ПЕРЕДМОВА
до роману Наталії Шахрай «Сутінки удвох»
Нам усім не хочеться старішати. Ми не уявляємо себе старими. Цей досвід є для нас закритим, бо ми ще не досягли того віку, коли самі себе називатимемо старими, визнавши цей факт, і змирившись зі старістю.
Не проживши необхідної кількості років, ми не здатні уявити розміру майбутніх проблем, специфіки стосунків нас, тоді вже старих, з оточуючим світом. І нам невідомо як тодійшній світ ставитиметься до нас, та яким він відбиватиметься у наших очах.
Природа захищає нас від зайвого знання, до якого ми, залежно від віку, ще не готові. Тому цей досвід, для переважної більшості людей, залишається «досвідом на потім» - майбутнім досвідом, відкладеним досвідом.
І як там усе воно відбуватиметься – нам не відомо.
Тому спроба Наталії Шахрай описати події власного майбутнього через призму свого сприйняття реальності, тоді ще молодою жінкою, видається сміливою, як у якості літературного експерименту, так і у якості передбачення одного з варіантів майбутнього. Вона зараховується і вітається.
З погляду Вічності, роман Наталії Шахрай «Сутінки удвох» є такою ж «дитячою» літературою, як і книжки для дітей, що їх пишуть 60-річні діди, попереджаючи про можливі помилки та пастки, налаштовані для дітей «світом дорослих». З тією лише різницею, що «Сутінки удвох» написані 30-річною жінкою для себе, якою вона себе вигадала, уявивши у віці понад 80. Це такий собі, кидок думкою у майбутнє, вигадана подорож у незнане, якого самій авторці досягти не вдалося, бо вона раптово загинула у свої неповні 51.
Роман «Сутінки удвох» — то перший, і останній — бо єдиний і довершений прозовий твір Наталії Шахрай, чиє професійне життя повністю було віддане художній творчості (театральна сценографія, костюми, ляльки, мала скульптура, інтер'єри та викладання предмету «Дизайн інтер'єру» у декількох київських університетах).
Вона також активно працювала у видавничих проектах — від газет до ілюстрованих журналів і бізнес-довідників. Наталія Шахрай глибоко цікавилася світовими релігіями та філософіями, етнографією і еститичними проявами різних культур.
Дія роману «Сутінки удвох» відбувається на Буковині, у містах Сторожинець, та Чернівці.
Цей твір був написаний Наталією Шахрай, як виклик, як протест проти неминучої смерті та власної важкої хвороби, про яку вона дізналася наприкінці 1990-х років.
Кожна з чотирнадцяти частин роману є описом наступного вечора, коли головні герої (Він і Вона) зустрічаються, щоб морально підтримати одне одного у своїй самотності та проаналізувати події оточуючого світу, який, чимраз і чимдалі, стає для них усе незрозумілішим, та віддаляється, частіше залишаючись поза межами їхньої кімнати для зустрічей, приглушений вечірніми сутінками, що спонукають до споминів, і розмов на теми, які завжди хвилюють усіх літніх людей, та про які молодим людям, ніби-то, й замислюватися зарано, але якось так стається, що ми усі, з часом, перетворюємося на літніх людей, хоча доживають до старості далеко не всі.
Уперше роман «Сутінки удвох» було відзначено другою премією у літературному конкурсі «Коронація слова» 2001 року.
Тоді, як розповідає його виконавчий директор Володимир Даниленко, експерти поскаржилися, ніби «відзначати немає кого».
Це викликало шок — бо вже була запланована фінальна, дуже бучна церемонія нагородження. «Як це «немає кого»? - обурився Володимир Даниленко. – Розповідайте, які тексти-претенденти вас зачепили?!» «Ну ось, наприклад, одна дивачка пише про кохання старих людей, яким замолоду не вдалося одружитися, і вони знову зустрілися, лише повернувшись до України, вже у дуже літньому віці». «І що? - перепитав Даниленко. – Як ви оцінили текст цього роману?» «Текст гарний, майстерно написаний, - відповіли експерти, - та хто ж таке читатиме?», «Даю вам ще два тижні на обговорення», - наказав Даниленко, і експерти, пожвавившись, висунули на переможців ряд достойних романів, серед яких опинилися і «Сутінки удвох»
Нагородження тією премією додало Наталії Шахрай нових сил, і вона, після першої операції з видалення грудей, прожила ще 15 років. Вона нікому не розповідала про свою хворобу, мужньо витримуючи постійні хіміо- та радіотерапії, і продовжуючи викладати студентам, аж до останнього тижня свого життя, коли надала останню консультацію дипломникам.
Захист тих дипломів відбувався вже без неї.