Сторінка книги

Земля Георгія : повісті

30,00грн

Дума про дев'яності,

або актуальні уроки "Землі Георгія".

Дев'яності роки дев'яносто відсотків наших краян згадують як депресивно-кризову пору з галопом інфляції, зарплатою горілкою й трусами, пенсією макаронами й чайними сервізами обласних фаянсових фабрик. Суцільні безнадія та безкультур'я, злегка розбавлене "Гарячим компотом" з радіоприймача, "Територією А" і "Хіт-ріком" з телевізора та двома-трьома шедеврами сучукрліту, виданими коштом діаспорних меценатів чи європейських ґрантодавців.
Проте нині, коли потихеньку минає гіпноз "Мєнтів" і "Сватів" з нашого-ненашого телевізора і відкочується каламутна хвиля "бєшених дєвствєнніц" (спеціальна подяка за узагальнююче означення Оксані Стефанівні Забужко) московського розливу з книгарень та бібліотек, читаюча публіка із радісним здивуванням відкриває для себе доти невідомий їй пласт якісної прози, написаний у дев'яності-двотисячні і якраз про оті суто наші дев'яності. Як і те, що, були тоді люди, які не тягнули у скупку брухту всього, що погано лежало, не стигли в заціпенілому анабіозі поки закінчиться кризова прірва, не чекали від Верховної Ради і районної державної адміністрації, що "вони за нас подумають і таки дадуть людям роботи й зарплати".
Тисячі людей в ту пору не чекали того, що мав дати хтось, а брали те, що мали і робили те, що могли. Створювали таким чином економічний та культурний мінімум не тільки для себе і своїх, але й для ближніх.
Частина отих творів про дев'яності тоді ж таки була опублікована у тодішніх друкарнях на тодішньому ламкому жовтому папері тодішніми накладами у двісті-триста примірників і нині стала раритетом. Частина стала широко відомою у вузьких колах читачів тогочасної літературної періодики і тепер виявляється раритетом ще більшим, бо ж бібліотечні журнали йшли на списання через три роки, а хатні на розпал і обгортки - майже одразу після прочитання. Частина текстів дочекалася свого часу в шухлядах. А ще частина вихлюпнулась на папір уже нині. Але всі вони - золотий пласт як для нашого читача, котрий нарешті приглядається до себе у дзеркало рідної літератури, намагаючись зрозуміти "що ж ми за народ такий", так і для жителів ближчого і дальшого закордоння, які нині з'ясовують звідки взялася на пострадянському просторі нація, здатна на неможливі речі. Тому дуже хороше й правильно, що ряд наших видавництв таки узявся за розробку цього золотого пласта. І цілком закономірно й заслужено одним з перших продуктів такої розробки став том морських повістей Антона Санченка "Земля Георгія", видрукуваний сьогоріч "Видавництвом Старого Лева". Особисто для мене тексти А.Санченка стали одним із взірців справжньої чоловічої прози, для якої треба не так багато: цікавий життєвий досвід і здатність цікаво оповісти про нього читачеві. Обох перелічених інгредієнтів з достатком є в кожній із шести повістей
Чотиристашістнадцятисторінковий том виглядає солідно й ошатно в добротній шаровій твердій палітурці. "Шаровий" - це не те, що подумали більшість з тих, хто читає ці рядки. Це шляхетний, типово флотський відтінок сірого кольору. Книга гарно виглядатиме у найбільш вишуканій шафі, але створена вона не для меблів, а таки для читання.
Давні наші предки сказали про одну із сучасних їм книг "Скарбниця речей потрібних і пожиточних". Те саме я готовий нині повторити про "Землю Георгія". Уміє Санченко, оповідаючи про досвід суто власний, підсумувати його узагальненням, яке так і проситься в робочий блокнот підприємця й журналіста, управлінця й фермера, педагога й політика. Мабуть через те при читанні раз по раз згадуєш не Мелвілла з Конецьким чи Купера з Конрадом. Хоча елегантний, сповнений шанобливої гідності, реверанс у бік Конрада з його девізом "Зроби, або помри" у книзі є - це перша повість "Біла кішка, чорний кіт". Але далі на думку частіше спадають мариніст-економіст Деніел Дефо і пілот-філософ Антуан Марі Роже де Сент-Екзюпері з його схильністю до афористичних формулювань. Пам'ятаєте? "Ми відповідаємо за тих, кого приручили". От і "Землю Георгія" перші читачі уже розтягують на цитати по нетрях соціальних мереж. Найпопулярніша: "… війна не скасовує комерції, лише підвищує ставки". Слідом за нею йдуть "Справжня мафія може не чекати до ночі"…
Маю і я з десяток улюблених фраз із цієї книги. Проте не хочу позбавляти шановних чительників насолоди відкрити їх для себе самотужки. Звертаю увагу тільки на одну, яка звучить уже не афоризмом, а до болю актуальним застереженням:
"Суспільства, де кожен жде від іншого лише кидка й намахалова, приречені на вимирання".
Ох, варто вибити на деяких наших установах ці золоті слова.
Золотими літерами.
А доходить такого висновку головний герой повісті, що дала назву усій книзі, спостерігаючи за конвульсіями СРСР і реаліями Грузинської республіки, яка попри офіційну назву і сім десятиліть совдепівської окупації так і не стала до кінця ні радянською, ані соціалістичною. Грузини, за визначенням Санченка в ту пору "взагалі мали в носі усі закони, якщо вони розходилися зі здоровим глуздом". Мабуть тому ще в андроповсько-горбачовський період вони перехворіли на корупцію того рівня: "… відсоток з тіньового прибутку сплачують рибінспекції не тільки летючі заготівельники на "Казанках" та "Кримах", але й та торговка на базарі, яка патрає рибу та коптить з неї балик", яка захльостнула Україну допіру тепер, витримали кількарічну війну із замаскованих під сепаратистських ополченців "іхтамнєтами" і кількатижневе відверте російське вторгнення з ударами штурмової авіації та ракетними обстрілами житлових кварталів. І не раз довели, що вільні люди можуть зробити те, що радянське населення вважає неможливим.
Утім, справді неможливі речі роблять у творі Санченка передусім українські моряки. Насамперед - херсонські. За визначенням оповідача "Херсонський моряк - це в міру питущий, у міру жадібний, у міру роботящий, у міру сімейний, ще й при цьому - чудовий спец…" Розкриваючи свої кращі риси, херсонські моряки прориваються крізь створи та шлюзи, рукави та обмілини Дніпра; хитросплетіння розкиданих по селах, несхожих на українські грузинських сіл, блокпости та митні переходи - через увесь "справжній грузинський гаплик", який таки суттєво відрізнявся від того, що вважали гапликом наші домогосподарки та недозрілі класики української радянської літератури; через субтропічні шторми та тутейший мороз, який мало не виявися фатальним для судна та екіпажу.
Вони ж таки на невеликому сейнері тримають до приходу підмоги носом проти штормової хвилі безнадійно заглухлий морозильний траулер .
Вони ж виводять на чисту воду махрового афериста, який майстерно прикидається капітаном далекого плавання… Нині він мабуть перекваліфікувався і прикидається професором та доктором наук, експертом з історії чи військової справи. Прибутковіше, і шансів у писок отримати - набагато менше.
І вони ж завозять в розпал війни до Батумі цукор і солярку, а то й дитячі подарунки на новий рік. Без волонтерства, за гроші. Але з цілком реальним ризиком для життя. І маючи змогу займатися безпечнішою в не менш прибутковою роботою.
А дехто з них "має дар перетворювати на самодостатні бізнеси все, до чого доторкнеться". Щоправда таких українська влада "епохи першого покращення" (1999-2004) видавлювала нещадно і далеко. Приміром, в Аргентину. Через півтора десятка літ потреба в таких людях не зменшилась. Але й ставлення до них не вельми змінилося.
Тим, зрештою і цінна книга "Земля Георгія", що від кожної оповіді про "там і тоді" перекидається надійний місточок до "тут і тепер". Тому й варто поставити її в кожну пристойну книжкову шафу.

Сергій Синюк
Народився в Херсоні в 1966 році проїздом. Тобто киянин, але в паспорті як місце народження вказано Херсон, чим я все життя безсоромно користувався, бо херсонців у морі цінують більше.

В 1986 закінчив Херсонське Морехідне Училище Рибної Промисловості (ХМУ РП), про що пізніше написав книжку «Нариси бурси» (2010, 2011)

Працював у Керчі в «Югрибпромрозвідці», про що теж написав кілька книжок. Зокрема про те, що найкращий пароплав всіх часів і народів – РС-300 (риболовецький сейнер Астраханської побудови). Готовий відстоювати свої переконання в аргументованій дискусії за чашкою кави. Працював на Чорному морі й у Індійському океані на науково-пошукових суднах рибної розвідки.

Три роки провів у Перській затоці та околицях у складі 8 Тихоокеанської ескадри ВМФ. Залишався при цьому нестриженим цивільним моряком. Був у Ефіопії та Ємені.

А потім ходив по Чорному й Середземному морях та річках Дніпро й Дунай, а також Атлантиці в різних українських та закордонних судноплавних компаніях зі штаб-квартирами в Києві, Одесі, Стамбулі й Піреї на рибальських, суховантажних, пасажирських тощо суднах.
Коли востаннє намагався порахувати відвідані країни, виходило 19, після цього кордони кілька раз змінювалися.

Після того, як азбуку Морзе й радистів відмінили, закінчив філологічний факультет Київського Національного Університету. Українська філологія, комп’ютерна лінгвістика.

Кілька років працював перекладачем з англійської в Держстандарті України й зрозумів, що українською можна написати все, включно зі стандартами з аерокосмічної галузі й біотехнологій. Тож твердження, що українською неможливо писати професійну морську прозу, бо не вистачає професійної термінології, – явне перебільшення.

Особисто познайомився з українськими мариністами Віктором Сильченком та Леонідом Тендюком. Насамперед подивився, як вони переклали «переборку». (Один – переділка, інший – перетинка). Вирішив, що залишатиму її «переборкою», а «сухогруз» – сухогрузом, а не «суховантажем», як пропонував телеканал СТБ, чого дотримувався в усіх своїх книжках. Написав їх звідтоді щось із 13, зокрема кілька перекладних з англійської. (Зокрема спогади Джошуа Слокама й «Фортуну капітана Блада» Рафаеля Сабатіні). В 2011 році акцію з «сухогрузом» підтримала Ліна Василівна Костенко в «Записках українського самашедшего». Звідтоді я спокійний за майбутнє української морської прози.

Укладав серії морських пригод для кількох українських видавництв. Перечитав усіх мариністів, яких не дочитав у дитинстві. Написав кілька статей про їхню творчість.

Створив кілька довколалітературних сайтів. Дописував до кількох українських часописів літературні огляди й колонки. «Журив» у кількох літературних конкурсах. Був суворим, але справедливим. В результаті став пародійним персонажем у книжках кількох українських письменників, коли їм треба було ввести персонажа-моряка, й однієї дитячої письменниці, коли їй знадобився хлопчик-акордеоніст. Однак на акордеоні давно не граю, бо трохи невдало засунув руку під двотонну кришку трюму в Одесі в 1997 році, про що написав книжку.