Якось давно була собі маленька дівчинка на ім'я Трейсі Бікер. Це звучить тупо, наче початок якоїсь казки-мазки. Терпіти не можу казок! Вони всі однакові. Якщо ти добра, вродлива і з довгим світлим хвилястим волоссям, то досить тільки вичистити кілька коминів, або поспати у старому палаці, і по тебе прийде принц, а тоді вже ти житимеш довго і щасливо. Це все добре, якщо ти манюня-гарнюня і виглядаєш, як справжня красуня. Але коли ти погана і бридка, то не маєш жодних шансів. Тебе зватимуть якось по-ідіотському, типу Румпельстилтскін, і ніхто не запрошуватиме тебе у гості, і жодна душа навіть не
подякує, хоч би скільки ти не зробила доброго. Звісно, це тебе біситиме, що й ну! Ти тупатимеш ногою, може, навіть крізь землю провалишся, чи тобі башту зірве від цього, або ж тебе просто зачинять у башті, а ключ десь посіють.
Я часто тупала ногою свого часу, до речі.
І зачиняли мене у кімнаті разів хтозна-скільки. Одного разу на цілий день! А потім ще й на всю ніч. Так було у першій родині, коли я не слухалась, бо дуже хотіла до мами. Я тоді була геть малою, та вони все одно мене зачиняли. І я не вигадую! Втім, саме за вигадки мене і карали. Кумедно, що тітка Пеґґі казала, ніби я „казки розказую”.
От було побачу тітку Пеґґі й почну... Вгадайте що, мовляв, тітко Пеґґі! Я оце щойно зустріла на задньому дворі свою маму і вона прокатала мене на своїй новій спортивній машині. Ми, кажу, з'їздили до торгівельного центру й вона купила мені велетенську пляшку парфумів. Таку саму, кажу, як вам дядько Сід подарував на день народження, така ж досконала отрута. Я гралася у вбивцю і ненароком розлила на себе мало не всю пляшку, і ви, мовляв, можете й тепер почути, як від мене пахне. Але це мої парфуми, а не ваші. Я не знаю, кажу, що з вашими сталось. Мабуть, хтось із малих грався і розлив...
Отаке я й розповідала. Страшенно переконливі історії то були, але тітка Пеґґі їх навіть слухати не хотіла. Хитала лише головою, дуже дратувалась і червоніла, а тоді й казала, мовляв, Трейсі-Трейсі, огидне дівчисько, знову казки розказуєш? А потім уже давала мені прочухана.
Прийомним матерям взагалі не дозволяється давати дітям прочухана. Я поскаржилася Елейн, що тітка Пеґґі іноді б'ється, але вона тільки кивнула, та й каже:
– Ти, – каже, – іноді аж просишся, щоб тебе повчити...
Але це брехня. Коли це я казала тітці Пеґґі, мовляв, люба тітонько, дайте мені, будь ласонька, якщо вам не важко, добрячого прочухана! А вона ж, я вам скажу, таких ляпанців дає! Просто нижче спини, де болить найдужче! Не любила я ту тітку Пеґґі аніскілечки. Якби я була справжньою відьмою з казки, то наслала б на неї вроки. Велетенську бородавку їй просто на носа! Або щоб їй жаби й ропухи з рота вискакували, щойно вона наміриться заговорити! Ні, треба щось краще... Я б наслала на неї постійні густі й клейкі соплі, щоб вони висіли їй з носа і ніколи не зникали, хай скільки б вона не сякалась, тому вона б завжди говорила в ніс... Кльово!
От халепа! Не пощастило. Елейн, моя тупа соціальна працівниця, сиділа недалечко, доки я писала „Історію Трейсі Бікер” і час від часу підсміювалася, насилаючи вроки на тітку Пеґґі. Вона зацікавилася, і стала допитуватись, з чого це я гигочу.
– Не пхайте носа до чужого проса, – сказала я, але вона не послухалась.
– Ну-бо, Трейсі, – сказала вона.
Елейн стала читати мою писанину, а там дещо, хоч ви, може, й не зауважили, трохи різкувато написано. Я ж бо думала, що це суворо приватна книжка! Дочитавши до тітки Пеґґі, вона кивнула, та й каже:
– Ну їй-Богу, Трейсі!
– Ото прикиньте, Елейн! – підтакнула я.