“Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити” А. Чайковський


Частина перша
Рудий
Розділ перший

Мальовничо розкинувся український хутір на високому березі Ворскли. Гарнесенькі білі хатинки, немов дорогоцінні перлини, виглядали з-поміж хвилястого зеленого моря чепурних садочків, баштанів, городів та луків. Сонце піднялося високо, і снодійна, зовсім не травнева спека покривалом солодкої дрімоти лягла на природний і людський світи. Стояла дивна полуднева тиша, яка інколи тільки порушувалася коров’ячим невдоволеним муканням або гудінням якогось великого жука у киселі перегрітого повітря.
На широкому подвір’ї старого Миколи Соболя також панувало сонне царство. Все тут немов вимерло. Навіть галасливі гуси, що ліниво копирсалися у великій калюжі на галявині перед тином, не могли видавити з себе жодного звуку.
Почувся гуркіт казанів з веранди. То Соболиха, попри спеку, поралася у сінях. Трохи погримівши казанами, вона почала за звичаєм лаятися. Дісталося, як водиться, чоловіку, який за півтора тижня не спромігся полагодити тин на межі. Потім прийшла черга сусідських курей, які вчора ввечері несподівано завітали на баштан. Дійшло і до Петра – молодшого сина старого Соболя.
― Де цей навіжений пройдисвіт, хотіла б я знати! – роздратовано бубоніла Соболиха, перекладаючи з одного місця на інше крам у величезній, оббитій залізом скрині, яка займала майже третину невеликої світлиці, ― чи він у вус не дує, що худобу потрібно поїти?
― У нього вусів ще немає, ― пожартував старий Соболь, перевертаючись з одного боку на інший. Бурмотіння Соболихи розбудило його ще тоді, коли вона переймалася сусідськими курми на баштані. Про тин він, звісно, не почув, або не захотів чути. Ще б пак! Лагодити тин – неодмінно зіткнешся з Ваньком Кожем’ятьком, сусідом, а старий Соболь не дуже полюбляв його за те, що той нишком, немов жид, займався лихварством та якшався з ляхами.
― І тобі нема діла, що корівки наші від спраги ляжуть?! – накинулася Соболиха на чоловіка – нарешті з’явилися вільні вуха.
― Чи тобі повилазило, стара трухлява колодо, що цей бовдур останнім часом зовсім від рук відбився. Не хоче слухати, що йому добрі люди кажуть?! Тільки й знає, як по дівках на вечорниці бігати!
― Йому б на Січ… ― подав голос Соболь і замріяно зітхнув. ― Нехай продовжував би справу свого брата. Не залишатися ж бусурманам без помсти…
У відповідь Соболиха залишила свій крам і дико витріщила очі на чоловіка.
― Ти що, зовсім розум втратив? ― загриміла вона. Соболь пожалкував, що завів мову про Січ, ― що ти верзеш, каліко безсоромна?! Мало того, що на цій триклятій Січі ти руку залишив, мало тобі, телепню безмозкий, що син твій старший, Степан, загинув від шаблі бусурманської, так ти ще й Миколу туди тягнеш!
― Вгамуйся, стара, ― підвищив голос Соболь. ― Тобі, аби сиділи мої сини під твоєю широкою спідницею та хвости коровам крутили. А те, що ляхи з бусурманами народ наш православний гноблять, добро наше відбирають, дочок наших у неволю уводять, до цього тобі й діла нема. Одне слово – баба!
З цими словами Соболь підвівся та звичним рухом лівої руки заткнув пустий рукав сорочки правої за широкий червоний козацький пояс. ― Краще, ніж базікати про те, в чому не тямиш ані біса, зайнялася би справою та зварила щось поїсти. Зранку крихти в роті не було.
Соболиха чи не з хвилину дивилася на чоловіка так, немов чорта побачила. Потім розкрила рот і набрала у груди побільше повітря, щоб дати достойну відсіч, але в цю мить знадвору донісся кінський тупіт. Соболиха, почувши те, забула про сварку та плеснула руками:
― Невже ляхи… ― тільки вимовила вона.
Соболь виглянув у маленьке віконечко, що виходило на двір, але нічого не побачив. Тупіт тим часом стих.
― Казала тобі, ― знову накинулася Соболиха на старого козака, ― замирись із Кожем’ятьком, бо буде нам лихо. Тепер, коли він ляхів наслав на нас, що робити будеш?
У двері постукали. Соболиха перехрестилася та пошепки забурмотіла молитву, дивлячись на двері, немов на привид.
― Чого стоїш, дурна бабо, йди спитай хто! – прошипів Соболь та кинувся до припічка, за яким ховав шаблю і пістоль.
― Сам іди, ― огризнулася Соболиха пошепки. ― Це ти накликав біду на наш дім. За що тільки така кара на мою голову?!
У двері знову постукали гучніше.
― Хазяїн вдома, чи вимерли тут усі? ― вигукнув непроханий гість.
― Щоб ти у пеклі горів, триклятий… ― тільки мовила Соболиха і почала ще хуткіше хреститися на ікони у кутку.
Соболь кинув посеред хати зброю і кинувся до дверей відчиняти:
― Сама ти гірше за ляха, стара бабо! – весело вигукнув він. ― Злякаєш своїм базіканням кого завгодно. Це ж Іван Рудий завітав до мене, старого телепня!
На порозі виросла кремезна постать вже немолодого козака, на дві голови вище Соболя. Одягнений він був у широкі, заляпані багнюкою, малинові шаровари. Запилена сорочка прилипла до спітнілого тіла. На перев’язі висіла добра шаблюка, за поясом стирчали два пістолі. Козаки обнялися.
― Бачу, Соболе, перетворився ти під бабською спідницею у справжню галушку: живіт, немов у свині, харю наїв он яку! – пожартував гість.
Старий тільки махнув рукою та запросив його за стіл, що стояв біля хати під солом’яним навісом.
― Бабо, ― гукнув він у хату, ― винеси доброго меду для доброго гостя!
― Цей гість гірше за ляха, ― відказала Соболиха упівголоса, але пішла виконувати наказ чоловіка.
― Так, не ті часи зараз, не те, що раніше, ― мовив Соболь. ― Ще з десяток років тому славно ми турків рубали. Та вже я не той, Ваню, брате мій, ― з цими словами Соболь смикнув за пустий рукав, ― кляті бусурмани відібрали руку…
― Е―е! – протягнув козак, ― ти, я бачу, зовсім скис серед своїх баштанів та корів. Чи то не твій молодший син худобу додому гонив на дорозі?
― Мабуть, він, ― понуро відповів Соболь.
― То ж я бачу: на старшого Степана схожий як дві краплі води, ― сказав Іван, ― але долю для нього ти вибрав зовсім іншу, ― козак уважно слідкував за парубком, що гнав додому трьох корів на водопій. То був молодший син старого Соболя – Петро. ― Що ж, крутити хвости коровам та чистити за ними багно – непогане життя нащадка славетного козака…
― Колишнього козака, Іване, колишнього, ― відказав Соболь.
Вечоріло. Двоє бойових побратимів сиділи за столом, посмоктуючи добрий мед з великих чарок.
― Колишніх козаків не буває, ― поміркувавши, відповів Рудий, ― ось ти кажеш про ті часи, коли ми з тобою пліч―о―пліч рубали бусурманів і ляхів. Так, було діло, але й зараз часи не змінилися. Ворог все ще дивиться на землі дідів наших неситим оком, щоб загарбати їх. Невже ти з тих, хто дозволить йому робити його нечисту справу?
― Не можу я вимахувати шаблею як раніше, Іване…
― Можеш, Соболе, можеш, ― обірвав товариша Рудий. ― Твоя шаблюка в руці Петра може зробити багато доброго для твого народу.
― То чого ж ти все це кажеш мені? – роздратувався Соболь. ― Спитай у нього. Чи ти думаєш, що я його силою на Січ гнатиму?
Іван Рудий задумливо покрутив кінчик оселедця.
― Можливо, ти й правий, ― мовив він, ― спитаю завтра ж. Ти не проти, якщо я трохи поживу в тебе? Сірко послав мене у справах у тутешні краї, ось я і вирішив завітати до тебе. Бачу, що твоя жінка на мене недобрим оком дивиться…
― Чи ти не козак вже, що на бабу зважаєш, ― зрадів Соболь. ― Живи скільки треба! Невже Сірко до сих пір в отаманах ходить?
― Авжеж! – самовдоволено посміхнувся Іван. ― Ніхто за нього краще бусурманів не бив!
Соболю дуже хотілося дізнатися, в яких справах завітав Рудий. Він навіть розкрив рота, щоб спитати, але зустрівшись поглядом з козаком, зрозумів, що розмова про це зараз недоречна.
― Живе Січ, ― тихо мовив Соболь, дивлячись, як вечірні тіні покривають хутір.
― І буде жити, Соболе, буде, ― відповів Рудий.
Козаки знову наповнили келихи…

Розділ другий

― А це правда, що Сірко самого чорта при собі в служках тримає? – питався Петро, дивлячись на те, як Іван Рудий точить шаблю, любовно її власною сорочкою обтирає, на сонці уважно розглядає, немов то кохана молода дівчина.
― Де ти таке чув, хлопче?
― Люди кажуть. А ще кажуть, що ніхто, ані бусурмани, ані ляхи, невзмозі Сірка здолати, як не силкуються, тому, що йому нечиста сила допомагає. Тож брешуть, чи ні?
― Те, що нездоланний він, то правда, ― відповів Іван, перевіряючи пістолі. ― А щодо нечистої сили, то брешуть люди, бо самі нічого не знають і не розуміють, от і вигадують нісенітниці. Ти не слухай їх.
― От і я хотів би бути таким, як Сірко…
― Петро! – пролунав з хати голос Соболихи. ― Де ти вештаєшся, ледацюго, що гусям їсти не дав?
― У чому ж справа? – з посмішкою спитав Рудий.
― Мати про Січ і слухати нічого не хоче, ― зітхнувши, відповів хлопець. ― Третього дня перед тим, як вам приїхати, попросив я у батька шаблею помахати надворі. Мати як побачила, відібрала ту шаблю, та руківʼям її добряче відшмагала по спині. Лаялася страшенно. Батько каже: це тому, що Степан, брат старший мій, від руки бусурманської загинув.
― Так, загинув, то й що? Наче тут загинути не можна.
― То ж бусурмани далеко…
― Не так вже й далеко, хлопче. Якщо всяк козак буде боятися смерті та кожен за своїм тином ховатиметься, то й сюди бусурмани рано чи пізно прийдуть. Будь впевнений. Та і ляхи ненадовго заспокоїлися. Добряче Хмель їх бив, але, мабуть, мало бив… То хто ж боронити землю рідну буде, га?
― Та вже ж, ― відповів тихо Петро, ― але мати моя вже дуже заклята щодо Січі. Навіть батько з нею нічого зробити не може.
― Старий та немічний твій батько став, тому і не може, ― відказав Рудий.
― Дядьку Рудий, ― помовчавши, мовив Петро, ― ви зараз на полювання збираєтесь?
― На полювання? – всміхнувся козак. ― Можна й так сказати. А що?
― Дуже мені з вами хочеться, дядьку Рудий, ― мрійливо відповів парубок.
― А як же гуси та корови? – спитав козак, хитро зиркнувши на Петра.
― Що там ті гуси? За годину все зробимо і гайда. Я батькові скажу, що з вами іду полювати звіра. Звісно, якщо ви не проти…
«Гарний козак буде…», ― подумав Рудий, а вголос невпевнено промовив:
― Не знаю, що тобі й сказати…
― Дядьку Рудий, ― благав Петро, ― я назад сам усю здобич везти буду, а ще я…
― Добре. Йди батькову кобилу запрягай, ― наказав козак, вирішивши не чекати, поки хлопчина півсвіту йому запропонує. ― чекатиму на тебе в яру біля річки.
Петро кинув, що було в руках, і хутко побіг виконувати наказ. Іван поправив оселедця, вдоволено покрутив вуса та покрокував разом з конем до яру.
Сонце вже піднялося над гостроверхим дахом лісу та почало припікати.
Петро наздогнав козака на батьковій змиленій кобилі.
― Ворушися, хлопче, ― нетерпляче кинув Рудий Петрові. ― Ополудні ми маємо бути за півтора десятка верст на південний захід від Полтави.
― Зірка втомилася, ― мовив той ― Батько ніколи не ганяв її так швидко й так далеко.
― Твій батько зовсім тварину занапастив, тримаючи увесь час у хліву. Добре. Відпочиваємо хвилину та рушаймо далі. Часу обмаль.
― Я думав, що ми йдемо на звіра, ― сказав Петро, зіскочивши з кобили та завівши її в холодок під низький розлогий ясен.
― Казав. То й що?
― Де ж ми будемо полювати звіра, якщо ліс лишили позаду?
― Наш звір не в тому лісі, ― мовив козак. ― Ми повинні його не пропустити.
― Невже ми тільки вдвох йдемо ляхів бити? – здивовано спитав Петро, хитро зиркнувши на козака.
― Ні, не бити поки що, ― відповів Рудий, заплигуючи на свого коня та подаючи знак Петрові, щоб робив те саме. ― Але, якщо знадобиться, то й за це візьмемося…
Петро зрозумів ― козак щось від нього приховує, але розпитувати не наважився.
Далеко за полудень після несамовитої гонитви Рудий нарешті зупинив свого доброго, але вже втомленого, коня у невеликому гаю неподалік від низького берега річки, вкритого білим піском. Петро, ледве живий від спеки, зліз з батьківської кобили та, прив’язавши її до граба, мертвим повалився у пахучу високу траву. Хоча наближався вечір, спека не спадала.
― Що, Петре, ― посміхнувшись, мовив Рудий, звертаючись до парубка, ― важко дається козацька наука?
― Чи в тому козацька наука, щоб загнати тварину та себе разом з нею? ― обливаючись липким потом, відповів Петро.
― То вже хто, як вміє… ― лукаво відказав Рудий.
Молодик підняв голову та здивовано подивився на козака. Дещо в ньому здивувало хлопця, але спершу він не міг зрозуміти, що саме та потім здогадався: Рудий зовсім не виглядав стомленим, немов увесь день просидів біля тину під навісом у холодку.
Розгублений хлопець, забувши про втому, підскочив до козака на ватних ногах та почав його прискіпливо розглядати. Переодягнутися той не міг ― Петро б побачив. Чому розлючене сонце не напекло козакові поголену голову з сивим чубом, не зрозуміло.
― Невже ви й справді душу чортові продали, щоб він вас від спеки зберігав? – спитав парубок.
У відповідь Рудий зареготав і дістав люльку.
― Було б за що нечистому душу продавати! – мовив він, сміючись. ― Невелика біда – сонце пече!
― Я теж так гадаю, ― погодився Петро. ― Але якщо чоловік проскакав на коні з три десятки верст, не проливши жодної краплі поту, то без нечистої сили тут, напевне, не обійшлося.
― Кажу тобі, що ворог душ людських тут ні до чого, ― відповів Рудий, розпалюючи люльку. ― Але то наука велика ― не боятися ані спеки пекельної, ані холоду, ані пулі ворожої.
― Я хочу опанувати ту науку! – випалив Петро, зачаровано дивлячись на козака. ― Навчіть мене, дядьку Іване!
― Ото ж який хуткий у Соболя син! – відказав Рудий. ― Все хоче знати, та щоб і відразу!
― Все зроблю, що тільки не накажете, ― майже вигукнув Петро. ― Тільки навчіть спеки не боятися і пулі ворожої, щоб бусурманів бити!
― Тоді йди―но, хлопче, напої коней та відпочивай, ― з посмішкою відказав Рудий.
― А для чого ми сюди приїхали? – наважився спитати Петро.
― Хто багацько знає, той мало має ― мовив Рудий, занурившись у клуби тютюнового диму.

Розділ третій

Петро прокинувся, коли навкруги панувала ніч. Небо затягнуло важкими хмарами, що ховали місяць від очей. Петро підвівся. Рудого поряд не було. Коні стояли неподалік, прив’язані до молодої берези, збуджено похропуючи у передчутті грози.
Молодший Соболь спробував згадати, коли він заснув. Відвівши коней на водопій, він приліг у траву трішки відпочити, запально розповідаючи Рудому про своє життя. Потім козак говорив про те, як вони з батьком Петра били ляхів разом з Богданом Хмелем, як дійшли до самого Львова, а потім… Потім Петро заснув. Але це був не просто сон, хлопець це відчував, ― надто довго й міцно він спав. Такого з ним не траплялося навіть тоді, коли він дуже втомлювався. Невже цей клятий характерник навів свої диявольські чари? Але для чого?
Петро озирнувся, ― навколо―далечінь. Тільки розбурханий вітер гомонів у густих кронах розлогих дерев та грав свою мелодію на струнах соковитого різнотрав’я. З річки приємно потягло прохолодою. Петро вирішив освіжитися, щоб прогнати залишки сну. Підійшовши до води, парубок раптом побачив вогні на протилежному високому березі. Вони були зовсім близько, тільки ніч і вітер не давали побачити, що там відбувається. Великі холодні краплі дощу забарабанили по спині, але Петро, не роздумуючи пірнув у темну, розмальовану кругами від дощових крапель воду та швидко дістався протилежного глиняного берега. Гроза лютувала лише декілька хвилин. Розгніване небо обрушило стихію на знесилену спекою землю та швидко заспокоїлося. Вітер―миротворець швидко розігнав залишки хмар, і у степу стало волого та тихо. Піднявшись по обриву, вимазаний у глині Петро, крадучись, майже впритул наблизився до того місця, де горіли вогні, та відразу ж почув чоловічі голоси. Один з них належав Рудому, інший точно мав за хазяїна поляка .
― Якщо ясновельможний пан поважає Сірка, та визнає його отаманом Війська Запорізького, чому ж він не хоче вести перемовини з його представником? – Рудий говорив спокійно та зважено.
― Пан Стоцький дійсно поважає Сірка як воїна та розумного дипломата, але Сірко не поважає пана Стоцького, ― приглушеним фальцетом лунав поляк, ― у противному випадку отаман прийшов би на перемовини власною персоною.
― Але ж сам ясновельможний пан, котрий є законним представником його величності короля, не з’явився на зустріч, приславши замість себе свого ад’ютанта, ― мовив козак, ледве помітно посміхнувшись. ― До того ж, гадаю, я довів пану, що є тим, за кого себе видаю. Пропоную панові знехтувати формальностями та наблизитися до діла, з приводу якого він прибув на місце.
― У короля Речі Посполитої для отаманів Війська Запорізького є пропозиція, ― відповів польский посланець. По голосу було зрозуміло, що він ледве стримує роздратованість, яку викликав у нього Іван Рудий. ― Його Величність не хочуть, щоб союз Гетьманщини з царем московським, заважав Січовому козацтву розвивати добросусідські відносини з Річчю Посполитою, адже вони можуть бути взаємно вигідними.
― На Січі завжди будуть раді почути будь―які вигідні пропозиції від короля, ― мовив Рудий. ― Але чому така таємничість?
― Є справи, про які потрібно говорити пошепки, ― відказав поляк, дратуючись ще більше.
― То ж до діла, ― так само спокійно сказав козак.
― Кордони Речі Посполитої останнім часом потерпають від турків. Султан бажає розширити свої володіння нашими землями. Європа манить османів немов мед муху. Його Величності добре відомо, який багатий досвід має низове козацтво у боротьбі з татарами й турками. Воно може досить ефективно відволікти увагу султана від європейських справ штурмом фортеці Кизи―Кермень, що на Борисфені. Звісно, допомога буде належно оплачена. Гадаю, подарунок від Його Величності має бути красномовним аргументом для отамана Сірка та для його воїнів.
З цими словами посланець пана Стоцького поклав перед Рудим важкий шкіряний мішок.
Несподівано в темряві затріщали кущі та наступної миті здійнявся галас.
― Що там таке? ― похмуро спитав Рудий. ― Ясновельможний пан обіцяв прийти без вояків та не дотримався слова?
У світлі багаття було видно, як зблід поляк. Його обличчя стало схоже на обличчя мертвʼяка. Він гнівно зиркнув на Рудого:
― За кого ви мене маєте?! – прошипів він. ― Я обіцянку свою стримав. Вояків із собою не брав, але охорона при мені. Маю на те право. Але ж ви, схоже, шпигунських звичок позбавлятися не бажаєте!
― Про що ви кажете! – вскочив зі свого місця Рудий. ― Я прийшов один. А ви підступно влаштували мені пастку!
― Та невже?! – хмикнувши, спитав лях. ― Зараз подивимося, що там. Може звір який заблукав?! – він махнув у темряву рукою. До вогнища двоє жовнірів підвели Петра з закрученими за спиною руками.
― Чи не вашого звіра ми вполювали, пан Рудий? Може ви мені скажете, скільки таких ще нишпорить у темряві, чекаючи слушної нагоди обібрати благородного пана?!
― То не звір, ― відповів Рудий, здохнувши з полегшенням, коли побачив Петра. ― Невже не видно? Це… мій зброєносець.
Тонкі брови посланця здернулися на вузьке, покрите сіткою зморшок чоло. Він уважно подивився на козака, потім перевів погляд на полоненого Петра.
― Подивись, у нього навіть зброї немає! – запевняв Рудий.
Лях взяв Петра за підборіддя двома пальцями та з хвилину уважно вдивлявся в його налякані очі.
― Чого ж в тебе зброєносець та без зброї, га? – спитав він вже спокійно.


Розділ четвертий

Назад їхали не поспішаючи, мовчки. Кожен думав про своє. Рудий, насупивши густі з сивиною брови, сердито дивився поперед себе. Права його рука лежала на ефесі шаблі, вузлуваті пальці з брудними нігтями нервово бігали по ребристій поверхні руків'я. Увесь вигляд цього вправного козака випромінював лють так, що до нього боязко було навіть наблизитися.
Петро скакав на батьковій кобилі дещо позаду та навіть не наважувався заговорити з Рудим, добре усвідомлюючи, що накоїв. Йому хотілося щезнути прямо зараз від сорому ― він підвів козака, який довірився йому! Якщо про все дізнається батько, без нагайки по спині ніяк не обійдеться, але не це зараз турбувало молодого Петра. Йому хотілося будь―що спокутувати провину перед Рудим, навіть якщо для цього прийдеться понести найсуворіше покарання. Не вистачало, щоб Рудий подумав, начебто він, Петро, крім того, що бовдур, ще й трус.
Коли, нарешті, вони зупинилися напоїти коней, Петро наважився заговорити з козаком:
― Дядьку Іване, ― ніяковіючи, почав хлопець.
― Що? – спитав Рудий, уважно поглянувши на Петра, немов би вперше бачив.
― Та я хотів сказати стосовно того, що сталося… ― мовив Петро.
― Е! – Рудий тільки роздратовано махнув на Петра рукою. ― Що ти скажеш? Дурна голова – хворі ноги!
Ніякої злоби у голосі козака Петро не почув, тому розгублено мовив:
― Ще б пак, так підвести…
Рудий підвівся і повернувся до Петра:
― Ти хочеш стати вправним козаком, якого ані куля, ані шаблюка ворожа не візьме? Не передумав ще?
― Та ви що, дядьку Рудий! ― очі Петра загорілися чорними молодечими бісиками. ― Я ж син козака, і теж козаком бути хочу! Тільки ви не гнівайтесь на мене, я ніколи більше…
― Тоді не кажи батькові, що сталося, ― сказав Рудий. ― Бо він, якщо дізнається, то не пустить тебе на Січ зі мною. Та, мабуть був би й правий – я, бовдур старий, тільки―но не згубив останню його дитину! Буде мені наука надалі. А ти теж зайве носа свого не встромляй деінде, бо, не приведи Боже, не тільки без носа, а й без голови залишишся. Негоже козаку долю свою задарма випробовувати, вона для більш важливих справ знадобиться.
― Добре, дядьку Рудий… ― здивовано вимовив хлопець, ще не вірячи своїм вухам. Невже козак справді не сердиться на нього?
― Ну що, готовий науку козацьку опановувати? – вже весело, з іскорками в очах спитав Рудий Петра.
Той ледве не вискочив із сідла:
― Хочу проходити крізь стіни, як Сірко робить, ― впіймавши на собі здивований погляд козака, Петро осікся. ― Принаймні таке балакають…
Рудий наблизився і серйозно подивився у вічі хлопцю:
― Не слухай того, що теревенять. Йди своєю дорогою.
― То що ж мені робити, дядьку, га?
Рудий виїхав на узбіччя, зістрибнув з коня та озирнувся:
― Бачиш той пагорб зі смерекою на вершині?
― Звісно…
― Бери цю каменюку і поклади її біля смереки до того, як почнеться полуденна спека.
Петро подивився на валун, обійшов його, зняв свитку й підняв. Камінь не здавався надто важким, а пагорб ― крутим. Про себе хлопець вирішив, що легко впорається із завданням.
― Мерщій, ― підбадьорив його Рудий. ― Сонце вже високо!
Тільки дуже уважний погляд зміг би помітити добре приховану у густих вусах іронічну посмішку.
Не кажучи жодного слова, Петро взяв камінь на плечі і побіг до пагорба. Спочатку було все добре. Ноги майже самі несли до цілі та, здавалося, що він досягне вершини раніше за полудень, навіть, якщо трішки затримається в дорозі.
Коли плече вже нестерпно боліло та почався крутий підйом, Петро вирішив зупинитися і перепочити. Присівши на свій камінь у тіні невеликого граба, хлопець згадав, що забув взяти з собою хоча б трохи води. Піт лився по тілу так, ніби хтось щойно вилив на спину цілу діжку липкої рідини. Перехопивши кілька соковитих кульбаб, Петро подивився на синє розжарене небо. Розпечений кругляк сонця, наче насміхаючись, швидше, ніж звичайно, поспішав до зеніту.
Підхопивши трикляту каменюку, Петро крок за кроком почав долати підйом, який виявився набагато крутішим, ніж здавалося здалеку, або ж давалася взнаки нестерпна спека. Хлопець вирішив не дивитися вгору, оскільки піт з лоба одразу ж заливав очі, а зосередитися на кожному кроці: зробив один ― добре, тепер наступний, потім ще один. Головне ― не зупинятися і не думати про нестерпний пекучий біль від гострих боків каменю.
Здалося, що пройшла вічність, перш ніж ноги перестали слухати, і Петро, знесилений, повалився на землю разом із каменем. Було важко дихати та вже думалося, що він раніше, ніж те запланував суворий дядько з ікони, опиниться у пеклі. Тоді Петрові було байдуже: дістався він вершини пагорба вчасно чи ні.
Поряд тріснула гілка. Петро повернув занімілу шию і побачив Рудого. Той розвалився на кипі сіна під калиною і дивився на нього, протираючи свою шаблюку чистою хустиною.
― Якби я був ворогом, ти давно лежав би тут мертвим, ― мовив козак, уважно розглядаючи юнака. Те, що він бачив перед собою, йому не подобалося.
― Як ви тут опинилися? ― здивовано запитав Петро, а потів посміхнувся. ― Авжеж, ви ж на коні...
Рудий тільки повів одним плечем і одним точним рухом вклав шаблю у піхви.
― Мій кінь прив’язаний до верби поряд із твоїм, ― мовив козак. ― До того ж ти не встиг донести вантаж до вершини пагорба ― сонце вже в зеніті.
Петро обурено подивився на Рудого, потім підвівся та озирнувся: дійсно до вершини залишалося з десяток кроків.
― Уяви, що замість каменю, в тебе цінний вантаж для твоїх побратимів. Він потрібен саме в цей час. Запізнився ― загинуло багато людей. Тому що ти не зміг…
Петро потупив очі:
― Дядьку Рудий… ― хотів якось виправдатися, але зіткнувшись поглядом з козаком, замовк.
― Поки ти, Петре, не козак, ― похмуро розглядаючи гарно інкрустований пістоль, мовив Рудий.
Від таких слів у Петра впало серце. Що це з ним? Батько бусурманів і ляхів рубав, брат загинув, землю рідну захищаючи, а він що, здатен тільки гусей пасти та за дівками вештатися?
― Але я вмовлю батька, ― мовив козак після короткої паузи, ― він має дозволити зробити з тебе людину…
― Дякую, дядьку Рудий, ― зрадів хлопець, але козак його зупинив жестом. ― Не дякуй. Краще візьми ту каменюку і мерщій на вершину пагорба за мною.
Петро миттю забув, що за хвилину до цього почувався смертельно втомленим та, підхопивши камінь, кинувся за козаком.
Коли, нарешті, завдання було виконане, хлопець випрямився у весь зріст і став поряд з Рудим роздивлятися небокрай.
― Чи не за тим лісом біля річки твоє село, Петре? ― Рудий так тихо спитав, що хлопець ледве почув його. Мабуть, тому що саме у цю мить нерухомий кисіль розігрітого повітря вибухнув несподіваним поривом з присмаком горілого дерева.
“Хтось палить багаття”, ― подумалося Петрові. Вголос він відповів:
― Так, мабуть, хтось кабана забив…
― Щось від того кабана забагато чорного диму, ― ще тихіше мовив Рудий. Від цих слів, а скоріше від того тону, якими вони були сказані, Петро почав непокоїтися.
Дійсно, над лісом стелився чорний морок, повільно розкидаючи страшні щупальця, обвиваючи ними буки й граби.
― Що це, дядьку? ― стурбовано спитав Петро.
― Не питай мене, хлопче, краще бігом до коня, ― скомандував Рудий, поклавши руку на руків’я шаблі.
Вони мовчки спускалися з пагорба.
В животі у Петра повільно народжувалося гидке відчуття біди. Таке, як тоді, коли в їхню хату прийшла звістка про смерть брата…

Розділ п’ятий

Та дерев’яна охайна каплиця зазвичай красувалася на вершині невеликого пагорба за останнім рядом хат край села. Поруч, навіть здалеку, можна було побачити старий цвинтар з убогими хрестами та огрядну хатинку старого попа. Коли Петро був зовсім малий, вони з братом полюбляли слідкувати, як той засвітла, щоб ніхто не бачив, ходив купувати медовуху у жида―шинкаря. Шинок останнього стояв на Київському тракті, неподалік від цвинтаря. Баби вважали цей єдиний в окрузі питний заклад проклятим місцем та лякали усіма пекельними муками своїх чоловіків, яких туди тягнуло, немов мух до гною.
Зараз, здалеку, колись гарненька каплиця та сіра непримітна споруда шинка, святе і грішне, як їх називали в народі, однаково палали, вивергаючи у сліпе небо клуби диму. Він піднімався і застигав у густому, наче кисіль, повітрі, простягаючи чорні обійми кудлатій темній хмарі, що сунула з північного сходу. З того місця, де стояли, причаївшись серед дерев, Рудий і Петро, хат видно не було, нерухоме повітря не доносило жодного звуку.
Над головою якось особливо гулко і тривожно шумів пожовклим від спеки листям високий ясен. Хлопець ледве стояв на ватних ногах. Долина з чорним покривалом кіптяви здавалася йому химерною місциною з потойбічного світу, що мариться у нічному кошмарі.
Блідо―жовта змія дороги, звиваючись поміж пологих пагорбів, проходила саме між старим церковним цвинтарем і шинком. Піднімаючи вихори сивої пилюки, на тракті з’явився чималий загін вершників. Намагаючись роздивитися їх, Рудий підвівся у сідлі, приставивши широку долоню чола.
―Невже ляхи… ― видохнув Петро.
―Не схоже на них, ― обізвався козак. ― Вони б не палили церкви.
―Хто ж тоді, татари?! ― допитувався хлопець.
―Скоріш за все... ― мовив Рудий.
Він осікся, побачивши щось дивне. Позаду відносно загону їхав вершник і щось тягнув по дорозі за собою на мотузці. Через пилюку важко було розгледіти, що відбувалося насправді. Але навіть Петро здогадався:
―Полонений…
―Якби їм був потрібен полонений, вони б не тягнули його наче мішок, ― відповів Рудий. Його обличчя стало схожим на маску. Тільки очі палали войовничим полум’ям.
―Що робити? ― Петро почувався безпорадним і пригніченим, уявляючи, що сталося зі старою та батьком. Саме останнього могли тягнути на аркані…
Рудий мовчки зіскочив з коня і передав віжки хлопцю.
―Твоє завдання зараз сховатися у тому приліску та чекати на мене. Навряд вони там з’являться.
―А ви що? ― схвильовано допитувався Петро. ― Будете кликати на допомогу?
―Той, кого тягне поганий яничар, може бути ще живим, ― Рудий говорив тихо, немов звертався сам до себе.
Перевіривши пістоль, він заткнув його хлопцю за пояс та щез у кущах, залишивши Петра на самоті з власним страхом. Не відчуваючи ніг, молодший Соболь присів на повалене дерево. Мабуть пояс був погано зав'язаний, тому що пістоль впав на землю. Петро підняв важку зброю. Стало моторошно. Колись, нишком від матері, батько вчив заряджати пістоль і розповідав, як їм користуватися. Петрові навіть пощастило раз чи два вистрілити по диких качках у плавнях, але щоб вбити людину…
Зовсім поруч пролунав стукіт копит. Хтось різко вигукнув невідоме слово, мало не вигнавши Петрове серце з грудей. Кінь Рудого стояв спокійно, тільки повів вухом на голоси, що лунали неподалік. Але кобила Петра виглядала перелякано, повсякчас смикала мотузку, мотала головою. Хлопець лагідно гладив її та пошепки молився святій Трійці, щоб ворог нічого не запідозрив.
У ту саму мить, коли невідомі підійшли ближче, злощасна кобила здійнялася на диби, заіржала, зламала гілку, до якої була прив’язана, та помчала прямісінько на них. Звичайно, останні змінили напрямок руху і майже впритул наблизилися до місця, де, зіщулившись під козацьким конем, сидів Петро. У тремтячих, мокрих від поту долонях він тримав заряджений пістоль. Хлопець так напружив вказівний палець на спусковому гачку, що майже не відчував його. Думав тільки про те, що вистрілить, якщо шапка яничара все ж таки з’явиться над бур'янами.
Наступної миті хтось дійсно почав шарудіти в кущах. Петро вже міг чути дихання й сморід від спітнілого тіла, що перебивав навіть сильний запах полину.
Раптом, чужинця покликали гучним гортанним голосом. Той зупинився. Крізь шалене биття пульсу у скронях Петро почув, як віддалялися важкі кроки у високій траві. З боку вже, напевне, мертвого села разом з подихом горілого дерева пролунало виття. Чи то вовчого, чи собачого…
Серед своїх вояків Хаджи Бей мав славу одного з найкращих воїнів самого Іслям Герая. Свого часу він не тільки провів багато успішних військових походів проти сусідніх держав, але й виявив особисту мужність і відданість ханові під час палацових заколотів.
Справа в тому, що Хаджи дійсно був вправним вершником і обізнаним полководцем, тому багато хто з ворогів Ісляма прагнули привернути його на свій бік, спокушаючи казковою кількістю золота і обіцянками зробити головним над ханським військом. Останнього разу великий вельможа ― запеклий таємний ворог хана ― запропонував Хаджи Бею біляву наложницю божественної вроди родом з північних земель, до якої ще ніхто не торкався. То мала бути платня за важливу інформацію. Хаджи Бей погодився, але за умови, що спочатку він отримає наложницю, а потім надасть те, що від нього бажають отримати. Коли рабиня опинилася у нього в гаремі, та він на власні очі переконався в її вроді, Хаджи Бей наказав схопити впливового змовника. Зумівши переконати хана у винуватості останнього, хитрий вояка власноруч стратив того, хто зробив йому цінний подарунок.
Звісно, така відданість і хитрість не могли не звернути уваги хана. Він ще більше наблизив Хаджи Бея до себе і почав доручати йому особливо відповідальні і таємні завдання. Зараз, у самому серці Руської землі, він зі своїми найкращими воїнами мав будь―що дізнатися про домовленості козаків і поляків. Один з найбільш управних козацьких пластунів був посланий на таємні перемовини з представником польської шляхти. Піймати його і змусити сказати все, що знає ― справа честі для кожного, тим більше для найкращого ханського воїна.
Але з самого початку щось не заладилося. Вірний пес Хаджи Бея під час вечірньої молитви перед подорожжю залився таким гавканням, що всі присутні в мечеті зблідли. Звісно, то була лише погана прикмета, але з чого б це такому розумному собаці, який без дозволу і нагальної потреби ніколи голосу не подасть, лаяти під час молитви? Наступного вечора, коли загін вже пройшов Перекоп, кінь помічника Хаджи потрапив у капкан, порвавши зв’язки, що теж не назвеш добрим знаком ― скільки не їздили тією дорогою раніше, все було добре та жодного разу ніхто не потрапляв до пастки…
І ось, нарешті, сьогодні вранці мета довгої і складної подорожі була досягнута. За допомогою таємних наглядачів Хаджи Бей достеменно знав, коли і де проходив козак, що мав зустрітися з польським представником. Саме після того, коли та зустріч відбудеться, потрібно було схопити його і про все дізнатися. Козаки ― гарні воїни, але ніхто ще не помирав у Хаджи Бея, не виклавши усього, що знав, і навіть те, про що думав, що не знав.
Але погані передчуття, підігріті зловісними прикметами, почали справджуватися. Останнього, хто бачив таємного переговірника від козаків, виявили мертвим. Це було саме те село, в околицях якого і мала відбутися зустріч. Його знайшов у зашморгу у власній хаті сам Хаджи Бей. Усе виглядало так, наче людина наклала на себе руки, але досвідчений воїн не повірив у такий вельми прикрий для нього збіг обставин. Ніхто із сусідів не сказав навіть під тортурами, хто приходив до жида Михаеля напередодні, хоча ще вчора біля його тину стояла неабияка черга за доброю сивухою либонь не до півночі.
Скільки б Хаджи Бей не палив хат, не відтинав голів, не вспорував животів вагітним та не здимав на піки дітей, все було марно. І це дратувало. Все виглядало так, начебто інформатор повісився самостійно. Не можна було залишатися у розореному селі занадто довго, оскільки сюди міг у будь―який час навідатися сторожовий козацький загін, але схопити козака потрібно обов'язково. Іслям Герай був не тільки щедрим і справедливим ханом, але й пекельно жорстоким до ворогів і невдах при своєму дивані.
Хаджи Бей розіслав людей по окрузі, щоб шукали пластуна, і готувався до виходу з села, як раптом почув від однієї скаліченої тортурами баби, що край села, живе безрукий січовик. Той, напевне, мав знати все.
Каліку вдалося впіймати біля самого лісу, коли він вивозив свою бабу і нехитрий скарб. Кажуть, вимахував, чортяка, шаблюкою, двох яничар відправив до Аллаха, ще трьох поранив, поки його не скрутили і до Хаджи Бея не притягли.
Здавалося, на самій Січі було чути його лайку. Розбиті вуста затятого вояки вивергали нескінченний потік проклять. Старий козак лаявся з таким напором і з такою впевненістю у силі власних слів, що навіть у бувалих яничар мурахи від страху по спині бігали, і вони, кінець кінцем, запхали в рота козаку кляп, щоб той мовчав.
Він замовк, але, побачивши його витріщені очі, Хаджи Бей зрозумів, що нічого той не скаже, навіть якщо з нього шкуру здерти. Власне, можна було б цим зайнятися, але хто його знає, може на Січі дійсно вже почули ту несамовиту лайку. Пластун не міг далеко втекти, тому потрібно поспішати.
Соболю стягнули ноги власним поясом, прив’язали до луки сідла за єдину руку та потягли по дорозі. В гарячому полуденному повітрі здійнялася хмара пилу, що над головами вершників з’єднувалася з чорним димом від пожежі.
Хаджи Бей їхав дорогою, прикриваючи обличчя від усюдисущої пилюки. Все, що він зараз хотів, це почути від своїх помічників, що пластуна знайдено і можна повертатися додому. Але розвідники поверталися один за одним ні з чим. Наблизившись до лісу, вершники почули вовче пронизливе виття.
―Чому вовки виють серед білого дня? ― до Хаджи під’їхав один з його ад’ютантів. Він, як і обидва його товариші, насторожено озиралися і тримали руку на пістолі.
―Може, один або двоє почули людську кров, ― намагаючись здаватися байдужим, відказав воїн, ― а ти що, вовків більше, ніж низових стрільців, боїшся?
Той нічого не відповів і збавив ходу, щоб порівнятися з товаришами. Вони були сміливими вояками, коли йшлося про битву з реальним ворогом, але байки про січовиків з надзвичайними здібностями позбавляли яничар войовничого духу. Вони пошепки переповідали дивні історії одне одному, щоб не чули командири…
Тим часом, з наближенням до темно―зеленої громади лісу, вовче завивання ставало гучнішим. Можна було чути, як виє не один хижак і навіть не декілька. Десь неподалік зібралася чимала зграя. Судячи з усього вони наближалися.
Хаджи Бей зиркнув на підлеглих і потягнув за мотузку, до якої був прив’язаний полонений. Той щось прохрипів, його передавлена багрова долоня з припухлими пальцями стиснулася в кулак.
― Чого стовбичите, ― гаркнув турок на вершників, ― мерщій пластуна шукати, бо замість нього з вас шкуру здирати буду!
Він стьобнув коня нагайкою і, піднімаючи пилюку, понісся до лісу. З одного боку тракту височіли могутні дуби з іншого ― крутий схил. Десь тут Хаджи мав зустрітися з двома своїми розвідниками. Але навколо було пусто. У гарячому повітрі навіть листя на деревах завмерло, ніби чогось очікуючи. Яничар зупинився. Дорога робила невеликий поворот, за яким її поглинав ліс. Помічників позаду не було видно. Хаджи Бей залишився один. Він зістрибнув з коня, поправив жупан і повільно підійшов до нерухомого Соболя. Той вже не дихав. Воїн одним рухом розрубив мотузку і плюнув на скарлючене тіло полоненого. Раптом пролунало чиєсь хижацьке ричання…