Вікторія Гранецька
Спротив речей [неримоване]
Ще в античному світі твердили, що любов має свою протилежність – як ненависть, так  і надто смерть. Емпедокл (485-425 до н.е.) вбачав у них об’єктивні начала, принципи буття і становлення людини. Інтимна близькість не завжди служить інстинкту розмноження, сприяє переходу від сексуального чуття до великої любові, яка долає смерть. Усвідомлення власної смертності посилює еротичну напругу, коли тіла немовби зависають над онтологічною прірвою, але завжди лишається надія на безсмертя через інших.  «Де ж тут еротика? – запитаєте ви, – тут є все, крім цього». Спростовую.  Збірка поезій «Спротив речей» Вікторії Гранецької – це спроби подолати штучні бар’єри на шляху лібідозної стихії. Так ще колись робили акмеїсти, протиставиши символістській безпредметності і романтичній закомплексованості на недосяжному ідеалі власний адамізм, пов’язуючи з біб­лій­ним Адамом уявлення про мужність і ясний, безпосередній погляд на світ, прокламуючи увагу до людини, мудру фізіологічність (тіло і його радощі), увагу до життя в усій його повноті, але самі поринали у туземну екзотику. На перешкоді їм стояли також  біблійні ета­лони, які трактували жінку як породження диявола, любов як  плотську насолоду, гріх, а тіло як джерело страждань:
 У домі, який побудував Бог,
 для нас знову немає місця,
 тож ми вкотре ночуємо на вулиці
Чесно кажучи, читаючи «Спротив речей», я не можу сказати, що це –віршування. Це – дивовижна проза в своїй поетичній обгортці. Радше сказати: поезопроза, ритмізована проза з поетичними вкрапленнями, прозові етюди… Але, аж ніяк не верлібр у чистому і частотному його вигляді. Мене  зденервовує, коли автори, не розібравшись у формотворчій складовій верлібру( який має свої закони і особливості), доводять мені, що це саме - ВІН. Український верлібр теж має і свою історичну основу, і теоретичну. Тому, дозволю собі не назвати Вікторію Гранецьку верлібристкою. Але не захопитися збіркою «Спротив речей» – неможливо, бо вона відкриває нам нові грані Гранецької, жінки, яка є настільки жінкою, що просто зриває дах від цієї дикої жіночності:
Він каже — ти йди вперед,
 а я наздожену тільки-но посаджу дерево,
 зведу дім і народжу сина
тільки-но повернуся з цієї неоголошеної війни,
за кілька століть ти увійдеш до моєї оселі —
чорною нареченою, сірим янголом, білим прапором,
проханням про перемир’я,
 затишшям перед рясною зливою
огорнеш мій стомлений старий дім
 пташиними крильми,
поховаєш моїх нащадків по-церковному, по-людському,
зацвітеш їм наостанок черешнею,
 що вклякла біля воріт,
озвешся сотнею різних імен,
та про своє мовчатимеш
  Мовчання завжди говорить промовистіше, воно кидає тебе у твої внутрішні монологи, воно виголошує тобі вирок, і завжди доводить, що Бог  приводить людину в цей світ задля того, аби вона все життя боролася сама із собою і своєю самотністю. Лірична героїня збірки в усіх своїх внутрішніх поневіряннях – самотня й справжня: Але й усесвіт не в змозі чекати, доки в серці цього опівнічного дому зроблять ремонт і поставлять колиску — він припадає до тіла цього чоловіка і шепоче спраглими вустами його жінки
Чекання, біблійні мотиви, патова ситуація між гріховністю і честю  – лейтмотив книжки Вікторії Гранецької.  Найчастіше у її тестах зустрічається смерть, безсилля, Бог і чоловік. Це – природно – ототожнення чоловіка з Богом, або смерть із еротикою. Чому? Як-не-як еротика тісно пов’язана зі смертю, тому смертне “я” гостро відчуває неминучий кінець свого земного існування, прагне утривалити насолоду, привласнити собі те, що належить роду. Водночас еротика долає смерть, тому наповнюється вітальною силою.  Поділ книжки на розділи, думаю, – теж – умовність. Адже бачу це цілісним текстом, своєрідним потоком свідомості, який би перекочувався від крапки до коми, від жінки- до Богородиці, від війни- до Зевса, від ліжка – до сексу. Її тести – сюжетні. Це – відверта сповідь жінки ПРО…Щастя. Бо всі наші болі – це - неусвідомлені щастя. І коли настає той катарсичний момент розуміння  – тоді ти вивільняєшся зі своєї шкіри, і стаєш вільною:
 Самотність це коли фантомні люди лишають по собі фантомний біль,
 якщо ти добровільно відпускаєш усіх фантомів зі свого життя,
і вони щиро йдуть,
 хоч і вдають,
що роблять це не так як ти — добровільно.
І вже нікому не боляче, а просто вільно.
Підсумовуючи скажу, що Вікторія Гранецька  пропонує свій варіант “філософії любові”, яка пронизує індивідуальне буття метафізичними концептами, виводячи на вічні цінності, коли тілесна й духовна чуттєвість зливаються в енергію нового порядку – любов.                                                                                        Леся Мудрак,                                                                    письменниця, громадський діяч