Сторінка книги

Дракон в Архонії

ДРАКОН ДЖЕЙН

По-перше, це цікаво. Тут є історія. Ось буває, що іменитий автор раціонально розпланував розвиток сюжету, вигадав якийсь черговий світ, в особливостях якого читач розбиратиметься впродовж всього твору, вигадав прикольних начебто персонажів,  – ну наче все для того, щоб дітей на письменницьких курсах на цьому творі навчали. А історії нема. Ну сюжет. Ну світ. Ну персонажі. Інтриги ж, бажання щонайшвидше перегортати сторінку, щоб дізнатися, чим же закінчиться цей епізод, як це сталося зі мною під час читання «Дракона в Архонії», чомусь з тою умовною хрестоматійною річчю іменитого автора не виникає. Не читаєш, а мучиш. Повість Ірини Вадзюк, повторюю, читати цікаво. Є в авторки дар оповідача. І легкість письма.

Ну так, в рукописі досить багато огріхів, за які чіплятиметься око редактора, як ось жіночий рід слова «біль» і русизми на кшталт «бутилка» в одному абзаці зі словниковою «пляшкою», але на те й редактор, щоб це вичистити. Можна поприскіпуватися й до занадто великої кількості персонажів з химерними іменами, хоч в коледжі, хоч у військовому тренувальному таборі та в «сім’ї» правителів планети, усіх тих нових братів, сестер, дідів-драконів і навіть мами-Марти, наче правлячий клас цієї казкової планети формується приблизно так, як зелена влада в Україні, бракує тільки інтерв’ю з мамою-Мартою та викривальних записів брата якогось керівника офісу короля. Навіть головний антагоніст ворожого війська, такий собі Ферзь сил зла, зрештою виявляється членом все тієї ж занадто людної родини. Коли з героїнею це трапляється втретє, наступні оприявлення «родаків» уже не дивують, а примушують посміхатися. За що є ми лаємо своїх олігархів, якщо ці такі милі?

Як на мене, цій армії персонажів авторка просто не постаралася знайти якихось унікальних характеристик, часто вони відрізняються лише винахідливими татуюваннями на шиї й кольором волосся, без мовленнєвих та портретних характеристик, особистих історій тощо. І тому коли один з цього строю виявляється глибоко законспірованим зрадником з чудернацьким як у всіх, непридатним до запам’ятовування ім’ям, доводиться шукати в тексті – а це ще хто такий? – бо за своєї першої і єдиної появи він серед цілого військового табору персонажів, він аж нічим не запам’ятався. Подолати це можна різними засобами, як то: він має ще кілька раз з’явитися на другому плані, або в нього має бути якесь виразніше ім’я, або просто авторка має приділити йому більше уваги, елементарно більше букв, ніж пересічному солдату чи розвіднику, щоб «вивести зі строю». Звісно, при цьому важче бути залишати його глибоко законспірованим, але на те й авторські знахідки.

Отож про військовий табір. Для себе я це назвав «Солдат Джейн» - був такий американський кіноблокбастер про першу жінку, яка витримала курс підготовки «морських котиків». Чесно кажучи, ця складова – потрапляння жінки до суто чоловічого колективу й наполегливе завоювання ставлення до себе, як до рівної (а воно відбулося) – тут теж показане доволі пунктирно, авторка полінувалася навигадувати цих важких випробувань, ліній перешкод, стрілецьких полігонів, ФІЗО, інструкторів з виживання та командної роботи, навчань та знущань «сержанта», які потім дозволяють тим, хто все це витримав, зверхньо дивитися на цивільну публіку, особливо жінок. Навіть попри «магічність» подібного табору, ті єдині навчання, на які примхою авторки потрапила героїня, більше схожі на піонерську гру «Зарниця», ніж на випробування, тому, коли за логікою таких сюжетів, доходить до першого бойового зіткнення, за героїв неабияк хвилюєшся, вони ж, власне – ще «салаги»,  а коли вони в такому «нетренованому» стані так легко перемагають ворогів, починаєш дивуватися, чому ж ця війна триває так довго, якщо в «світлих» сил така перевага?

Треба щось сказати також про «секрет» легкості читання цього тексту – попри динамічний сюжет, в ньому переважають діалоги. Короткі, пару реплік, але якщо просто візуально подивитися на більшість сторінок цієї повісті – на більшості з них ви побачите діалоги. Мабуть, це певна дань «кіношності».
-          З цього можна зробити кілька серій, - сказав би мабуть про цей текст уявний Прохасько.  

Мені, любителю літератури, спровокованої читанням інших книжок, а не переглядом серіалів, бракує в цьому тексті якраз розлогих ліричних відступів, присвячених, скажімо, різним родам магії, історії війни, географії та історії цього світу, історіям різних персонажів тощо. Те, що дало б нам почути авторський голос, досі присутній в тексті переважно в ремарках до реплік персонажів та коротких пояснень усього цього по ходу дії. Це може бути корисним, бо зменшить кількість питань в читача (а вони залишаються до кінця) і дасть йому можливість перевести дух на «повільному плесі». Бо сюжет розвивається настільки швидко, наче читач сплавляється по гірській річці на плоту, і в читача нема часу милуватися пейзажем. Я влаштовував собі такий відпочинок, просто відкладаючи текст на якийсь час, тому не можу написати, що прочитав «на одному подиху». Пропоную авторці подумати про це. Бо цим література і відрізняється від кіносценаріїв. Зараз же навіть назву цього вигаданого (сконструйованого) світу поки що доводиться весь час підглядати в назві повісті, так мало йому приділено уваги власне в тесті. Чи цьому учить нас Урсула Ле Гуїн?

Мені бракує начитаності саме в фентезі, чи вже заганяв хтось з недавніх авторів своїх магів, некромантів, демонів, перевертнів та інших юнітів у тренувальний табір, мабуть що так, але думаю, що робили головною героїнею такого «армійської повісті» жінку небагато авторів(ок). Тому й назвав цей свій відгук «Дракон Джен». В поєднанні з продуманою ієрархією та спеціалізацією усіх цих магічних воїнів з різновидами магії, це починає нагадувати якусь комп’ютерну гру, в яку не грав, хіба в героїв «Меча і магії», але яку описує авторка, яка тричі пройшла її до найвищого рівня складності, і її ім’я записано до «Зали слави» на центральному сервері в Білорусі.

До речі, усяка комп’ютерна гра, окрім власне ігрового поля, має об’ємні «хелпи», «цивілопедію» - довідник властивостей усіх тих юнітів - на скільки ходить, як захищається, як нападає, яка в нього суперсила, і як довго заряджається з пляшечок зі знайденим елексиром сили і як швидко астрологи провіщають народження цих чортів в наступній декаді. Було б непогано хоча б додавати словничок цієї нечисті в кінці твору. Ну або розповідати про них докладніше у тих «ліричних відступах», як робили докомп’ютерні автори на кшталт Толкіна, який був настільки ретельним, що залишив нам навіть власноручно намальовані карти Мордору. І це ще одне зауваження до авторки – ми так нічого й не довідалися про ворогів, знаємо тільки що жорстокі і підступні, катують полонених розвідників, як вже згадуваного солдата Джейн. Проте кидається в очі вже наші прикрі фронтові реалії в цьому фентезійному  творі – три лінії укріплень, опорні пункти, рейди розвідгруп у тил противника тощо.

Так, це ознака нового часу – критик сучасних творів має також дивитися всі серіали, грати в усі ігри й роздивлятися всі комікси. Щось таке про демонів з крилами й драконів у людській подобі просто проситься в мультфільм у стилі манга (якщо воно не звідти й прийшло все це  на сторінки цієї повісті). В будь-якому разі, якщо дійде до ілюстрацій цього тексту, шукати ілюстратора варто починати з Хаяо Міязакі. Ну або, якщо він не погодиться на наш скромний гонорар, місцевих його анімешних послідовників.

Але повторюю, все це – дрібні прискіпування з наміром допомогти авторці покращити повість, а не засудити цю спробу. Спроба безсумнівно успішна, багатообіцяюча, така що заслуговує на усілякі аванси. Бо головне – дар оповідача в неї є. Все інше покращується тренуваннями, як покращувала її героїня навички фехтування на мечах під час особистих занять з тим «сержантом», який мав би ганяти її, як сидорову козу, разом з іншими курсантами, але авторка далекоглядно того «сержанта» в свою героїню закохала.

Сподіваюся на таку ж закоханість читачів у цю повість «Дракон в Архонії». Вона цього варта.
              
  




Антон Санченко
Народилася у маленькому містечку Теребовля, що знаходиться на теренах Тернопільщини. Із дитинства любила читати книги. В шкільні роки часто писали твори на вільну тематику, поки в 15 років не написала першу книгу. Я дуже люблю писати, описувати щось цікаве, а потім переносити це в книги. І радію, коли мої рукописи подобаються тим, хто її читає.