В рідному місті за всі канікули Демон не побився жодного разу. А в кінці серпня прийшов час повертатися на навчання.

Києва, навіть не так самого міста, як київських пацанів, він терпіти не міг з перших днів свого там перебування. Спочатку, коли він, тільки-но прийнятий до училища першокурсник, вийшов з гуртожитку по хліб, у нього повитрушувала всі дрібняки — мідяки й срібняки — місцева гопота. "Дай десять копочєк — а єслі найду — ану, сипні мєлочі — а пострибай" — ну таке, хто не знає. Ще й під дих дали для початку та на останок попутного пенделя в дупу відвантажили для надання потрібного прискорення.
Ну, це таке, але тієї ж осені у тому ж вересні він втрапив у халепу значно гіршу. У неділю його чорти понесли до Голосіївського парку — на атракціонах кататися. Ну, п'ятнадцять років, дитина по суті ж. Нагойдався, накрутився й налітався. І тут так приспіло йому відлити, а де туалет — не знав. Нічого страшного, подумав, тут парк он який здоровенний — забіжу десь в кущі на хвилинку, та й по всьому. Він відійшов алейкою, що вела кудись донизу вглиб парку, метрів двадцять, і напоровся на зграйку місцевих, хуліганського вигляду, однолітків. Згадуючи пізніше все, що відбулося, він зрозумів: вони коїли таке не вперше. Гопота вмить вправно обступила його — не вирвешся ані вперед, ані назад — а один, лупатий здоровань, зневажливо кинув Віталіку:

— Слиш, жлоб!

— Я не жлоб, — розгублено заперечив хлопець. Це слово означало на тодішньому міському койне або жадібну людину, або малокультурну, або селюка.

— Та ладно, — гмикнув хуліган. — Я що, сліпий? Не бачу, хто переді мною? Купи урну.

— Хлопці, та ви чо? — ошелешено витріщився на них Віталя.

— Чєрєз плєчо, — по-хамському відповів амбал. — Ти шо, не пойняв?

Якби у вухах не булькало від бажання відлити, він обов'язково спробував би зацідити тому щодуху кулаком в ніс або з ноги по дзвіночках та відірватися в розрахунку на непоганий спурт і пристойну витривалість. Але які там ривки, коли ти практично всцикаєшся, ледь втримуючи в собі сечу?

— Ну, добре, скільки? — поступився він. Відкупитися — не так соромно, як напудити в штани при них.

— Троячка, — цинічно заявив здоровило.

Провінціал віддав гроші й хотів йти геть, та лобуряка не відступав з проходу:

— Слиш, жлоб, куди?

— А що ще?

— А урну? Забирай з собою, нам чужого не треба! Не візьмеш — гірше буде.

Хлопець подивився на гевала й зрозумів, що той не жартує, приречено взяв здоровенну, відлиту з чавуну урну, протягнув метрів п'ятнадцять-двадцять, озирнувся — ті тицяли на нього пальцями, кривили гримаси, гигикали й всіляко приколювалися, але не переслідували. Віталя оцінив наявний в нього гандикап, вирішив, що достатній, кинув свою непідйомну ношу й помчав навтьоки. У спину йому загоготали й затюгукали, а він так давав драла на всі заставки, що навіть до туалету перехотів.

З балачок у гуртожитку він зрозумів, що його випадок далеко не поодинокий, зібрав найбільш затятих пацанів, що постраждали від місцевих хуліганів, сказав, що тепер вони — артіль, що для них він тепер ніякий не Віталій Демчук, а Демон, їхній ватаг, і пояснив мету існування артілі — помститися київським хлопцям за неймовірні приниження їхніми ж методами й не допустити образ в майбутньому.