Раніше її звали Машею. Але коли котрийсь із однокурсників влаштував для своєї групи колективний перегляд просунутої французької стрічки «Амелі», всі подруги Маші категорично визнали, що вона ду-у-же схожа на героїню кіна, тож перейменували її на Машулі. Йшлося не так навіть про візуальну подібність, як про невимовну прибацаність, властиву що Амелі, що Машулі. Таких людей взагалі небагато. А дівчат — ще менше.
Варто зауважити, що Машулі жодним чином не оскаржувала своє «перейменування». Кіношна Амелі їй сподобалась (як і всім іншим). Тому в цьому колегіальному жесті іронія поєдналася з повагою,
і рейтинг Машулі залишився незмінним — себто, середнім. Єдиний плюс — її невиразність стала для всіх привабливішою, цікавішою. До неї стали якось пильніше придивлятися, зауважувати, як вона вбирається, що любить слухати-читати, а чого терпіти не може. Одне слово, Машулі непомітно й органічно набула рис особистості, хоч і не доклала до цього жодних зусиль. Як і раніше, вона прокидалася близько дев’ятої ранку, сідала на кухні й думала своє «ну-ну».
Потім починався день. Добре, якщо це був вихідний. Субота там, неділя. Те-се. Ніяких планів, ніяких обов’язків. Хоча з понеділка й до суботи планів і обов’язків теж було не густо. Університет. Лекції. Спільні з подругами (Маргаритою й Олександрою) триста п’ятнадцять кроків до станції метро. А там — у різні боки. Мінімум спілкування. Очевидно, Маргарита й Олександра навіть і не думали, що Машулі вважає їх за подруг.
Їй завжди подобалося, коли назустріч ідуть люди. Що більше, то краще. Люди спонукали її до нехитрих розваг. Ну, наприклад, можна вдивлятися в їхні обличчя й міркувати, про що вони в цю мить думають. Такий собі убогий психоаналіз, в якому нестрашно помилитися. Однак усі ці люди не знатимуть, які саме думки прочитала Машулі в їхніх очах, зморшках, кроках. Вони навіть не здогадуватимуться, що ненароком стали об’єктами чиєїсь прискіпливої уваги, малокровного дослідження.
Життя Машулі, якщо вже говорити зовсім відверто, — це вирвані з будь-якого тексту сторінки. Єдине, що могло б урятувати її як особистість — це екранізація. Але, на жаль, кінофільми знімають за сценаріями. А Машулі ніколи не вміла писати сценаріїв. Тим більше про себе — який сором, пиха і взагалі.
Одного разу, коли Машулі сиділа на тій-таки своїй кухні й думала своє «ну-ну», мозок перечепився об гладесеньку кардіограму цієї думки й видав несподіваний меседж: «А може наважитися на вчинок?»
Власне, голос в голові хотів сказати «ВЧИНОК», але для Машулі навіть звичайний «вчинок» — це було щось неймовірне, дивовижне. Прекрасне й тривожне водночас.
«Вчинок, вчинок, — повторювала вона, — вчинок. Тут, звичайно, великого вибору для мене нема. Які можуть бути вчинки, що личили б скромній дівчині? Врятувати когось чи там заступитися я не зможу, поставити рекорд — теж, прославитися — так, знову ж таки, все впирається у сценарій. І взагалі, хороший вчинок — це дуже важко. Його так просто, на рівному місці, не злапаєш і не здійсниш. Залишаються вчинки не дуже добрі, а то й зовсім кепські. Ну, що там? Самогубство, наприклад. Ідея непогана, якби була гарантія, що відкачають. Але це фіфті-фіфті, а то й гірше. Так. Під машину можна скочити, як у Толстого. Але теж є шанси пропасти ні за цапову душу. Кримінал можна відразу відкинути: занапастити душу заради якоїсь там «Ситуації» — моветон».
Такого штибу роздуми зжирали більшість її вільного часу. Вона знову і знову перебирала одні й ті ж варіанти, але так і не могла спинитися на чомусь. Утім, найчастіше їй спадало на думку самогубство зі зворотнім квитком. У цьому разі ніяк не можна було відбути процедуру без спільників. Однокурсників Машулі забракувала негайно — більшість із них ніколи б не наважилися на таку витівку (пардон, вчинок), а ті, що теоретично могли б, цілком були здатні в критичну мить підкорегувати сценарій у протилежний бік. Потаємні садюги, одне слово.
Серед її давніх друзів, яких усього троє, — ніхто б на таку дурницю не повівся, це точно. Хіба що Коля. Про Колю вона думала найчастіше. Він часто розповідав якісь дивні історії, що від них — мороз по шкірі, від чого та стає негарною, кажуть — гусячою, хоча гуски ж не лякаються так, у них від чогось іншого така шкіра, еге ж?
Коля іноді, під час особливо відвертих балачок, розповідав про шкіру, і як йому подобається усіляке там шрамування та операції. А в самого, до речі, навіть апендицит залишився. Казав, що заздрить хірургам, але сам не має до того хисту.
Корова сприймає Колю трохи специфічно, бо сама з дитинства страшенно боїться, що стане жертвою маніяка. З нею постійно, з дитинства, трапляється така фігня: чіпляються якісь маніяки, але завжди справа закінчувалась гепі-ендом. Її разів зо п’ять хотіли зґвалтувати, але завжди, хоч як це дивно, вона рятувалася, або її рятували. Все це, звісно, позначилося на психіці. Попри те, що вона сама собою — далеко не красавіца, проте доля переконала, що нею цікавляться — у сексуальному сенсі — тільки маніяки, а нормальні пацани, такі, як її друзі, — ні. Так воно ніби і є. А колись із нею ще й таке трапилось: під час чергової спроби зґвалтування — в останній момент, як і годиться, — її рятує «лицар на білому коні», такий собі джеймс бонд красивий, але замість того, щоб закохатися у порятовану і готову на все дівицю, кричить їй в обличчя, що вона дурепа і сама у всьому винна, розвертається і йде геть. Такий-от тупий нефарт.
