це варто пам’ятати кожному українському авторові. Ось так просто — цією мовою друкують більше цікавих книжок. Профіт. Цікаво, що герої його творів, навпаки, — історичні італійські, французькі, іспанські персонажі. Або принаймні англієць з Ірландії, висланий каторжанином за океан на Барбадос.

Перший роман Сабатіні «Суд герцога» присвячено італійському Відродженню й колоритній постаті Чезаре Борджіа. Друга книжка, «Прапор бика», розвиває цей образ у трьох новелах. Його «Скарамуш» присвячено театральним комедіантам і подіям Великої французької революції. «Морський яструб» — долі корнвельського джентльмена, який несподівано став берберським корсаром. І ось так поступово він підійшов до свого найвідомішого персонажа — пірата, каторжника, інсургента, хірурга, джентльмена, піжона й лицедія — капітана Блада. І навіть зміст трьох книжок про нього відтворював знахідку книжок про Борджіа — один великий роман і дві книжки збірок новел про вже відомого персонажа. Такі собі сіквели, коли читачі вже чекають на улюблені «фішки». Кажуть, прообразом цього персонажа був пірат Генрі Морган, хоча Сабатіні згадує його при спробі штурму Гавани на Кубі окремо від капітана Блада.

«Фортуна капітана Блада» ( Fortunes of captain Blood — англійською в множині, тож можна перекласти не тільки як «удачі», а й як «скарби», що важко зберегти в перекладі) — третя книжка трилогії, що складається з шести повістей, або, як по-кіношному називає їх Сабатіні, — епізодів. Хоча наскрізної дії в них і не відбувається. Кожен епізод — самодостатній твір. Єдине, що ми можемо про них сказати — події там послідовні й відбуваються одна за одною.

В Епізоді 1 (Драконова паща) Блад протистоїть підступному іспанському Адміралу Моря-Океану. В Епізоді 2 (Претендент) вже командує іспанськими мушкетерами проти самозваного англійського флібустьєра, що привласнив його чесне піратське ім’я. В Епізоді 3 (Демонстрація) обводить довкола пальця французького емісара на Карибських островах. В Епізоді 4 (Визволення) стає на прю з примхливою дружиною флегматичного губернатора британського острова Невіс. В Епізоді 5 (Блюзнірство) бере в полон самого іспанського кардинала в Новому світі. А в Епізоді 6 (Втікачка гідальга) переймається долею молодої іспанки з благородної фамілії, яка мала необережність утекти з дому з англійським моряком-аферистом.

Як бачимо — повний інтернаціонал, де національність ніяк не впливає на позитивність чи злодійство персонажів — лише благородство.

Отож, Сабатіні не словом, а ділом продемонстрував свій мультикультуралізм і неабияке знання італійської, французької, британської, іспанської історії. Опустимо всі інші колізії такої складної ідентичності, але остаточний вибір йому довелося робити, коли почалася війна, й Англія та Італія опинилися по різні сторони фронту. Повернувся до Британії, працював перекладачем в англійській розвідці. Ну, так, англійському письменнику якось уже непристойно робити те саме для розвідки італійської. Тобто вибір, хоч як його відкладай і хоч яким громадянином світу почувайся, рано чи пізно доводиться робити кожному. І нам у параксизмах «какой разніци» про це теж слід пам’ятати.

Але головне — не забувати про той момент вільного вибору «своєї» літератури, коли важить тільки кількість виданих цією мовою цікавих книжок. Сподіваюся, сюди належать і переклади.

Антон Санченко
Народився в Херсоні в 1966 році проїздом. Тобто киянин, але в паспорті як місце народження вказано Херсон, чим я все життя безсоромно користувався, бо херсонців у морі цінують більше.

В 1986 закінчив Херсонське Морехідне Училище Рибної Промисловості (ХМУ РП), про що пізніше написав книжку «Нариси бурси» (2010, 2011)

Працював у Керчі в «Югрибпромрозвідці», про що теж написав кілька книжок. Зокрема про те, що найкращий пароплав всіх часів і народів – РС-300 (риболовецький сейнер Астраханської побудови). Готовий відстоювати свої переконання в аргументованій дискусії за чашкою кави. Працював на Чорному морі й у Індійському океані на науково-пошукових суднах рибної розвідки.

Три роки провів у Перській затоці та околицях у складі 8 Тихоокеанської ескадри ВМФ. Залишався при цьому нестриженим цивільним моряком. Був у Ефіопії та Ємені.

А потім ходив по Чорному й Середземному морях та річках Дніпро й Дунай, а також Атлантиці в різних українських та закордонних судноплавних компаніях зі штаб-квартирами в Києві, Одесі, Стамбулі й Піреї на рибальських, суховантажних, пасажирських тощо суднах.
Коли востаннє намагався порахувати відвідані країни, виходило 19, після цього кордони кілька раз змінювалися.

Після того, як азбуку Морзе й радистів відмінили, закінчив філологічний факультет Київського Національного Університету. Українська філологія, комп’ютерна лінгвістика.

Кілька років працював перекладачем з англійської в Держстандарті України й зрозумів, що українською можна написати все, включно зі стандартами з аерокосмічної галузі й біотехнологій. Тож твердження, що українською неможливо писати професійну морську прозу, бо не вистачає професійної термінології, – явне перебільшення.

Особисто познайомився з українськими мариністами Віктором Сильченком та Леонідом Тендюком. Насамперед подивився, як вони переклали «переборку». (Один – переділка, інший – перетинка). Вирішив, що залишатиму її «переборкою», а «сухогруз» – сухогрузом, а не «суховантажем», як пропонував телеканал СТБ, чого дотримувався в усіх своїх книжках. Написав їх звідтоді щось із 13, зокрема кілька перекладних з англійської. (Зокрема спогади Джошуа Слокама й «Фортуну капітана Блада» Рафаеля Сабатіні). В 2011 році акцію з «сухогрузом» підтримала Ліна Василівна Костенко в «Записках українського самашедшего». Звідтоді я спокійний за майбутнє української морської прози.

Укладав серії морських пригод для кількох українських видавництв. Перечитав усіх мариністів, яких не дочитав у дитинстві. Написав кілька статей про їхню творчість.

Створив кілька довколалітературних сайтів. Дописував до кількох українських часописів літературні огляди й колонки. «Журив» у кількох літературних конкурсах. Був суворим, але справедливим. В результаті став пародійним персонажем у книжках кількох українських письменників, коли їм треба було ввести персонажа-моряка, й однієї дитячої письменниці, коли їй знадобився хлопчик-акордеоніст. Однак на акордеоні давно не граю, бо трохи невдало засунув руку під двотонну кришку трюму в Одесі в 1997 році, про що написав книжку.