Ігор Сілівра
Передмова до роману “Кара Небесна”
"Кара була лесбійкою. Не те щоб це заважало їй жити, але це призвело до того що вона зараз йде по коридорах головного дому СБУ Києва і їй страшно".
Розпочинати писати передмову завжди складно. Особливо, якщо твір небанальний. А книжка, до якої написана ця передмова безперечно такою і є. Наприклад, особисто я не знаю жодного іншого роману де б описувався імперський проект України. 
Сам роман написаний в жанрі альтернативної історії, якщо саме це поняття можна застосувати до подій, що розгортаються в близькому майбутньому. Мені здається, що можна.
Отже, розпочати передмову я вирішив так само, як автор розпочинає сам роман. Агентка Кара Небесна простує головним офісом СБУ і очікує, що її зараз крутитимуть хвоста. Кара, якщо ви не зрозуміли, то ім’я, а Небесна ‒ прізвище. У неї ще є брат, на ім’я Дар. І, вочевидь, батьки із цікавим почуттям гумору. Забігаючи наперед, розкажу, що хвоста (і не тільки хвоста) Карі таки накрутять добряче, але зовсім не за її орієнтацію, а, скоріше, за деяку нестриманість в її реалізації. Ну що ж, це закони жанру, суперагентам личать деякі слабкості. І, звичайно, історія на цьому тільки починається.
Власне, сам сюжет роману досить невибагливий, подібних історій про пригоди суперагентів є безліч, можу відмітити тільки гарну динаміку роману, дуже непогану інтригу і просто відмінних персонажів. Джеймсу Бонду, агенту бляха 007, дозволено покидати останню сторінку роману анітрохи не змінившись, в порівнянні із першою. Агентка Кара не така: історія добряче змінить і це безперечний плюс. Щоправда, через це навряд чи автору вийде написати дюжину томів про її подальші пригоди, але я певен, що автор якось викрутиться.
Жанри до яких я б відніс цей твір: авантюрний роман, альтернативна історія, детектив, фантастика. Присутні: сильні жіночі персонажі (Кара не одна така), сильні чоловічі персонажі, цікаві антагоністи, піф-паф та піу-піу, бойові екзоскелети, рейкотрони, штучний інтелект, таємні організації, шпигуни та інтриги. І в міру постільних сцен. Про гумор можна здогадатись вже з імені агентки та її брата, проте найбільше мені сподобався міжнародний діловий центр у Херсоні ‒ висотки у вигляді кавунів. Поруч ‒ космодром. Мабуть, при зльоті та посадці це виглядає цікаво.
Бекграунд твору. І ось тут ‒ найцікавіше. Україна імперська. Такого я раніше в українській фантастиці не зустрічав, і саме цим ця книга унікальна. Імперська, хай навіть очолює країну не імператор, а Гетьман, однаково його влада абсолютна, неподільна і, фактично, безмежна. При цьому безмежна саме на фізичному рівні ‒ Гетьман володіє мало не божественною силою. Крім того Україно-Російська війна вже закінчилась , основні реформи вже відбулися, стару, пострадянську систему зламано остаточно.
"...Кара зупинилась біля двох машин, поліцейського «пріусу» що був на постаменті і під склом і вже зовсім ржавого зрешеченого великим калібром мерседесу що стояв поряд під відкритим небом. Це був пам’ятник так званій ментівській війні".
Дізнатись як саме Україна такою стала можна прочитавши інший роман цього ж автора: “Гетьман майбутнього”.
Але Гетьман ‒ далеко, а проста агентка Кара просто пробує добре виконувати свою роботу. А робота її тільки ускладнюється, бо після того як їй добряче накрутили хвоста її переводять в десятий відділ СБУ, у відділ боротьби з окультними загрозами. Де їй з часом доведеться зрозуміти, що на кожного героя є свій лиходій, а у Гетьмана противники відповідного рівня й сили. Ні, героїня не рятуватиме світ самотужки, але докладе сповна до цього своїх зусиль.
Що ж, Україну безліч разів протягом її історії змальовували в образі жертви. Тут ми бачимо іншу Україну ‒ Україну хижака. Україну, яка висадилась на Місяці, яка претендує на світове лідерство, успішно буцається зі Штатами, має ефективні спецслужби, потужну армію і не менш потужну економіку.
І, як кожна імперія ‒ має тіньовий бік. Не певен, чи автор навмисне на цьому акцентував увагу, чи ні, але показати цей бік йому вдалося сповна. Ефективні спецслужби, які можуть без зайвих бюрократичних перепон боротись із ворогами ‒ хто б цього не хотів? Особливо зараз? Але там, де закон підміняється ситуативною доцільністю рано чи пізно навіть вірним прибічникам влади доводить писати: “пане Гетьмане, сталась прикра помилка…”
Так, наприклад, саме з міркувань доцільності головна героїня віддає наказ заарештувати блогерку, коли та озвучила те, що на думку Кари не могла дізнатись із відкритих джерел. Вона розуміє радикальність та незаконність цього рішення, проте не надто переймається цим. Вочевидь, така практика якщо не загальноприйнята, щонайменше, неформально дозволена.
"- Заарештуйте цю жінку!
Очі блогерки зробились зовсім великими і сумними, вона спробувала поки тримаючи образ поприрікатись. 
- Сталась якась помилка. Ви не маєте права. У нас свобода слова я можу говорити і писати про що завгодно…
Кара розуміла що це було радикальне рішення, і вона справді могла писати і говорити що завгодно як приватна особа, навіть брехливі і маніпулятивні речі, системи моніторингу інформації просто ставили відповідні помітки на такі матеріали. Але вона озвучила те про що не могла дізнатись з відкритих джерел, це означало що хтось з силовиків що мав доступ до цієї інформації надав їй її а це вже зовсім інша історія".
Отже, брехливу блогерку заарештували зовсім на за її брехливі дописи. Тобто доводиться вірити, що блогерка брехлива, бо саме в цьому епізоді вона сказала правду ‒ але ту правду, якої не повинна була б знаси. Секундочку, а хіба не обов’язок журналіста ‒ доносити правду? А ніяких підписів про нерозголошення ця особа не давала. Та й звинувачень проти неї якось не висунули…З іншого боку ми чудово розуміємо, як насправді важко висунути звинувачення проти от таких от “агентів впливу”. І що перед цим вони роками якщо не десятиліттями заливатимуть свою інфоотруту в мізки наших недалеких співгромадян.
До речі, щодо інфоотрути. Автор зробив дуже цікаве фантприпущення, що штучний інтелект “Вершини” здатен аналізувати та помічати брехливі та маніпуляційні дописи. Це справді цікавий момент, особливо з точки зору впливу на ЗМІ та на суспільство. На жаль, в романі він обігрується тільки побіжно.
Питання межі втручання та захисту громадянина від держави ‒ насправді важливе. Особливо, якщо держава ‒ хижак. В теорії “новий суспільний договір про максимальну свободу в обмін на максимальний контроль” може звучати непогано, але якийсь це договір не дуже рівноправний. Бо держава-хижак, яка має от той “максимальний контроль” колись, нехай не за цього Гетьмана, а за його спадкоємця, неодмінно скористається цим контролем і почне утискати свободу. Особисто мені було б цікаво подивитись на еволюцію описаної автором України.
Тепер трохи про недоліки. 
Якщо основні лиходії цілком епічні, то проміжні часто не тягнуть за заявлений рівень. Особливо це помітно в заколоті ‒ полковники-заколотники відверто тупі та самозакохані. Ніщо не завадило б описати серед них персонажа, який хотів би захопити владу не заради своїх егоїстичних інтересів, а хоча б з ідеологічних міркувань, вважаючи абсолютизм Гетьмана більшим злом. Ще автор непогано розповів про надзвичайну лібералізацію законознавства (короткостріл, легалайз, криптовалюти ‒ оте от все), проте не дуже показано, що при цьому змінилось в суспільстві. Хотілось би більше. З іншого боку ‒ це, мабуть, потягне на окремий роман.
Логіка світу досить непогано пророблена. Це помічається навіть в дрібницях, як от реакція таксиста на відтермінування Гетьманом впровадження самокерованих авто, в заколоті полковників, в дотичних до головної героїні історіях з контрабандою, у взаємодії спецслужб зі злочинним світом, навіть у використанні фіктивних шлюбів. Відчувається, що придуманий світ живе своїм життя, події відбуваються не тільки навколо головної героїні, але й поза нею і навіть без неї.