Чи запитували ви себе коли-небудь, відкриваючи поетичну збірку, що саме сподіваєтеся знайти на її сторінках? Що для вас важливіше: впізнавання власних думок і переживань чи унікальний авторський досвід і світовідчуття? Що важить більше: знайти слова, які зустрілися вперше, чи сказати «Вірю» ліричному героєві, не звертаючи особливої уваги на те, які саме засоби він використав, щоб переконати вас?
Ну гаразд, припустімо, ви особисто знаєте автора. Тоді через його творчість ви можете спробувати підібрати ще кілька пазлів до образу, що вже склався у вашій уяві.
Але якщо все, що вам відомо, - перед вами українська поетка, яка наразі проживає за кордоном? Як ви почнете складати цей пазл з тисяч нових частинок?
Відразу скажу, що якщо ви захоплюєтеся винятково любовною лірикою, то ви помилилися адресою. Ви не знайдете тут розлогих страждань про нерозділене чи зраджене кохання…Стривайте, ви взагалі не знайдете тут розлогих описів. Адже родзинкою творчості Алли Макарової є по-східному вишукана лаконічність. Її вірші – це концентрат думок, який не розповзається на три сторінки А4. Ні, поетка ощадливо обирає краплинки вражень, почуттів, роздумів, і, немов з піпетки, дозує їх у коротких та нечисленних рядках. Поезія від того лише виграє, адже авторка не лише ділиться тим, що хотіла нам розповісти, а й дозволяє нам додумати, довідчувати, допережити.
Так, це не збірка любовної лірики, але водночас вона і про кохання, і про любов. Але найбільше – про життя у його трьох часових вимірах і безлічі вимірах духовних.
Попереджаю: коли ви будете читати цю поезію, вам увесь час здаватиметься, що ви сидите поруч з авторкою у сусідньому шезлонзі на березі моря чи у кріслі біля каміну і слухаєте її роздуми про життя. Так ніби у вас є одна ніч, щоб дізнатися її історію. І в цьому довгому інтерв’ю без запитань вона змінює теми і курси, континенти і десятиліття. А ви слухаєте її спокійний приємний голос і подорожуєте у часі і просторі.
Для мене ця подорож не була мандрівкою в один кінець. Я перечитала збірку щонайменше разів дванадцять. І…традиційної передмови ви тут теж не знайдете. Бо якщо я сиділа у сусідньому шезлонзі з поеткою, то вона, скоріш за все, чекає від мене не аналізу художніх засобів і образів. Ось вона дочитує останні рядки, повертається до мене і запитує: «Ну, що скажете?»
І я скажу їй. Що щаслива, бо не відчула з її поезії, що авторка живе поза межами Батьківщини. Бо це «моя» українська мова, не вдягнена у колорит іншої країни. Може тому, що Алла Макарова добре пам’ятає «як нам мову відбирали», вона не відібрала її у самої себе, водночас виступаючи проти «будь-якого мовного насильства».
Скажу вам. Що ця книга не про життя в еміграції і тугу за батьківщиною, хоч знайдете ви у ній «Велике яблуко для всіх і для нікого», побачите, що «на небі Пенсильванії жодної зорі», і почуєте сон про «норвезько-наші оселедці». Ви дізнаєтеся, що авторка досі чує голос степу, згадує «Дніпро його величність», і час від часу відчуває «Чужа я тут на цьому святі». Але ні, це не ключова тема її поезії, яка, зрештою, немає жодного лейтмотиву, як не буває однобокою і сама людина, що проживає різні стани і почуття. Жива людина, яка у цю мить сумує за мамою («На далекій планеті розцвіли матіоли…Певно мама на небі насіяла квіти»), наступної помічає маленьке диво природи («Серед каміння проростає ніжність-фіалка пробивається з бетону»), ось уже вона мріє про ідеальний світ, де «обнімуться із праведними грішні», і тут же скептично додає: «Та видно скоріше марсіани прилетять на землю». Однак не бійтеся, у цій книжці ви не зустрінете повчань чи моралізаторства. Це просто серце, повне «вічної тривоги», все помічає, на все відгукується, ділиться з вами. Ви слухаєте і думаєте, що ця людина, вочевидь, має чималий життєвий досвід («З роками достеменно знаю, Де клопіт починається з роману»), аж раптом вона жартівливо зауважить: «Шановний Досвід,Ти не мій учитель». «Більше не довіряю серцю своєму», але «Ще хочеться вогню і магії»; «На відвертість чекати не варто», а потім «Із почуттів просіяних Крізь роки лиш віра в диво Гарно проростає». І ви не сприймаєте це як якусь суперечність, ви кажете їй «Вірю», бо перед вами сильна і вразлива жінка, як бачила зраду і неземне кохання, якій болить доля України («Жила б у чорноморській скелі Ворожим кораблям співала б»), всього людства загалом («Килимами вистелю Шляхи широкі безталанним») і кожної людини зокрема («Мій любий Ангеле, Прикрий крилом хлопчину…»).
Втім, навіщо я переповідаю вам нашу з нею розмову? Беріть крісло чи шезлонг, вмощуйтеся зручніше і вслухайтеся у цей голос, де Дніпро впадає в океан, а зоряне небо пахне матіолами…
