Осінь 2042
«Минуле відновлює Бог»
Професор Койфман прокинувся у своїй персональній палаті. Уночі йому наснилися вбиті звірі, що лише посилило панічний настрій ранку. Професор схилився над умивальником, по-журавлиному вигнувши свою довгу шию, хлюпнув у лице води. Він хотів було пополоскати рота дезінфектором, але стерильність побуту й без того дістала його за чотири місяці, проведені у стінах психлікарні. Професор обмежився гучним плювком в умивальник і вийшов із палати.
У безлюдному холі він постояв перед плазмовим телевізором, де хворі мали звичай дивитися вечірні новини. Спробував потамувати
в собі паніку. Не вийшло. Почвалав до їдальні. Зупинився перед дверима. Прислухався до гомону по той бік. Прочинив двері, увійшов із фальшивою рішучістю. Поблукав очима в юрбі пацієнтів. Ненависний Твіттер сидів скраю, безтурботно колупаючи виделкою в тарілці. Його називали так через те, що спілкувався короткими і незначущими фразами, ніби кидав повідомлення.
Коли професор порівнявся зі столом Твіттера, той у звичній манері викрикнув: «Слава батьку хрономата!» Дехто з присутніх миршаво захихотів. Койфман зупинився, люто глянув на беззубе рябе личко Твіттера, а потім різким рухом вивернув йому на голову вміст його тарілки. «Знову каша на сніданок», - зловтішно зауважив професор.
- Коменти… де ваші коменти??? – закричав Твіттер, розмазуючи по голові кашу.
Ця фраза в устах хворого зазвичай означала найвищий ступінь тривоги. Санітарка почала стирати сніданок із голови Твіттера. А Койфмана взяли попід руки двоє здоровенних санітарів і потягли назад у палату. Професор істерично реготав і хвицав довгими ногами, поки не отримав заштрик із транквілізатором.
Йому принесли сніданок у палату, та він навіть не глянув на їжу. Койфман хлюпався в метафізичному вариві із філософських цитат і тому подібної відпрацьованої мудрості, що заповнювала його голову в час, коли паніка відступала.
«Що є, то було вже воно, і що статися має – було вже, бо минуле відновлює Бог!» - укотре нагадав про себе Еклезіаст. Колись ця цитата втішала винахідника у години сумнівів. Спираючись на ветхозавітні милиці Еклезіаста, Койфман тоді міркував, що хрономат – теж богоугодна річ. І якщо вже цей пристрій відновлює біологічне минуле організму, то без участі Бога це ніяк не могло би відбутися, позаяк операції з минулим – Його прерогатива. Згодом професор відкинув цю думку, як жалюгідний забобон. Але Еклезіаста продовжував любити.
«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене…» - здається, Еклезіаст відав і про біологічні тайм-коди, «зашиті» в усій фауні на клітинному рівні.
Після старозавітного Пророка у пам’яті Койфмана затріщало від якихось шалених формул. Порухом свідомості він розвіяв цю цифрову мошку. Прояснення надійшло від святого Августина: «Час «існує» хіба тільки тому, що він прямує в небуття» - «Сповідь», Книга одинадцята, Частина XIV.
Так, метою часу є смерть. Винаходом хрономата професор поставив біологічному часові міцну перепону на шляху до мети. І саме в цьому ракурсі справа його життя зіграла з ним дурний жарт. «Ні, не думати про це. Краще не думати», - скомандував собі Койфман і до болю заплющив очі. Трохи полегшало, але це було радше полегшення перед катастрофою.
Професор уже відчував помахи тисячі крил і зловісне каркання. Так у його пам’ять приходив Гайдеггер – шумом зграї ворон. Койфман не любив Гайдеггера з його непролазною мовою, з його розламаними навпіл словесами-категоріями. А найбільше філософ дратував професора тим, що цими макабричними і ні на що не придатними засобами таки потрапив висловити одну з істин, що стала ключовою в долі Койфмана та самої реальності, видозміненої ним.
«Техніка – не просто засіб. Техніка – вид розкриття потаємності», - закаркало в професорській голові. Це була лекція «Питання про техніку», прочитана Гайдеггером 1953 року в Головній аудиторії Мюнхенського вищого технічного училища.
«Місія розкриття потаємності як така у всіх своїх видах є ризиком. Так, там, де все присутнє постає у світлі причинно-наслідкових взаємодій, навіть Бог може втратити все святе і високе, всю таємність своєї далечі», - погрожував Гайдеггер.
Розкриваючи потаємність біологічного часу, Койфман знав, що ризикує, але науковий азарт засліплював його. Коли людство з подачі професора осідлало біологічний час, Бог іще більше «втратив позиції», а церква занепала. Час як інтимна незворотність фізіологічних процесів припинив повноцінно існувати. Ніхто з недужих більше не молився святому Пантелеймону, не прикладався до святих мощів і копій Туринської плащаниці, оскільки темпоральні ін’єкції гарантовано давали втечу від хвороб і відтерміновували природну смерть. Хрономат за коефіцієнтом корисної дії «перевищував» Бога.
Суто тілесне сприйняття часу посунуло людську культуру в бік остаточного виродження. Ще якесь десятиліття тому вона відчайдушно намагалася зберегти свої позиції моста між тимчасовістю людини й вічністю духовного. Тепер цей міст було спалено до решти – культура редукувалася до гри тілесності. Так час переміг вічність із усіма її потьмянілими вартостями.
Лежачи на зім’ятому простирадлі, професор Койфман, як корова, ремигав цими не новими для нього думками, коли до палати без стуку увійшли двоє кремезних медбратів.
- Професоре, Ви, напевно, забули, що сьогодні тридцяте число, - мовив один, поклавши палець на кейс із емблемою у вигляді людиногодинника.
- Тільки не це! Я хочу вмерти від старості! Вмерти своєю смертю! Невже я багато прошу, ви, скоти?! – заголосив Койфман.
- Професоре, ми люди маленькі. Ми лише виконуємо приписи вашого лікаря – раз на місяць ви маєте отримати місячний темпоральний імунітет. Нагадуємо, що таке рішення – це ще й свідчення піклування держави про Вас, - відповів медбрат.
- Чому лікар сама не приходить? Я не бачив її півроку.
- Професоре, Ви – геніальний винахідник. І медицина, і все людство завдячують Вам колосальним стрибком прогресу. Але при останній зустрічі Ви мали необережність обізвати Вашого лікаря «тупою свинею». З огляду на це…
- Я не збираюся виправдовуватися. Вона справді – тупа свиня! По-перше, тому, що намагається виставити мене хворим. По-друге, тому, що змушує мене «лікуватися» ін’єкціями біочасу! – заскреготав зубами Койфман.
- Дозвольте, в такому разі, запитати, чи Ви й далі вважаєте правдою чутки про урядову змову з приводу розробки темпозахисних технологій? – поцікавився медбрат, усміхнувшись із вишколеним лукавством.
- Так! І дуже скоро всі ви, скоти, самі станете жертвами цієї змови. Ви всі беззахисні перед будь-яким темпоральним грабіжником і перед державним свавіллям, втіленим у хронотехнологіях. Ви вже зараз боїтеся виходити на вулиці… - закашлявся професор.
- Ми нічого не боїмося, - лукаво усміхнувся медбрат.
Розгадавши цю посмішку, Койфман нарешті збагнув, що його відвідувачі не мали нічого спільного з медициною. Це були агенти служби внутрішніх справ із бездоганною виправкою, приставлені до нього для психологічних зондувань. «Ну, то буду з ними відвертий», - постановив собі Койфман.
- Коли я побачив, на яку отруту перетворили мій винахід, я почав шукати протиотруту, - продовжив він. - Хроножилет – не вигадка! Я передав цю розробку керівництву свого інституту, щоб захистити кожну людину від нападу. Це невидима броня, яка не дає хрономату впливати на темпоральне поле організму. Хроножилет мав піти у масове виробництво. Але уряд вилучив розробку, залишивши її для своїх секретних потреб, а мене заперли в цю психушку, щоб поховати тут заживо. І ви ще шантажуєте мене, щоб я працював на владу, сидячи в цій стерильній тюрмі!
- Ми? Вас шантажуємо ми?
- Ви-ви, сексоти чортові! Я читаю все це між рядків! Їм потрібен мій розум, але вони його не отримають! Так їм і передайте.
- Професоре, на жаль, Ваш хворобливий стан не дозволяє Вам повернутися до активного життя, - скрививши тонкі губи, промовив «медбрат». Його мовчазний напарник розкрив кейс із хрономатом.
- Прибери від мене цю штуку! – заволав професор. - Чому я не знищив це все ще на початку? Чому? Прибери! Я хочу вмерти від старості! Вмерти від старості!
Койфмана притисли до подушки, після чого світ у його очах померк, а потім знову прояснів, як після сонячного затемнення. Агенти безшумно випарувалися з кімнати. Професорові не конче було дивитися в дзеркало, щоб дізнатися, що сивин у його чуприні трохи поменшало. Він також відчув, що біль від поліартриту в пальцях дещо стих. Його знову примусово омолодили на місяць. Зміни сторонньому оку були майже непомітні.
Це було ніяке не лікування, а банальний психологічний тиск. Знаючи вдачу вченого, йому безсоромно натякали, що за непоступливість його можуть вічно підтримувати в нормальному фізичному стані, не випускаючи з неволі. Ті, хто спланував це все, знали й те, що на самогубство професор не піде – це була б для нього ганебна капітуляція перед невидимим супротивником. Зайвого часу у них було достатньо, щоб чекати, доки він дозріє до компромісу. Ба більше – весь час країни буквально перебував у їхніх руках.
Йому справді понад усе хотілося вмерти від старості – на зло всій праці свого життя. Створивши хрономат, Койфман відігнав смерть, а тепер почувався нещасним, бо вона віддалялася від нього самого.
Професор устав і підійшов до вікна. Лікарняним подвір’ям гуляли хворі. Навряд чи хтось із них переймався крахом часової анізотропії – незворотності процесів і явищ. Вдивляючись у їхні зіжмакані несвободою постаті, професор зітхнув словами Еклезіаста: «І я похвалив тих померлих, що давно повмирали, більш від живих, що живуть дотепер. А краще від них від обох тій людині, що досі ще не була, що не бачила чину лихого…»
