Я йду по склі
Я вперто та невпинно йду по склі. Хтось бездушний та окаянний прокляв та потовк на скалки долю моїх дітей і коли я роблю хай найменший крок, гострі скельця лягають переді мною смертельним килимом, й тому я змушена ходити по склі. Босі ноги, оголена душа, але найпалкіше та найвірніше серце. А ще… Ще вірна та незрадлива душа. Кров заливає землю, траву, сніг, воду, жовте листя, сонце, ноги, руки, навіть повітря, часто доводиться падати. Рани глибокі, вони постійно болять, гострими ножами упиваються в серце та я… Я вже звикла до цього. Ох-ох, за тисячу літ ще не до такого звикаєш…
Я вперто торую дорогу – босими ногами, змученою душею, розтерзаним серцем.
Я йду по склі.
Куди, жінко? Питає світ, небо, звізди, сонце, води, питає Бог. Відповідаю, перешерхлими від спраги губами: «Я йду до храму, Боже, і я мушу дійти… Бо від того чи зумію, залежить майбутнє моїх дітей – і тих, хто досі живий та вперто торує зі мною цей шлях, і тих, хто вже стали небокраєм, янголами, небесною вартою та продовжують далі тримати небозвід над головою своєї матері і тому не в силах відлетіти до бога, тих, хто заблукали у сутінках і ніяк не віднайдуть стежку додому та дивляться на матір через приціл ворожої гвинтівки.