Сторінка книги

Іди і вбивай

90,00грн30,00грн

  Бери та читай  
…Нічого собі, назва для роману: "Іди і вбивай"! А якщо знаєш, що автор — журналіст, котрий чимало попрацював у жанрі кримінальної хроніки, то такий заклик, винесений на титульну сторінку рукопису, як мінімум інтригує…

Дія роману відбувається в недалекому минулому, коли ще не було по-кіношному гарних поліцейських, схожих на американських копів, коли вулиці патрулювали вайлуваті огрядні міліціонери, а в кафе дозволялося курити… Коли люди вже потроху звикли до відносної стабільності курсу долара й цін і потроху почали якщо не забувати, то сприймати як незворотне минуле буремні 90-і. І саме в цей, здавалося б, у мовно спокійний час в країні одне по одному відбуваються жорстокі вбивства, котрі бездоганністю виконання (злочинець не залишає слідів і ніколи не вдається знайти свідків трапунку) доводять до розпачу найкращих фахівців карного розшуку. Це видавалося б справою рук жахливого серійного вбивці, але не виходить виявити спільної ознаки, за котрою, як правило, обирають жертв серійники: серед вбитих і чоловіки, і жінки, і бідні, й багаті, здорові й не надто, вдягнені добре й абияк, молоді та літні, бізнесмени та бандити, є навіть діти… Здебільшого злочинець стріляє, але може й задушити подушкою. Єдине, що об'єднує всі злочини, — однакові нестандартні револьверні кулі, котрими без промаху, наче якийсь ас-снайпер чи спецназівець, вражає приречених на смерть громадян кілер. Є,щоправда, ще одна деталь: минуле у всіх без винятку вбитих далеко не бездоганне: "… жертви їхнього маніяка претендували якщо не на кулю, то на тривалий тюремний термін. Підозрювані у вбивствах і грабунках, ґвалтівники, педофіли, наркоторговці. Був один протестантський священик, котрий виманював у пастви гроші; мер, що запустив руку в міську скарбницю; прокурор-хабарник; власник будівельної компанії, який обікрав інвесторів; депутат обласної ради, який задавив на пішохідному переході матір двох дітей."

Здавалося б, читач такого роману мав би до останнього ламати голову в пошуках душогуба, терзати себе підозрами щодо різних персонажів, і лише на останніх сторінках побачити рішення проблеми — просте й красиве. Але ні, автор в першому ж розділі дає нам злодія: людину, що називає себе дивним іменем Джон Доу. І цей Джон направду вбиває, але що далі слідкує за ним читач, то більше переймається бажанням встановити мотиви вбивств та сповнюється підозрами: а чи дійсно всі ці вбивства скоїв сам-один Джон Доу? Та й ім'я це якесь підозріле: "Джон Доу. … Так в американських фільмах «копи» називали небіжчиків, особу яких не вдалося встановити." Справа ще більше заплутується, коли перед читачем постає такий собі Чіп Іванов, непоганий на перший погляд чолов'яга, якого останнім часом переслідують невдачі, і котрого доля алогічно (принаймні, так здається спочатку) зводить з Джоном Доу. Читачеві достеменно відомо, що ніяких смертних гріхів у Чіпа немає, та чи цілком убезпечує його цей факт від небезпечного душогуба? Інтригу роману підсилює факт, що слідство у справі таємничих злочинів веде досвідчений капітан Гліб Сергійчук, котрий колись у заміському дитячому таборі дружив із Чіпом, і тоді теж сталося жахливе вбивство…

Роман, в якому все починається зі злочину й закінчується його розкриттям, мав би бути детективом. Одначе, навряд чи можна визначити його жанрову приналежність як класичний детектив. Якщо взяти «Двадцять правил для написання детективних романів», укладені американцем С.С. Ван Дайном майже 90 років тому, то А. Лаврик дотримується лише кількох з них: детектив вистежує, розслідує й будує висновки; без трупів, до того ж, багатьох, не обійшлося; вбивця не слуга й не професійний кілер. Ну, і жодна з багатьох смертей не є нещасним випадком, автор уникає затертих прийомів, ліричних та епічних ретардацій, щоб не відволікати читача від основної розповіді. А от вимога уникати любовної лінії порушена двічі: автор подає аж дві любовні історії, — Чіпа з Оксаною та Гліба з Галею, — і кожна з них кінець-кінцем впливає на вчинки персонажа, котрий брав у ній участь. І злочини в романі кояться не лише з особистих мотивів, та й детектив виявляється не таким вже білим та пухнастим. Порушено й правило "чесної гри": читач і слідчий не мають рівних можливостей; перший знає значно більше, ніж другий, хоча, якщо чесно, це не дає читачеві жодних переваг, а лише породжує в нього побічні версії. Не вповні виконується правило "справу розкрито — зло покарано", бо із розкриттям порядок, а от зло… Характерними ознаками тексту роману є постійна боротьба зі злом та динамічний сюжет, а поєднання ознак авантюрного роману з певним психологізмом дає підстави зробити висновок, що перед нами — трилер, межі якого значно ширші, а вимоги до сюжету й персонажів не такі жорсткі, як у детектива, а можливості маневру для автора незрівнянно більші. За законами жанру трилер — динамічний текст, що викликає у читача відчуття напруженого переживання й сильного хвилювання. І з цим у автора непогано: події міняються стрімко й занепокоєння, ба й остраху із тривогою читачеві не бракуватиме. Закони детектива вимагають, щоб таємниця злочину була розкрита винятково матеріалістичним шляхом й пояснювалася зрозумілими земними причинами й мотивами. Трилер, що виник завдяки схрещуванню різних літературних форм і генетично пов'язаний з фольклором та навіть із фантастикою, дозволяє авторові визначити будь-яку природу злочину, його мотиви й характер здійснення, і Андрій Лаврик охоче й досить вправно користується цим правилом, дозволяючи містичним силам втручатися в дію то на одному, то на іншому боці.

 Роман побудований так, що неможливо визначити, хто ж головний герой: спочатку ним видається Джон Доу. Не надто симпатичний, він найактивніше діє та, здається, найбільше впливає на перебіг подій, потім настає черга Чіпа, за ним — Гліба. Так начебто виходить, що вони однаково важливі для подій, про які розповідається. Так само важко визначити, хто герої-антагоністи, хто позитивний, хто негативний, їхні амплуа міняються, і це залежить не від них. Так само читачеві прийдеться розбиратись, де в романі добро й зло, де межа між ними й чому весь час і персонажам, і читачам то добро видається злом, то зло — добром..

На певну призначеність, передвизначеність подій, що відбуваються з його персонажами, автор натякає повторюваністю схожих протистоянь, що відбуваються у Доу з незнайомцем, потім — у Чіпа з Доу, а потім вже й назріває у Чіпа з Глібом. Спочатку здається, що всі вони протиставлені одне одному, такі собі антиподи, але виявляється, що все значно складніше, всі вони — бродяги, автор декілька разів називає їх так кожного буцімто обмовившись, а Чіпа — ще дехто, крім нього, але лише при розв'язці ми розуміємо, що ніяка це не обмовка, що це — особливий статус персонажів роману й обрати його з власної волі, як і самохіть позбутися, неможливо.

Тексту роману передує невеличка інтродукція, що інтригує, але стає зрозумілою лише після того, коли закінчиш читання:

"Перший вбиває кожного, хто скоїв смертний гріх. Як згрішив ти?
Другий убив, щоб врятувати власне життя. Він мріяв про гроші і отримав їх за чужу смерть. А ти міг би зупинитись, коли вже почав? Третій, як і ти, хоче довідатись: чому? І колись вони зустрінуться. Чи з тобою?"

 Картини українського життя, серед яких відбуваються події, до болю пізнавані. Знайомий реалістичний антураж, відомі читачеві деталі — хіба не це створює враження правдивості розповіді? У А.Лаврика Києвом (більшість подій відбуваються саме в столиці) сновигають переповнені тролейбуси  й маршрутки, під ним — потяги метро, гостинно зустрічають відвідувачів недорогі кафешки, де завжди наллють скільки зможеш оплатити, торгують полеглі тепер у війні міської влади із "нелегальними МАФами" кіоски з сигаретами, "Спрайтом" та сосисками в тісті, що років із двадцять були до послуг киян, і персонажі роману ними звично користуються. Тут же розповіді про зловживання сільських голів, що позабирали паї в селян та порозпродували багатіям, про  депутата, котрий захапав ліс та влаштував там приватне мисливське господарство, а селянам туди й вхід заборонений, бо стережуть його озброєні ґевали…

Авторський стиль Андрія Лаврика абсолютно відповідає проставленій творчій задачі: він динамічний та пружний. Автор не переобтяжує текст складними синтаксичними конструкціями, довгими описами, філософськими роздумами — його фраза будується просто, коротко й підкорена одній меті: легко сприйматися й сприяти усвідомленню читачем тексту. Речення короткі, телеграфно точні. Читачам, у першу чергу шанувальникам гостросюжетної прози, читати роман Андрія Лаврика "Іди і вбивай" буде цікавим: він і нерви полоскоче досхочу, й порадує динамічним сюжетом, і подарує враження, що справедливість, хоча б тимчасова й книжна, таки існує.  
Сергій Батурин, письменник


Сергій Батурин
Андрій Лаврик – український журналіст-розслідувач і репортер кримінальної хроніки, який полишив кар’єру у медіа в 2013 році.  До того керував відповідними відділами у друкованих виданнях «Український тиждень», «Грані плюс», «Галицькі контракти» та інших. Цікаво, що в тому ж році, коли автор полишив журналістику, він завершив роботу над остаточною версією свого першого роману. Чим займається зараз, достеменно невідомо навіть йому самому.

Триває збір коштів на книгу

Зібрано на друк
6 002,00
Необхідно на рекламу
2 375,00