1
Поліна наперед розрахувалась за два місяці оренди й зачинила двері за господарем квартири. Вона обійшла свою валізу, переступила через два целофанових пакети з похапцем складеними речами та ввійшла до кухні, яка через широкий пролом у стіні перетікала в кімнату – імпровізоване «студіо».
Квартира віддзеркалювала єство хазяїна, що вирішив укотре сховатись від холодної місцевої зими у південних широтах, подорожуючи з однодумцями вздовж узбережжя Індії. Він був і справді дивним, але зовсім не дурним. З тих, які самі не напружуються, але й інших не напружують.
Умови оренди цього неординарного
житла були прийнятними: плата помірна, термін – три-чотири місяці, вимог до квартирантки ніяких, хіба що – на підвіконні та полицях упоперек вікна мешкало штук зо сто кактусів, і до них додавалася роздрукована необтяжлива інструкція з догляду.
Особисті речі господаря та його подружки були тимчасово запхані до правої половини шафи та на антресолі. В кутку кімнати на підлозі лежав сучасний майже квадратний ортопедичний матрац. Його покривала ковдра, по-аматорському зшита з різнокольорових клаптів. В іншому кутку на столі мешкав старенький хазяйський комп’ютер із доступом до Інтернету, яким Поліні дозволено було користуватись за умови оплати всіх квитанцій. То являло собою великий плюс, бо першим питанням по переїзді було саме це – «Як тепер жити і працювати без компа?»
Перевіривши обидві свої поштові скриньки, Поліна не знайшла там нічого, крім надокучливої реклами. Вона примружила очі, завмерла, втупилась у крапку на екрані, відганяючи від себе думки про того, від кого воліла б отримати листа. Отримати, а потім стисло й однозначно відповісти, що подібної підлоти не пробачить нікому й ніколи.
За інших обставин вона б почала наводити лад у цьому помешканні. Видраїла би плиту зі слідами розбризканої олії та кави, що залила конфорку. Терла б старі кахлі, забризкані жиром, мийку, руду ванну та унітаз, тріпала б строкаті килимки, плетені товстим гачком з ганчір’я, – певно, витвори тієї самої майстрині, котра шила ковдру. Може, заразом вимила б вікна та підвіконня, закопчену кухонну люстру, схожу на перекинуту салатницю, повикидала б цукерки-льодяники, що злиплися в піалі на столі, та бляшанки з-під розчинної кави зі старими недопалками. Але зараз на все це у Поліни не було сил. Не було ні сил, ні бажання навіть розібрати свою похапцем складену валізу.
Вона повернулась до коридора, повісила на гачок біля дверей куртку, зняла чобітки й знов через кухню пройшла до кімнати, бо справжній вхід туди було загороджено в коридорі шафою. Ще раз перевірила пошту – нічого.
Сутеніло. Не вимикаючи комп’ютер, Поліна побрела до квадратного матраца, заширокого для однієї тендітної особи, і завмерла від думки про схожість аби з чого та абияк зшитої ковдри з її власним життям.
Як була, у светрі та джинсах, вона безсило лягла на матрац і загорнулась у ковдру, із подивом виявивши зі споду не розтріпані шви, а пристрочену синю цупку підкладку, що приховувала огріхи та надавала міцності всьому дивакуватому виробу. Це було останнє, що зафіксував її втомлений мозок, поринаючи в сон, як у провалля.
@@@
Тобі, звісно, до лампочки, тобі наплювати, що я третій день не виходжу з дому навіть по хліб. Їсти не хочеться. Треба б купити якоїсь хімії та видраїти мою нову печеру. Але на це плювати мені. Поки що.
Я п’ю їхній чай і навіть варила спагетті на брудній плиті у каструлі з одламаною ручкою. Правда, їсти їх не хотілося. Я запхала в себе кілька тих черв’яків, спостерігаючи, як вони всмоктуються до рота, наче в дитинстві. Але тоді відчувала їхній смак, а зараз – ні. Може, тому, що не знайшлося масла, а може, мені просто зараз нічого не смакує, навіть якщо б це був великий бутер з червоною ікрою на свіжому батоні.
То скажи – навіщо мені вставати, одягатись та йти у дощову осінь по їжу, огидну мені, чи по «Доместос», яким немає сил скористатись за призначенням?
Звісно, все це тобі до лампочки, бо ти навіть не уявляєш, як це – врізатись на повному ходу своєю наївно-щасливою посмішкою в брудну стіну. І втратити твердь під ногами. І віру в людей. Тобі до лампочки. І це можна зрозуміти. Ще тиждень тому я сама вважала, що живу в щасливому місті серед щасливих людей.
@@@
Нічого собі новини…
Я би з радістю приїхав тебе побачити. І привіз би ікри, щоб зробити тобі великий свіжий бутер, і вислухав би твою історію про брудну стіну… Може, навіть видраїв би ту засрану плиту, щоб зварити на ній свіжої кави, але…
Але я зараз в іншому місті, в іншій країні, на іншому континенті, дивлюся на ідіотські пальми й чекаю команди летіти, куди скажуть. На жаль, не додому, це точно.
Та якщо тобі накипіло, можеш розповісти мені все. Правда, я не певен, що зможу давати поради. Та й навряд ти їх слухатимеш. Але інколи досить виговоритись, щоб полегшало.
А їсти таки треба!
@@@
Дякую.
Знаю-знаю. Треба.
Теоретично знаю купу способів виводу жінки з депресії. Наприклад, сходити в солярій, підстригтися, пофарбувати волосся, зробити манікюр, педикюр, накупити нового шмаття, утнути одноразовий терапевтичний секс із незнайомцем, щоб змінити полярність адреналіну з мінусу на плюс, але… але для того треба спочатку вийти з хати.
А ти, мабуть, серед пальм забув, яким мерзенним буває тут листопад.
Нінащонемаєсил.
@@@
А подруги в тебе є?
Хай би зайшли із пляшкою вина, чи що ви там п’єте? Прийдуть, розкажуть, що всі мужики – невиправні козли, наведуть приклади з життя, і стане легше від розуміння, що твоя проблема – не ексклюзивна, а типова, і що від цього не вмирають.
@@@
А чому ти вирішив, що це особисте? А може, у мене кар’єрний даун?
@@@
Ееее, дівчинко!
На льоту посмішкою у високу брудну стіну, а потім у прірву липкої байдужості до життя – це буває виключно від отих козлів чи .
Хоча… Може, я й помиляюсь.
@@@
Не помиляєшся.
Піду я прийму душ, а потім пошукаю по шухлядах кави.
Сплю по двадцять годин на добу. Невже так компенсую ті три доби без сну?
Час повертатись до роботи, є термін її виконання, є комп, є голова, та немає сил.
А ще постійно, як порошина в оці, плаває в голові питання – а кому сьогодні потрібен отой мій переклад Франсуази Саган українською? І до кризи не дуже читали, а тепер і поготів.
@@@
Досить і того, що ця робота потрібна тобі, як хвіст мотузки серед хвиль, щоб ухопитись за неї та підтягнутись на корабель, з якого тебе змило.
@@@
Умієш ти…
Хвіст мотузки?
А що я не бачила на тому «Титаніку»?
@@@
Відлітаю до Кореї. За три дні повернуся. Потім можу знайти в ящику:
А) есе «Всі мужики…»
Б) слоган «Ти теж…»
В) переклад Саган, щоб долучити мене на чужині до світової класики рідною мовою.
Г) розповідь про те, як ти ходила до солярію
@@@
З якоїсь недавньої миті мені вже не хочеться виправдовувати очікування чоловіків. Тому варіанти «А»-«Г» поступаються варіанту «Д» – плестиму дурниці.
