ПАРІ
Минав уже третій, найважчий день у моєму житті. Божевільне парі тільки розпочалося, а здавалося, тривало цілу вічність. Я добре хильнув і посперечався з друзями, що за тиждень зовсім без речей та грошей побуваю у десяти різних містах...
                                                        * * *
- Ну давай, хвалися-хвалися, кулик болотний, - глузували троє моїх товаришів, яких я ж і запросив до нашого улюбленого італійського ресторанчика. Шматочки піци підстрибували на столі від їхнього реготу.
- Куди ти дінешся без своєї тачки, ти ж навіть за пивом до кіоску їздиш на машині?!
- А як же твій дорогоцінний гель для волосся? - насміхався над моєю звичкою завжди ретельно укладати зачіску найближчий друг Максим. Знав, паскуда, що б’є по найболючішому.
- Слухай, - не вгавав Олег, однокурсник, - а як ти житимеш без грошей? Ти що, жебракуватимеш?
- А про дружину подумав? – пискнув Вітьок, найбільш розсудливий з нас усіх.
- Та подумав, подумав, – щосили почав відбиватись від їхніх насмішок, як від докучливих комарів, - ви хіба не розумієте, що ми у пастці? У великій трясовині, яку створили власноруч? Ми вже стали рабами комп’ютерів, скайпів, айфонів, айпадів, плеєрів, пласких телевізорів та випуклих фотопаратів !
- Ти забув про Твіттер та Фейсбук!
- Ми все вдосконалюємо та спрощуємо: кондиціонери, блендери, макдональдси, мікрохвильові печі, пояси для схуднення,  - я продовжував. - Нас самих майже не лишилось!
- Ага, особливо Вітька, - Максим кивнув у бік нашого друга, який з дитинства страждав від зайвої ваги, і зараз важив щонайменше 120 кг.
- Ну, ви тільки задумайтесь, хоча б на хвилину, - не вгавав я, - нам навіть думати зараз не дають! Усі ці політики, піар-технологи, телепродюсери, рекламні агенти розкреслили наше життя за власним бізнес-планом. Нам завжди вказують: іди на цю бігову доріжку, у тебе рівно три секунди, щоб принести червоний прапорець. Взяв? Молодець! А тепер – отой, побільше. І так без кінця та краю! Кілобайти непотрібних знань та уривки двадцять п’ятого кадру шкварчать у нашому мозку по ночах, відлякуючи сон. А зранку все починається спочатку.
- Ну то й що? Зараз усі так живуть! – намагався вгамувати мій запал Олег. Однокурсник знає: я миттєво спалахую, але так само швидко загасаю.
Та цього разу я не маю наміру здаватися. Пари хмелю підняли мене на небачені висоти красномовства, і я ладен на все, аби довести свою правоту.
- Я пропоную екстремальну ідею: захоплюючу подорож на 7 днів світ за очі, але з однією умовою - зовсім без речей та грошей! Що скажете, хлопці?!
- Та ну тебе, - відрізав Максим, - я думав, ти жартуєш. Який «світ за очі», ти що, дитина мала? Де будеш жити, що їстимеш, як захищатимешся від психів?
- Ну, не будьте ви такими занудами! Сприймайте це просто як гру. Ти ж любиш грати у стратегії, Макс?!
- Так то ж гра, а тут треба мати якийсь план, хоча б орієнтир.
- Ну подумайте, як жили наші предки! У них не було GPS-навігаторів та Інтернету, а вони подорожували! Усе було по-справжньому: власні, а не нав’язані почуття, сміливі задуми, безумні вчинки!
- Правду кажеш, безумні, - вставив п’ять копійок Вітьок, ретельно пережовуючи шматок піци.
- Ну якщо не хочете – то я сам піду! Ніякого чоловічого духу у вас не лишилося! – зробив я останню спробу, натиснувши на педаль самолюбства. Не спрацювало. Всі як один навідріз відмовились від моєї авантюри.
- І сам ти нікуди не підеш, - зауважив  Олег, - тебе дружина не відпустить!
Всі заржали мов коні.
- А я у неї не питатиму!
- Ну, ну, розказуй, все життя питав і кроку без неї не ступав, ми вже подумали: пропав наш Миколка! Вона ж із тебе мотузки тягне і в косички заплітає! А тут, на тобі – піду без речей на край світу!
- І піду! Дружина якраз поїхала до родичів.
- А-а-а, он воно що! – заусміхався Макс. - Значить, на подвиги потягнуло?
- Може, тоді краще в інше місце, з грошима, га? - підморгнув Олег.
- Так! - я відчував, що починаю закипати. - Хочете парі?
- Яке парі?- витріщилися на мене.
- Я сам пройду це випробування, а ви приймете поразку, і в наступну подорож вирушимо разом. Якщо ж у мене нічого не вийде - ставлю ящик пива, гаразд?
- А як ми зрозуміємо, що ти насправді був у всіх десяти містах?
- Дуже просто. Я візьму десять порожніх конвертів з марками і з кожного міста чи селища надсилатиму по одному.
- Геніально! Я згоден, - усміхнувся Макс, - все одно ми нічого не втрачаємо!
- Я теж. Це навіть цікаво, – мовив Олег.
- А я не піду ні в які пригоди, - зауважив Вітьок, розстібуючи вже другий ґудзик на сорочці, - навіть, якщо цей чудило повернеться переможцем.
- Підеш-підеш, ми тебе за підтяжки витягнемо, - зареготали хлопці.
- Тоді по руках?
- По руках!
Ми скріпили парі порцією пива. Потім – ще однією і ще…
Я вийшов на поріг ресторанчика та набрав повні груди чистого нічного повітря. У голові трохи посвітлішало та десь глибоко у мозку заворушився зовсім крихітний хробак: а навіщо це все? Кому я що доводжу? І одразу ж маленький сумнів був безжально розчавлений жорсткою підошвою логіки: я справжній чоловік і я уклав парі!
Мої кишені зовсім порожні. Друзі весело витрусили з них ключі від авто, телефон, гаманець, записник та навіть гребінець. Тепер мене ніщо не сковувало, і я почувався справжнім… ідіотом. Куди саме йти та за яким маршрутом - не уявляв.
                                                        * * *
Вже хвилин зо двадцять я плентався рідними вулицями, які потроху виповзали з нічних піжам. З кожним кроком йти було все важче. Все ж таки ходити пішки я не звик. Усе ближче підступало розуміння безглуздості становища. Друзі давно розбрелися  по теплих домівках, а я, як останній бовдур, пруся бозна куди! До найближчого міста ж кілометрів п’ятнадцять, не менше!
Раптом мене накрило хвилею неприємного відчуття. Воно було смердюче та липке. Знайоме до болю. Чого вже приховувати: я боровся з ним усе життя, але перемоги були нетривкими та більше схожими на ЙОГО перепочинок перед наступним боєм. СТРАХ. Він жив у мені як апендикс, гайморит чи лупа. Як часто він руйнував мої плани!Перекреслював не лише наміри, а й мене самого. ВІН копирсався у мені, як хвацький байкер у старому мотоциклі, розбираючи на мікроскопічні деталі. Після безмовних атак я почувався геть спустошеним. І от, схоже, СТРАХ знову прокинувся. Та цього разу я вирішив не здаватися – рішуче попрямував убік околиці, і, як потопаючий, бовтався у спогадах.
…Моя перша зустріч з НИМ сталася ще в дитячому садку. Тоді я був безтями від Лідки – маленького пихатого дівчиська з веснянками та рудими кісками. У неї були закохані усі хлопці у молодшій групі. Веселе та непосидюче дівча перевертало все догори дригом та змушувало виховательок скаженіти від безсилля. Одного дня вона підійшла до мене упритул та вистрелила зеленими очиськами: хочеш мене поцілувати? О Господи, як мене паралізувало! Я навіть не міг поворухнутися. Стояв, як телепень, немов язик проковтнув.
- То хочеш, чи ні?
Я вже зібрався з духом і хотів сказати «так», коли раптом зрозумів, що майже вся група стоїть навколо нас і чекає, що я відповім. Ось тоді й прийшов ВІН. Кремезна потвора. У мене похолола спина. Розглядаючи себе, розгубленого, зі сторони, я раптом подумав: це, напевне, жарт якийсь, бо з чого я взяв, що з усіх хлопців вона обрала саме мене? Мовчання тривало кілька секунд, а ВІН стояв і дивився, як я корчився від вагань. Врешті, СТРАХ переміг: я злякався та похитав головою. Далі вже погано пам’ятаю. Здається, вона щосили тріснула мене по щоці, а потім на моіх очах поцілувала Валерку, якого я терпіти не міг.
У школі, чесне слово, було не краще. Щойно я збирався освідчитися дівчині, як це встигав зробити хтось інший. Інститут я теж обрав, керуючись страхом: вступив на фізико-математичний, як хотів батько, а мріяв про філологічний. Навіть нікому не зізнався та не показував старанно прихований зошит із віршами.
Я брів по вуха у тумані. Він був такий густий, що за кілька метрів переді мною виростала примарна китайська стіна. Ноги змокли від ранкової роси. Зі свистом проносилися авто. Кілька разів я спробував зупинити хоча б одну. Марно! Завбачаючи підозрілого типа у мряці без речей, водії лише додавали швидкості.
                                                            * * *
Було близько полудня. Я сидів за старим потрісканим столиком провінційної забігайлівки, не маючи сил підвестися, а тим паче, рушити далі. Длубав виделкою пластикову тарілку та шкодував себе. Знайомий страх уже звив у душі гніздо та встиг відкласти у ньому яйця...
Я посміхнувся, згадавши здивовані очі власниці, коли запропонував прибрати її кафе та вимити посуд за філіжанку кави та порцію омлету. Спершу вона навіть відмовилася, але, не встиг я зачинити за собою двері, передумала.
– Ви в техніці розбираєтеся? У мене радіоприймач зламався. От якщо полагодите – то отримаєте свою каву та омлет!
- Гаразд, - я навіть зрадів, що не доведеться робити жіночих справ. Поломка була мізерною, тож я впорався за півгодини. На пошкрябаному пластиковому столі вже чекав невибагливий сніданок.
«Це ж лише перше місто, - з жахом подумав я, - а щоб виграти парі, за день потрібно відвідати хоча б два. Але у такому темпі я довго не протягну!» Ноги, плечі та спина нили так, наче хтось скрутив їх у морський вузол.
Раптом я помітив, як за вікном копирсається у мотоциклі якийсь чоловік. Це був шанс!
...Руки тремтіли від втоми та смерділи мазутою й соляркою. За комір гидко стікав піт. У цей момент усіма волокнами нервових тканин я ненавидів свій план та надуманий героїзм. З огидою дивився на стару металеву потвору, яка зжерла три години мого часу та напруженої праці, до якої не звик. Я все ж таки веб-дизайнер, а не слюсар там якийсь! З тугою пригадав свій затишний кабінет, в якому занурювався у віртуальний світ, де був королем. А тут? Мов хлопчик на побігеньках, прислужував цьому грубому байкеру. Він навіть не подякував, і не приховував, що насміхається з моїх дорогих бежевих брюк та кашемірового светру. Чолов’яга десь дістав та видав мені до роботи старі розтягнуті вельветові штани та брудну кофту. Я сподівався, що не на смітнику. Про душ тут взагалі ніхто не чув, тож довелося втішитися обтиранням холодною водою.
- Ти чому такий кислий? - рявкнув Борис, так звали мій «шанс», - невже, дружина з дому вигнала?
От холера! Як він дізнався про мої негаразди? Із друзями я був щирий не до кінця. Дружина поїхала до родичів не просто так, а ТОМУ ЩО. Вона заявила, що хоче все обдумати, та насправді це означало: ти придурок, і я вирішу, покинути тебе зараз, чи трохи пізніше. Чому вона хотіла від мене піти, я розповім дещо згодом.
- Та ні, - відповів я, – просто настрою нема. – Це прозвучало більш невпевнено, аніж хотілося.
- То, може, поїдеш зі мною? Я саме збираюся на концерт у філармонію.
У мене аж щелепа відвисла. Я погано уявляв вусатого, важкого, наче мішок з цементом, байкера фанатом класичної музики.
- Ну що? – перепитав він, – може, хоч настрій підніметься. Сьогодні якраз гратимуть «Веселу флейту» Моцарта.
«Він мене розігрує», - вирішив я, та вигляд у Бориса був дуже серйозний: наче гігантська древньоримська статуя, він застиг в очікуванні, а велетенські брови звелися над очима, мов два заряджені пістолети.
Тут треба сказати, що ще змалку я вирізнявся страшенною непослідовністю. Приміром, якщо мені пропонували якусь підозрілу авантюру, я, зазвичай, погоджувався, а на вмовляння друга піти на вечірку, де буде багато гарних дівчат і, скоріше за все, стриптиз, в останню мить відмовлявся. І потім ніяк не міг збагнути, чому все роблю навпаки. Ось і зараз чомусь погодився. Вже, сидячи позаду Бориса, під свист зустрічного вітру, я подумав: «може, воно й на краще, принаймні до наступного міста не доведеться шкандибати пішки!»
                                                             * * *
У холі філармонії, насправді, це був сільський будинок культури, товклося чимало люду. Причепурені жінки та чоловіки скупчилися біля каси. У повітрі кружляв піднесений настрій.
- Я зараз, - рявкнув Борис та кудись зник.
За звичкою я став у чергу, і коли за мною виріс чималий хвіст, згадав, що не маю грошей.
- От халепа! Що ж тепер робити? - напружено розмірковував, і вже ладен був просто накивати п’ятами, коли хтось грубо схопив мене за плече.
- Ти куди? Я тобі не дам втекти!
Спочатку я не повірив очам. Це був не Борис! Цього просто не могло бути! Переді мною стояв справжній витязь, зодягнений у дорогий костюм із краваткою, напарфумлений та напомаджений.
- Непогано виглядаєш.
- Дякую. Воруши п’ятами, а то спізнимося. – Борис таки лишився Борисом. Він підштовхнув мене, немов дитину, до зали. Міцно збита, як вареник з вишнею, тітонька на вході, підморгнувши моєму супутнику, без зайвих слів пропустила нас усередину.
Борис провів мене на вільне місце, а сам попрямував убік сцени. Я потроху почав здогадуватися: мій новий знайомий – музикант. Неймовірно! Буде що розповісти моїм занудам!
...Я не знав, скільки минуло часу, година, чи дві від початку. Я навіть не заснув, а сидів приголомшений, допоки із залу не вийшли майже усі глядачі. Востаннє таке почуття було тоді, коли я чудом об’їхав велосипедиста, який, мов корок з-під шампанського, вискочив з-за рогу. Мене накрило почуття збудженого полегшення. Не думав, що музика справляє таке враження, на класичні концерти я не ходив, мабуть, ще зі школи. Сьогодні ж, чесне слово, відчув, як звуки, вивільняються, мов духи із зачарованих ламп, витають над нашими головами, і  залишають приємну прохолоду.
А Борис! Він грав мов олімпійське божество. Принаймні, виглядав точно так! Сильний, кремезний і, що вже там, вродливий, він схилився над контрабасом, який звивався та стогнав у його руках, наче справжня жінка. Чорне волосся спадало на плечі блискучими хвилями, а пальці хвацько перебирали струни, і, здавалося, ніколи не були вимащені у мазуті.
Ми попрощалися вже у холі. Я сердечно потиснув здоровенну руку, подякував за запрошення та пішов ночувати… на вокзал.
                                                         *  *  *
Це був зал загального очікування. Він одразу нагадав мені скляну банку, яку ми, дітьми, по вінця набивали жучками, божими корівками, павуками та метеликами. Усе товклося, гуло та снувало зі сторони в сторону. Тільки запах тут був людський: наче в одному місці зібрали брудні шкарпетки цілої роти солдат.
- Вільно! - почув позаду низький чоловічий бас.
Це був брудний бородатий чоловічок низького зросту, схоже, волоцюга. На вигляд йому років п’ятдесят, може менше, хворобливо худий та виснажений, мав посивіле волосся, важкі кола під очима та зацькований погляд. Я зізнався собі, що через дев’ять днів різниця між нами буде значно меншою…
- Тут вільно, - ще раз повторив чоловік, якому явно не вистачало компанії.
Я неохоче сів поруч. Інших вільних місць у залі не було. Підтримувати розмову не хотілося. Спина та ноги нили удесятеро сильніше, аніж після ранкового променаду. Від голоду бурчало в животі, а думки плуталися. Мені хотілося переступити через гордощі – не йти, а щодуху мчати назад, до свого комфортного життя, м’якого ліжка та наповненого холодильника. Я саме уявляв, як розрізатиму шинку, а до неї візьму кілька солоненьких огірочків, коли мій сусід заговорив:
- А я тут уже третю ніч.
- Щось трапилось? - спитав я просто із ввічливості.
- Нічого особливого... До речі, я Іван.
- Микола, - довелося потиснути брудну руку.
- Слухай, Колю, - одразу спростив наші стосунки волоцюга, і мені почулися нотки зверхності у його голосі, - а ти знаєш, хто я?
Мене аж пересмикнуло. Я так і думав: от-от почнеться п’яна маячня. Поряд з його місцем я помітив майже порожню пляшку з-під дешевої горілки.
- Ні, ні, не треба, - спробував опиратись.
- Я тебе не обманюю, - Іван  ніби вгадував думки, - мені просто необхідно з кимось поговорити. Інакше я збожеволію!
Говорив він зовсім не так, як розмовляє простий роботяга чи деградований псих. Його уміння чітко та логічно висловлювати думки викликало інтерес. Я почав прислухатися. А далі  сталось те, чого досі не можу пояснити: я немов провалився у яму, велику вологу яму, з якої не мав сили вибратися упродовж наступної години. Це дивно, бо я міг просто встати та піти без жодних пояснень та докорів сумління,  лишити випадкового п’яничку наодинці і крапка. Однак чомусь не зробив цього.
- Знаєш, яке це кепське відчуття, коли тебе зраджують усі: колеги по роботі, друзі, а зрештою, твоя дружина, діти? – це було риторичне питання.
Я піймав себе на тому, що десь вже чув ці інтонації, відкарбовану вимову, бачив це обличчя, але де і коли – пригадати не міг.
- Колись я був щасливою людиною: мав міцний шлюб та визнання. Хоч, знаєш, народився в дуже бідній сім’ї. Мій батько, тракторист-п’яничка, помер від серцевого нападу, коли піднімав чергову чарчину. Я здавався собі зовсім не таким, йшов уперед, щосили дерся нагору, і знаєш, що потім? - Іван уп’явся у мене поглядом.
- Що?
- У мене все вийшло. Спершу я вступив до невеличкої та непопулярної партії, потім став її регіональним керівником, а згодом - відомим політиком. Не завжди, зізнаюся, я йшов чесним шляхом. Може, тому й розплачуюсь? – чоловік вдивлявся углиб себе і страждання заповнювало його обличчя сантиметр за сантиметром.
Ніякої помилки бути не могло! Я упізнав у ньому одного із лідерів нашого політичного олімпу. Щоправда, останні 10-15 років його не було видно: ні у новинах, ні у передвиборчих перегонах. Це був дійсно талановитий політик, який міг повести мільйони. Зараз поряд зі мною сиділа його скоцюблена тінь.
- Я вас знаю, знаю людей, які вас обожнювали!
- Отож бо й воно, - відрубав він, – обожнювали. Тепер все у минулому. Я у минулому, розумієш?
Він уважно подивився на мене чистим блакитним поглядом, який буває лише у немовлят та п'яничок. Без сумніву, Іван зламався. Я навіть подумав, що то було півІвана, бо інша половина – пульсуючий згусток нервів.
- Хто ж зрадив? – чомусь я був упевнений, що він скаже правду.
- Спочатку свої. Партійці. Виключили з блоку, прихопивши частку мого бізнесу. Я щосили опирався, а потім махнув рукою. Будь що буде! Почав пити. Непомітно, потроху. Потому все більше. Ніхто не приходив. Відвернулися найближчі. Преса забула мої законопроекти. Дружина не розуміла. Одного дня, забравши дітей, гримнула дверима. Через місяць прийшов лист від адвоката: вона просила розлучення. Я віддав усе. Думав: повернусь у політику, усе надолужу, але двері були намертво зачинені. Та що вже там, я навіть не знайшов дверей! Послідовники плювали мені у спину, тож мені не лишалося більше нічого, як повернутися туди, де на мене ще чекали - до матері, в село. Ну а тут запив вже по-чорному, - чоловік підняв пляшку та зробив великий ковток.
- Повернутися до старого я не міг, а жити інакше не хотів, - продовжував він. - Три дні тому зустрів старого друга, лікаря. Сашко спочатку мене навіть не впізнав, а потім майже силоміць затягнув до себе в лікарню: цироз печінки, остання стадія. Я помираю, Миколо. Тепер розумієш, чому я так хотів з кимось поговорити?
У горлі застрягла грудка.
- Я прийшов сюди, тому що хочу померти у натовпі. У мене створюється ілюзія, начебто я досі комусь потрібен.
Несподівано Іван різко смикнув головою, немов хтось пропустив через його шию електричний розряд, нахилився до мене майже упритул та пошепки спитав:
- А в тебе не буде десятки? Ну ти ж розумієш…
І тут я зрозумів. Чітко та ясно збагнув, що додому сьогодні не піду. Я співчував Івану як політику, який пережив зраду, але не більше. Завжди знайдеться привід здатися, коли життя, мов проколотий м’яч, покотиться з гори. А далі все за одним сценарієм: список винуватих, відмова від реальності та вінок мученика, - пульсувало у мозку, а втома заплющувала мої очі так, що я не побачив, як Іван невдоволено піднявся та попрямував до іншого одинокого попутника.
                                                            * * *
Наступного дня я побував лише в одному селищі. А трапилося це тому, що я гепнувся з воза. Звичайнісінького селянського воза з сіном, на якому їхав до найближчого райцентру.
Годину тому я відіслав свого першого конверта та куняв на прогнилій від дощів лавці автобусної зупинки. Цієї ночі я практично не спав. Неочікувана сповідь на вокзалі не давала спокою. Я все думав про колишнього політика, жалюгідного жебрака, який виставляє напоказ понівечену душу. Я не мізантроп, але деякі люди нагадують качани кукурудзи: такі здоровенні та міцні ззовні, а коли знімеш кілька шкур - знаходиш маленький немічний качанчик…
Мої спогади перервав різкий чоловічий бас.
- Гей, хлопче! Тобі куди, вже вдруге запитую?
Вас взагалі коли-небудь питали, куди підкинути на возі із сіном? Тож і я витріщився на кремезного чолов’ягу у пошматаному одязі.
- Що?
- Ти шо, під кайфом? Коли я їхав за сіном, ти тут сидів, повертаюсь – досі сидиш. То я й питаю, куди тобі, бо якщо у Магдалинівку, то я саме туди.
Я не вірив своїм вухам. Я сподівався на машину. Мотоцикл. Трактор. Велосипед, у крайньому разі. Та якщо цей чолов’яга сам запрошує... Мені ж без різниці: місто чи село, головне, щоб пошта там була.
- А пошта там є?
- Га? - прийшла черга йому дивуватися. - Та є. А навіщо тобі?
- Так... Просто спитав.
Я вибрався на верхівку копиці та не помітив, як у купі пахощів задрімав. Прийшов до тями вже на холодній землі. Я не міг звестися на ногу. Схоже, таки підвернув. Чоловік, якого звали Семеном, подивився на мене із сумішшю співчуття та огиди.
- Слухай, скільки я людей отак возив! На землю гепнувся тільки ти один!
Я лише розвів руками.
- Добре. Поїдемо. Стара щось придумає.
Не питаючи згоди, він рішуче підняв мене із землі, наче малу дитину, і знову поклав на сіно. Тільки тепер із самого краю воза.
- Тримайся, - наказав суворо, - бо знову впадеш!
Коли Семен взявся за віжки, я почув, як він пробурмотів під ніс:
- Хочеш зробити добре діло - краще подумай сто разів!
Ми заїхали на велике подвір’я. На мотузках висіли білосніжні простирадла. З хати долітав запах малинового варення. Схоже, я потрапив у рай.
Через годину я вже сидів на маленькому диванчику біля дому. Районний лікар, сусід моїх рятівників, сказав, що хвилюватися не варто: у мене всього лиш забиття.
Над головою виспівував жайворонок. Я щойно уплів півмиски вареників з сиром та насолоджувався атмосферою тихого, затишного, наче іграшкового, подвір’я. Господарі розбрелися у невідкладних справах та були настільки гостинними, що запропонували лишитися на ніч. Тож я напівлежав, заплющивши очі, та думав про неї.
…Ми познайомилися на студентській вечірці та перше, що я помітив - дуже коротку спідницю. Іноді я думаю: якби на ній були джинси або сарафан, чи знайшлися б ми взагалі? То був магніт для моїх очей. Струнка смаглява дівчина абсолютно не звертала на мене уваги. Я безуспішно намагався з нею заговорити, робив незграбні компліменти та весь час зиркав на ту саму спідницю, яка, чорти б її забрали, не давала мені спокою. Напевне, я виглядав в її очах повним телепнем, хлопцем, який хапається за будь-яку соломинку сподобатися. Лише наприкінці вечора мені вдалося трохи її зачепити. Звучала романтична пісня, і я, набравшись сміливості, запросив Олександру на танець. Колись, дуже давно, я відвідував бальний гурток. Не скажу, що мені подобалося, просто так хотіла мама. Не думав, що колись це допоможе завоювати мою майбутню дружину! Я вів її, крутив, піднімав на руки та не очікував, що вона така легенька. Як метелик.
Вже наступного дня з величезним букетом троянд я примчав на наше перше побачення до ЦУМу. А вона – ні. Розчарований та принижений я віддав квіти бабусі, яка просила милостиню. Старенька була так зворушена, мабуть, не отримувала квітів з півстоліття. А я все думав: чому ж вона не прийшла? Виявилося, Саша чекала на мене біля іншого входу ...  
Роздуми перервав якийсь незрозумілий шурхіт біля воріт. Через кілька секунд на подвір’я ввалилося троє чоловіків, серед яких і сам господар. Вигляд у нього був стурбований. Серед незнайомців я з жахом запримітив чоловіка у міліцейській формі. Третім був коренастий чолов’яга у білій сорочці, схоже, сільський голова. Вони прямували до мене.
- То кажете, він на зупинці сидів? – пролунав голос стражу порядку.
- Сидів, як ні в чому не бувало! - відповів Семен.
Вони підходили все ближче і ближче.
- А що, він дійсно з тюрми утік? – запитав сільський голова.
Раніше я думав, що волосся дибки – це лише фігуральний вислів! У незнайомому селищі без грошей, документів, із травмованою ногою та абсолютним тріумфом СТРАХУ, який коронним жестом уже закидав ногу за ногу – я відчув, як волосся біля коренів стає пружним та повільно, стеблина за стеблиною, підіймається догори.
- Ви хто? – міліціонер втупився у мене недовірливим поглядом.
- Микола... Ма...  Матвійчук.
- Бреше, - упевнено заявив Семен, нібито це не він ще годину тому власноруч готував мені чай з малиновим варенням.
- Я не жартую, – міліціонер підійшов ближче, – у нашому районі один дєятєль дременув з в’язниці, а ти схожий на нього, як дві краплі води.
У цю мить мені, здається, відібрало мову, бо я міг лише мимрити щось собі під ніс.
- Я Микола, - ледь вичавив з себе, – Матвійчук.
- Звідки?
Я назвав місто.
- Документи, – правоохоронець простягнув долоню.
- У мене нема…
- Не дарма я його з воза скинув, - радісно заявив Семен, – обєзврєдив.
- Та замовчіть ви хоч на хвилину, – гримнув на дідка міліціонер, – збирайся, підеш зі мною.
- Куди?
- У відділок, до повного з’ясування обставин.
Я покірно підвівся та, шкутильгаючи, рушив за стражем порядку. Добре, хоч в наручники не застібнули.
…У камері було порожньо та тихо. Смерділо вологими брудними рушниками. Останні кілька годин я відповідав тільки на одне запитання: хто я, але, схоже, так і не відповів. Мені вистачило розуму не згадувати про парі та подорож світ за очі. Найбільше я боявся, що у відділок викличуть дружину для довгих та принизливих допитів. Мені, щоправда, не засовували пальці у двері та не ламали ребер, зате різними психологічними трюками витрусили останні крихти здорового глузду. Вже у камері я пам’ятав лише те, що мене звати Микола, і то потроху починав сумніватись.
Вже другу ніч я не спав. Схоже, на цьому моя пригода скінчилася. Тепер я не знав, чим заплачу за божевільну ідею, та найстрашніше, чи вийду звідси взагалі. У пам’яті одна за одною виринали страшні історії про тортури у райвідділках і про те, як міліціонери «роблять статистику» на таких невдахах, як я. Сидіти на лавці було незручно, тож я прихилився до стіни та думав про Олександру.
...Ми виправили дурне непорозуміння потрійною порцією глінтвейну в затишній кав’ярні. У мене виникло відчуття, наче все, що я до цього слухав, бачив, читав та чим дихав – розсипалося на дрібні сніжинки за вікном. Все, чим я жив раніше, здавалося неважливим. Я був під кайфом її очей, рук та губ. Слова розмивалися, наче фарби імпресіоністів і я не одразу їх впізнавав. Олександра, красиве ніжне створіння, полонила мене своєю безпосередністю. Вона чудово розповідала, тоді як я у той вечір мов язика проковтнув. 
Опісля ми довго блукали вулицями, не відчуваючи холоду, і нам було зовсім байдуже, що грудневий вітер колючим дротом позаганяв людей у теплі оселі. Не мало значення і те, що зранку обом складати важливі іспити в інституті. Ми знайшлися, і це було найголовніше.
Не минуло й кількох тижнів, як ми вирішили одружитися та без вагань, попри стріли батьківських настанов дотримали слова. Відтоді минуло сім років. Наш шлюб був абсолютно щасливим, якщо не рахувати моєї неготовності стати батьком. В останні кілька місяців між нами завівся протяг, і такий паскудний, що ще теплі стосунки почали швидко всихати та розклеюватися, немов старі шпалери. Намагаючись утримати рівновагу, ми почали штовхатися у маленькому сімейному човні, зачерпуючи воду. Стали менше спілкуватись, рідше дивитися в очі, а ліжко взагалі перетворилося на крижану полонку, куди кожен занурювався щоночі, потайки надіючись, що інший його врятує. В наш останній спільний вечір Саша сказала:
- Мені треба подумати.
Вона швидко зібрала речі і, не попрощавшись, поїхала до матері. Я не спиняв. Було прикро, що вона віддаляється без найменшої спроби врятувати наш човен.
…У холодній та смердючій камері я збагнув, що найбільше зараз мені не вистачає її спокійного та ніжного голосу. Здавалося, якби вона була тут - ми б обов’язково знайшли вихід.
 Кілька годин поспіль я убивав себе усіма видами внутрішніх тортур, які тільки знав, бо раптом збагнув, що наш човен розхитував я сам. Одного разу дружина зізналася: бувають люди, після яких земля тріскається під ногами, і у величезне провалля з гуркотом летять усі мрії. Такою людиною для неї став я.
У замковій щілині щось тихо ляснуло і моя клітка зі скреготом відчинилась.
- Виходь! – біля дверей стояв той самий міліціонер, який допитувався, хто я.
Спершу я подумав, що мене знову поведуть на допит. Можливо, цього разу зі справжнім катуванням. Однак він вказав на двері.
- Тобі пощастило! Уночі знайшовся наш втікач. Але попереджаю: ушивайся звідси, бо якщо ще раз побачу у своєму районі - точно посаджу.
Я не міг повірити у своє несподіване звільнення, вийшов на засліплене ранковим сонцем подвір’я та пошкандибав вулицею. Минав уже третій, найважчий день у моєму житті. Божевільне парі тільки розпочалося, а, здавалось, тривало цілу вічність. І що тепер робити? Йти далі чи повернутися назад, визнавши поразку? Страх? Щось давно його не чути. Чи не перегорів, як старий ліхтар? Я був би тільки радий, бо у цю мить моя сутність розділилася навпіл. Одна частина нетерпляче смикала за комір, умовляючи повернутися додому, а інша – понад усе прагла довести першій, що та помиляється.
Врешті-решт я зважився продовжити подорож. Здавалося, тепер це справа честі. З кожним кроком я дедалі більше заспокоювався, бо тепер у мене з’явилася конкретна мета, а точніше, одразу дві: повернути втрачену самоповагу та кохання Олександри.
                                                          * * *
На моєму рахунку вже сім населених пунктів. Ще ніколи у житті я не клеїв стільки шпалер, не забивав гвіздків, не зрізав старих гілок та не ремонтував меблів! Зате ще ніколи не була такою смачною ранкова кава та простий бутерброд. Це був справжній чоловічий заробіток. На превеликий подив, я відкрив, що ця робота мені до душі. Удома я завжди користувався послугами майстрів, а тепер заробляв фізичною працею на життя.
У шинку « Три ведмеді» я був першим та поки єдиним відвідувачем. Сидів за барною стійкою та з насолодою поглинав теплий хотдог з міцною кавою, не спускаючи очей з дверей. Через кілька секунд вони з гуркотом відчинилися і всередину влетів товстуватий лисий чоловік, неймовірно розлючений.
- Де він? – рявкнув він до мене і, мов бик на арені, почав різко крутити головою.
- Хто він? - я добре знав, кого він має на увазі.
- Він - це ти?
- Не знаю, хто він, але я - це я, - не зміг стримати посмішки.
Це подіяло, наче червона хустина.
- Я тобі зараз голову розіб’ю, - закричав чоловік та кинувся у мій бік, - ти чіпляв вивіску «Три ведмеді»?
- Я…
- І до моєї Марусі чіплявся?
- Вивіску чіпляв, але до Марусі не чіплявся, - я тримався, немов справжній тореро. Маруся, власниця шинку, попередила про свого ревного залицяльника Степана. Жінка вчасно надоспіла та вивела розлюченого чоловіка надвір. Через невелике віконце, завішене білосніжними фіранками, я бачив як вона виприскувала в обличчя Степана емоційну отруту. Чоловік стояв, понуривши голову. Повільно дістав з кишені хустинку та витер піт. Мені стало його шкода. Навіть здалося, що я впізнаю у його очах образу та розпач, і відчуваю як він давиться ними, як давляться зеленими сливами.
Я допив каву та попрямував до виходу. На подвір’ї було вже порожньо, наче хвилину тому тут не розливалася лава жіночого гніву. Мені не довелося знову дякувати Марусі, яка зникла так само несподівано, як і з’явилась.
                                                           * * *
День розпочинався за звичною схемою. Я підходив найближчого містечка чи села, де наймався на прості роботи в саду, ремонтував дрібну техніку, або допомагав по господарству. «Буде день – буде їжа», - я жив за цим принципом уже шість днів та почувався абсолютно щасливим. Нерідко я лишався на ніч у добрих людей, а, бувало, ночував на вокзалі, або й просто на березі річки. Я зовсім не почувався злидарем, навпаки, як у дитинстві, відчував смак пригод. Уперше у житті я почав бачити людей та чути, що вони говорять навіть коли мовчать. Бачив стільки всього, ніби до цього жив із зав’язаними очима! До парі я навіть своїх сусідів ледь упізнавав, а тепер - почав інакше мислити, відчувати, мені здавалося, навіть, дихав якось інакше, на повні груди.
Я нікому не розповідав про справжню причину подорожі: мене б точно назвали психом. Та хіба не безумство весь час жити за графіком, за написаним кимось сценарієм? Приміром, я люблю гори, хоча раніше всі відпустки проводив на морі, люблю поезію, але десятками читав детективи, люблю усамітнення, але завжди прагнув зануритися у натовп, аби не почуватися покинутим.
Я долав свій шлях чим Бог пошле: легковими попутками, важкими фурами, або електричкою. Сьогодні у мене була невелика сума на автобус, проте я хотів приберегти її на скромну вечерю. Я йшов запиленою сільською дорогою. До наступного населеного пункту лишалося кілометрів вісім, був час поміркувати.
Дотепер я не сумнівався, що всі лиха на світі кояться через жінок - сварки, конфлікти, неприємності, зради, сплески агресії та пияцтво. Мою упевненість щоразу підкріплювали режисери голлівудських фільмів: переломний момент у них завжди починався з того, що жіноче створіння втягувало головного героя у якусь халепу. Однак після тижня спілкування із зовсім незнайомими людьми, мені відкрилося інше: за кокетством ховається страх, за примхами – відчай, за дивними вчинками – безвихідь. Можливо, це просто такий інструментарій, аби привернути увагу чоловіків?
Раптом, наче з-під землі, переді мною вискочила молода циганка та кинулася в ноги.
- Допоможіть, благаю!
Я розгубився. Здавалося, жінка рятується втечею.
- Що трапилось?
- Мене переслідують! Рятуйте!
О, Господи, не вистачало ще проблем із циганськими баронами! Незнайомка, як реп’ях, міцно вхопилася за мою ногу. Придивившись ближче, я зрозумів, що вона зовсім не циганка, а дуже брудна дівчина у лахмітті. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти.
- Або ти мені зараз все розказуєш, або я віддам тебе першому стрічному цигану, - ситуація починала дратувати.
- Ці нелюди тримали мене за рабиню, змушували до найбруднішої роботи, били, - дівчина заплакала.
- Заспокойся, дай прийти до тями, – нарешті я відчепив її від ноги, – як тебе звати?
- Вероніка.
- А тепер, Вероніко, давай усе по порядку, бо в мене дах поїде. Яке ще рабство у 21 столітті?
Раптом дівчина схопила мене за руку та потягнула убік покинутого саду. З нежіночою силою штовхнула мене у великий кущ, який боляче подряпав руку. У ту ж мить на вулицю вибігло двійко циганів. В руках одного була сокира, а інший тримав напоготові величезний мисливський ніж.
- От бачите, - зашепотіла Вероніка, - вони ненормальні. Вб’ють і мене, і вас.
Дівчина трусилася від страху, аж кущ дрижав. Тепер мені вже знову здавалося, що всі нещастя на світі кояться через жінок. Руки та спина вкрилися потом, а перед очима поставали картини звірячої розправи над втікачкою та її спільником. Озброєні чоловіки побігли убік околиці, але ми ще довго сиділи, зачаївшись. Дівчина перестала трястися. Хустина з’їхала набакир.
- Скільки тобі років?
- Коли потрапила у табір, було 16, а зараз 18.
- То ти була у них цілих два роки?
- Була б і більше, якби не ти.
- Чому це? – у мене з’явилось недобре передчуття.
- Дуже просто, - Вероніка поблажливо посміхнулась, - табором пішли чутки, що навколишніми селами бовтається якийсь дивак без речей та документів. А для таких як вони ти - справжня знахідка. Даремна робоча сила! Вони спіймали так не одного бездомного.
- Та я ж не бездомний!
- Байдуже! Вони вибираються групою, озброєні ножами, викрутками та палками, забивають людину до непритомності та привозять у табір. І все.
- Що - все?
- Ти раб, - спокійно мовила Вероніка, – їхня власність. За тобою стежитимуть, а кожен день буде розписаний по хвилинах. Із самого світанку до пізньої ночі ти працюватимеш, як худоба. Якщо пощастить - у полі, а ні - вичищатимеш свинарники, як це робила я. Кормитимуть тебе абияк, не краще, аніж свиней, а за найменший непослух каратимуть.
Стало не по собі. Я думав, що таке буває лише у фільмах.
- Одного разу, коли я почувалася зле та попросила дати трішки відпочити, знаєш, що вони зробили?
- Гадки не маю!
- Кинули до ями. Там є такий погріб: три метри углиб та півтора завширшки. Два дні морили голодом, падлюки! Думала, що там і помру, але на третій день мене витягли та змусили працювати ще більше.
- А як же ти втекла?
- Поки вони складали план, як тебе спіймати та трохи послабили нагляд, я непомітно висковзнула зі свинарника, здерлася на дерево, звідти перелізла через огорожу і побігла щодуху.
- А як ти дізналася, що то саме я?
- А хто ж іще може отак непоспіхом брести по селу? Тільки п’янички пізно ввечері або гості. Зараз начебто не вечір, і взагалі не вихідний. Значить, дивак – це ти.
- Дякую. Ти надто розсудлива на свої 18.
- Коли хочеш вижити, то й не таким станеш, - відповіла Вероніка, - там лишилося ще п’ятеро дівчат та семеро чоловіків. Якщо виберемося, треба їх урятувати.
- Смілива ти, Вероніко, але чому це виберемося? Я не збираюся з тобою рятувати світ!
- Даремно ти так. Якщо хочеш у рабство, то можеш просто зараз вилазити з кущів!
Такої страшної логіки я ще не чув.
- І що тепер робити?
- У мене є план.
Це був жахливий план. Гіршого плану я не міг уявити! По-циганськи прудко вона пробралася у чужий двір, де на мотузці сушилася білизна, схопила те, що було із самого краю: якісь старі спортивні штані й сорочку та похапцем перевдягнулася у кущах. Потім знову повернулася у двір, узяла велосипед, який стояв на ганку, і щодуху побігла з ним у мій бік.
Я швидше від жаху, аніж спритності, заскочив на ходу. Вона ж вмостилася на задньому сидінні і ми помчали. Вероніка весь час кричала: швидше, швидше та боляче щипала за спину. Я щосили крутив педалі, так швидко я навіть у дитинстві не їздив! Дівчина вказувала дорогу та потроху розповідала про себе. Цигани викрали її прямо з дискотеки і тримали у справжньому рабстві як дармову робочу силу.
Минуло трохи часу, коли я збагнув, що дівчина скеровує мене до міліцейського відділку. Тільки цього не вистачало! Я зупинив велосипед та чітко пояснив, чому не можу їхати далі. Вероніка погодилася та пообіцяла не видавати мене.
- Тільки май на увазі: вони шукатимуть і вдень, і вночі. На карту поставлено все, що у них є! Не думаю, що у найближчих планах цих нелюдів опинитися за гратами.
Хіба можна було покинути дівчину у таку мить? Я сів на велосипед. Вероніка знову показувала дорогу. Хоча назвати дорогою зарослі стежки поміж кукурудзяних полів та посадок було важко. Ми трусилися на вибоїнах та тремтіли від жаху. Нас переслідували. Кілька разів ми навіть бачили циганів, які розділилися на групки та нишпорили по селу. Однак якимось дивом нам вдалося відірватися. У ту мить я майже втратив надію, що виберусь з цієї халепи.
З Божою поміччю ми доїхали до відділку. На деякій відстані я зупинився, міцно обійняв Вероніку та побажав удачі. Мені ж належало рухатися далі. З цієї хвилини моє життя, без перебільшень, висіло на волосині. Відтепер я не мав провідника та погано уявляв, куди спрямувати велосипед. Мої ж вороги чудово знали місцевість та могли наздогнати будь-якої миті.
Я вирішив їхати, не спиняючись та скільки вистачить сил. Іноді здавалося, що кружляю на місці. Нерви були на межі. Руки та ноги затерпли. Кілометр за кілометром я втрачав відчуття часу. Врешті, мої думки сплуталися, а я так втомився, що коли я в’їхав у наступне селище, був ладен добровільно здатися правоохоронцям. Я саме шукав відділок, коли на очі раптом потрапила синя поштова скринька на розі. Я спинився, ноги підкошувалися. Поліз за пазуху за конвертами. Довго дивився на останній та не вірив очам. Я почувався, немов божевільний спринтер, який пробіг марафон так швидко, що всі учасники, камери та спостерігачі лишилися далеко позаду. Немов Форест Гамп, який раптом зрозумів, що далі бігти не треба. Опускаючи останній конверт, я дрижав усім тілом. Наполіг на скриню, розуміючи, що більше не можу втриматися на ногах. У голові пульсувало: я зробив, зробив, зробив це, я довів, що можу, можу, можу! Тож коли за спиною хтось почав щосили вигукувати моє ім’я – не одразу обернувся. Хтось обережно торкнувся плеча. Я повернув голову та очманів: переді мною стояла дружина, а за нею – троє товаришів. Я показував, щоб вони кричали мені прямо у вухо, бо у цей момент нічого не чув.
- Де ти був? – щосили волали вони. – Де ми тільки тебе не шукали, зараза! - Усі збуджено розмовляли, сміялися з моєї щетини та одягу, навперебій плескали по плечу та закидали питаннями. Лише дружина мовчки дивилася, неначе бачила вперше. На мить мені здалося, що вона усе зрозуміла неправильно, що зараз влупить ляпаса, гордо розвернеться (це вона уміла) та піде назавжди.
- Ну ти й свинюка! – раптом засміялась вона, показуючи на мої чорні від бруду штани та черевики, на великі цятки грязюки на обличчі та волосся, сплутане, мов у домовика. – Ти мій герой, - прошепотіла вона на вухо, – я одразу зрозуміла, що ти це зробиш.
Гордо, немов павич, я випростався, обвів поглядом своїх друзів та безапеляційно заявив:
- Ну що, лузери, у наступну подорож йдемо разом!