13 :: Асеб
Готель, чи то пак колишній шоферський гуртяк, де мене влаштували, проектував явно якийсь недоук, що загримів в A. O. І.

Africa Orientale Italiana – Італійська Східна Африка (італ.). за хвости. Замість одного великого барака – окремі саманні будиночки, ідея наче непогана, але для чогось їх уписано в коло за огорожею з сітки-рабиці. Проходи по-східному вузькі, із стін стирчать іржаві кондьори. Подекуди вапном наквецяні стрілка й рідне «М». Звичайно ж, без «Ж»: це місто мужчин.
Усі будиночки мають плоский «арабський» дах, і тільки мій – двосхилий шиферний. Кожен «котедж» – це блок із чотирьох кімнаток, у центрі – двір-колодязь, а в нас – вентиляційний короб, аж по лючок (я взявся за клямку, очікуючи знайти всередині записку, листа, запечатаний пакет для суперкарго) закиданий бичками.
На одному з двох ліжок уже лежали чиїсь речі. Узявши несесер, я вирушив на пошуки «М» і ледь не збив дверима голого авіатора з тазиком білизни.
«Новенький? – буркнув авіатор. – Уважніше треба».
Я пішов по мокрому сліду, зачудовано дивлячись, як він випаровується просто на очах. У кінці проходу білі куби розступились, і згори ринуло сонце. На розпеченому п’ятачку біля воріт оси догризали лушпину з кавуна. Поряд стирчала колонка у вигляді лікторських фасцій, на ній блищала дата: «Anno XІ E. F.». Себто 1933-й.
О римляни! Гарнізонний сортир з дикого каменю. Душова теж. Вона прийняла мене, як мати сира земля. Після сонця я нічого не бачив і, скинувши задубілий одяг, марно обмацував вологу гранітну стіну в пошуках гачка чи полиці. Став під сусідній «сосок». Те саме. Нема де притулити навіть мило.
Була в тому якась finality, остаточність, немов далі всі мої речі будуть мені вже не потрібні і з лійки от-от закрапає дезінфікувальна рідина й газ «циклон». Та полила вода – предивно тепла, м’яка, без хлорки. Поглянь-бо, яка вона прекрасна, у ній просто не може бути зарази, намовляла спокуса, і я ледве стримувався, щоб не розтиснути губи й повіки. Очі свербіли вже не на жарт: тиждень без окулярів давався взнаки. На харчоблоку я наточив собі міцної, як чифір, заварки і необережно заговорив із смаглявим чоловічком у міноборонівських штанях і шкарах. Боря Чумкін виявився моїм сусідом по номеру й саме тим прапором з Ан-12-х, з яким я мав отримувати вантаж.
Боря накинувся на мене, як голодний комар. Із свистом всмоктуючи локшину, він одразу розповів про якусь Альмаз, що її вчора, якби не комендантська година, задер би до півсмерті. Уже за хвилину я зрозумів, чому Чумкін харчується на самоті, а ще за дві перепросив, показав на очі, на кухлик із заваркою й відступив у душову.
«Цицьки, як шини», – почулося ззаду.
«Борисе, нам би до порту».
«А крани зайняті, розвантажують індійське зерно. Наш корабель уже три дні загоряє на рейді. Поспішати нема куди».
«Добре, а що тут із транспортом?»
«Та повний гаплик. Ефіопський “неоплан” у ремонті. На всіх один уазик. О шостій він іде на аеродром. Повертається тільки ввечері. Може заїхати на косу – скупатися, порибалити. Ну, або [багатозначно] ще десь».
«То що ж нам, пішки перти?»
«А що, жарко? Хіба це спека!»
І ми подалися до порту – спочатку по шосе до міських воріт, що за верству смерділи висохлою сечею, потім навпростець через загиджений пустир у бік моря. Цілу дорогу Боря захоплено розводився про свої любовні успіхи в рідному Ташкенті. Поки ми доплентались до гавані, я ладен був його придушити й кинути в придорожній кошаші.
«...та так зчепившись і поснули, як хрущі».
«Борю, а ти можеш про щось інше?»
«Друже, – розцвів Чумкін, виблискуючи фіксою, – ну люблять вони мене, що робити!»
Вартовий зажадав, щоб ми пред’явили перепустки. Наші коносаменти – накладні на вантаж – його не вдовольнили, мої пояснення теж. Він уже почав був вимахувати зброєю, коли перед шлагбаумом зупинився справжнісінький «вілліс». За кермом сидів засмаглий красень із сигарою в зубах. Не виймаючи сигари, він щось процідив до вартового. Той виструнчився, вибалушив очі й віддав честь.
«Ви гаяли час, наш друг навряд чи вміє читати, – сказав красень, запрошуючи нас до машини. – Перший раз? Правило номер один: менше пояснень…»
Роберто – морський представник Куби. В Асебі вже третій рік. Добра англійська. Усіх знає, всюди вхожий, ефіопських чиновників відверто зневажає.
Біля одного з офісів він загальмував. На ґанку курив молодий «синьоблузник», тримаючи цигарку між прямих тонких пальців.
«Smells of mіerda, mіerda, – скривився Роберто. – Відгонить лайном, лайном». І тут-таки, повернувшись до чиновника, розплився в усмішці: «Oh, hello, frіend! Як справи? Усе дена – добре? Дружина дена? А діти дена? А корова дена? А коза теж дена?»
«Тут ваш початок шляху, – пояснив він нам. – Якщо поводитися правильно – можна пройти всі інстанції за кілька днів. Пам’ятайте, на машині впускають та випускають не дивлячись, а пішого можуть і обшукати. Пішака ходять індіанці, а ви вожді – cacіques. Тож раджу виправити тимчасові перепустки».
Я посоромився сказати, що нам для цього бракує посвідок. Надвечір ми приплентались до гуртяка, не встигши пройти й половини клерків і нахлебтавшись ганьби. Покидаючи порт, я помітив загороду для нерозмитнених вантажів, у якій стояли й лежали ящики з різними написами, зокрема таким: «Університету Аддис-Абеби в дар від МДУ». На вигорілих супровідних паперах, прибитих цвяхом, ще можна було прочитати, що всередині електронний мікроскоп, і з дат випливало, що він там уже два роки.


Уранці Андрій зрозумів, чому будиночок із двосхилим дахом відведено для командированих.
Учорашнє швендяння у спеку так його виснажило, що відразу після вечері він ліг і прокинувся аж на світанку. Кімната дзвеніла, як далекий хор хлопчиків. За півгодини комарі зникли. Знову провалюючись у дрімоту, він побачив себе на сусідському голубнику, від несподіванки розплющив очі і не зразу збагнув, де він. Згори чулися знайомі, але нетутешні звуки: утробне воркування, важка вовтузня, металевий шурхіт, шкрябання по фанері хвостів та кігтів.
На горищі жили голуби.
Немов здійняті їхніми хвостами, заскакали блохи. На дотик він звично спіймав, луснув пару і ще раз спробував заснути. Коли це майже вдалося, кімната наповнилась огидним дзижчанням. Мухи.
У природи свій часослов. Андрій згадав зиму, коли засинав тільки після джину, та о четвертій прокидавсь од ударів монастирського била, о п’ятій – від скорботного крику муедзина, ще за годину – від гупання солдатських чобіт. Усе суще живе за графіком. Усі різні, кожне має свою часину під сонцем, і тільки так вони можуть ужитися. Він розплющив очі. Чумкін сидів у трусах край вікна і ворушив губами над якимсь папірцем.
– Давно не спиш?
Боря зітхнув і витер лоба.
– Тебе чекаю. Переклади інструкцію, га?
– Мин чиґґир? У чому проблема?
– З кінця закапало.
– Альмаз?
– Та ні, з Альмаз я був тільки позавчора. Хоча...
– І що збираєшся робити?
– Лікуватись… і ще раз лікуватись. Схему я знаю.
– А якщо це не воно? Не ліки, а...?
– Воно, воно.
Андрій сказав, що до порту піде сам:
– Тобі на сонце не можна.
– Чого це?
– Того це. З будь-яким запаленням не можна. Тим більше в життєво важливих.
– Точно знаєш?
«По два рази на сифіліс хворіли», – пригадав він начальника аптеки Мажарова на «Шоті». Де ти зараз, білосніжний лайнере? Посиденьки на юті, співанки під гітару, Жанна, перевернутий місяць...
У ранковому уазику знайшлося місце, і Андрія завезли аж до порога портової контори. На нього чекала добра новина: їхній корабель ставлять під розвантаження.


Він бродив причалом у тіні багатоярусних штабелів, із цікавістю розбираючи тайнопис маркувань на контейнерах. Скрізь весело снували горобці: «Чіф, чіф, що там чуть?» У проходах між рядами, дражнячись, виблискувало море. Чайки мов розносники газет. Од відчуття волі він захмелів.
Було радісно знати, що нарешті він сам, не думаючи про те, що за статутом, а що ні, робить цілком відчутну, потрібну справу і що за волею долі це відбувається не десь, а на морі, і після спекотного дня, якщо пощастить, можна буде впасти в солону воду, забутися в ній, як у навколоплідній рідині, і вийти, відродившись до життя, коли сонце сяде за пошарпані віяла імбирних пальм, по-арабськи дум.
Розвантаження йшло швидко, ефіопи на кранах та автонавантажувачах знали свою справу. За годину всі контейнери для Помочі стояли в одному місці. Тепер потрібно було переписати номери – у порту все змінюється за хвилину, тільки відвернись. Він накидав у блокнотику розташування контейнерів, своїх та сусідніх, і вдячно помахав робітникам, які закінчили зміну.
На час сієсти моряки покликали до себе на корабель. Борщ із сметаною. Биточки по-селянськи. Салат із свіжої капусти. Холодне «ризьке», з гірчинкою! А у вас, а в нас... Та ми з вашого Червоного моря не вилазимо. Тільки на Аден п’ять разів ходили... Прощаючись, Андрій побачив на палубній лаві надірвану пачку продукції московського видавництва «Прогрес» – вибраних праць Леніна амхарською – і попросив, скільки не шкода, на подарунки місцевій стороні.
– Ну, ти даєш, земляче. А нам що читати?
Одеса…


::
– Ні, на дідька мені відповідальність? – затявся старший групи, коли Андрій попросився на море. – Порядок знаєш? Був би ти не сам, будь ласка. А чого прапорщик не поїхав? Місячні?
– Він ташкентський. Не вміє плавати.
– Гаразд, тільки щоб за дві години стояв на дорозі.
– Вас зрозумів.
Авіатори висадили його в місці, де дорога підходила близько до «пляжу», і покотили на аеродром. Андрій прикрив рукою очі й повернувся до моря.
На піщаній косі вишикувались чайки, підставивши вітру й сонцю розпушені лобики.
Подумати лишень – уперше за багато місяців він був сам. Не в наметі, не в строю, не в натовпі – сам, сам-один.
Андрій скинув сандалі, щосили жбурнув їх до води й побіг слідом, але швидко захекався і перейшов на крок. Клята сидяча робота – вдома за машинкою, тут у машині… І все ж серце співало: захлинаючись, пропускаючи такт, воно з кожним ударом билося дедалі впевненіше й рівніше – і так сильно, що забивало плескіт хвиль і лемент чайок.
Він знайшов між зловісними чорними ляпками їжаків стежину, увійшов по пояс, ліг на воду, довго обережно гріб, поки дістався глибини, і з насолодою пірнув, розплющивши – що буде, те й буде – очі. Звідусіль дивилися корали. Скільки ж їх різних… Секунди під водою минали непомітно, він неясно відчував, як його торкаються, розступаючись і вказуючи шлях, якісь крихітні прозорі істоти. Дно опускалося все нижче, ваблячи омріяною прохолодою, навколо прибувала киселева синява, повіки дедалі важчали, як у сутінках зимового лісу. Назад! Він підняв голову і, зробивши кілька відчайдушних махів до світла, вискочив на поверхню, судорожно набрав повні легені, насилу відсапався й одкинувсь на воду, слухаючи, як вдячно стугонить у скронях кров.
Не вірилося, що вся ця велична краса – небо, сонце, море, хмари – є частиною того самого життя, що оточувало його останніми місяцями. Тут не було ні душі, але, на відміну від табору, він не почувався самотнім. Тут було чисто й просторо. Тут було легко уявити, що ти Синдбад, Одиссей, дрейфуючий човен, лист у пляшці, вірити, що колись море винесе тебе до рідних берегів.
Він довго бродив по піску, підбиваючи ногою то виту черепашку, то хітинове перо кальмара, то акулячий хрящ, підбирав ці тендітні дивини, кидав і відразу брався збирати знов. Та подіти знахідки не було куди, і зрештою він залишив собі тільки одну черепашку каурі – яскраву, ще свіжу плямисту красуню на добрих півдолоні. Уся краса світу... Катюня, кохана, дівчинка моя ненаглядна. Катя.
Він гукав і гукав її, ставши лицем до пустельного моря, аж доки схрип і розполохав усіх птахів. На березі лишились два рибацьких човни, обривки мереж із крихкими брудно-білими поплавцями та калюжки води, що пузирилися на вітрі.


::
Надвечір вітер посилився, і по обличчях сусідів я зрозумів, що погода псується.
Я сидів на терасі невеличкого бару з видом на море та єдину місцеву пам’ятку, церкву Св. Михайла. Нас розділяв вибалок, закиданий уламками тари (деінде їх давно уже розмели б на халупи, але тут порт, і цього добра вистачає). На тому боці, трохи нижче від церкви, на майданчику з двома рядами столиків та електричним табло грали в бінго.
Над майданчиком спалахували і згасали зелено-жовто-червоні гірлянди. Масовик-витівник за пультом уміло вганяв публіку в раж, пориви вітру доносили уривки його заклинань, рваний тент у мене над головою ляскав і гупав, немов даючи відмашку на забіг. Чорнильні хмари затуляли вже півнеба, але гравці не звертали на них уваги. Здавалось, тільки мені, невтаємниченому, щось не так, а місцеві все знають, насолоджуються грою і не збираються йти.
Я згадав про своє пиво й ковтнув із пляшки. Щойно з морозильника вона була в пухкому інеї, але відтоді минуло п’ять хвилин.
На світі мало наочніших прикладів марноти буття, ніж пиво в асебському барі без кондиціонера. Якщо ти вирішив розтягти кайф, пляшка обпливає на очах, а вміст стає тієї ж температури, що й навколишнє повітря. Якщо ж випиваєш усе зразу, дорогоцінна волога вийде крізь пори так стрімко, що ти не встигнеш нічого відчути. Ще п’ять хвилин тому я мав півтори бири й передчуття 0,33 смаковитого холодного пива. А тепер – пшик.
Красуня церква зів’яла під тягарем хмар. Цілий день вона міняла наряди, від бузково-рожевих до лимонових і салатових, а зараз стояла чорна, як моряцька вдова. Море зберігало похмуре мовчання, лиш ген край неба закипали баранці. На шторм не схоже. Невже дощ?
«Ау, зейнаб. Тиллік зейнаб». Так, дощ. Великий дощ.
Власник бару вийшов на терасу, скачав і міцно прив’язав тента, позачиняв віконниці й нерішуче став на порозі. Йому не хотілося проганяти відвідувачів, а всередині – нестерпна задуха. Хлопці по сусідству, що давно допили свою «фанту», поглядали на небо, але не могли відірватись од майданчика, немовби грали й чекали на виграш разом з тими, внизу.
«У нас таке буває раз на десять років. Та вже як уперіщить...»
Бінго!!! Біла нитка крайнеба спалахнула, як від стрибка напруги. Табло й гірлянди згасли. Над морем розлігся перший грім. Масовик потеліпав пульта з-під благенького навісу під козирок буфетної стійки, туди ж, мов обпечені, кинулися гравці. Але всім місця не було, і задні сипонули в ярок і вгору схилом.
За ними відразу виросла біла стіна; здавалось, вони біжать до нас з іншого виміру. Першою дісталась тераси молода пара. Дівчина істерично сміялася й затулялась – її марлеве платтячко прилипло в усіх місцях. Слідом, з ніг до голови вимазавшись глиною, до бару набилося ще зо два десятки мокрих, захеканих людей. Стоячи край одвірка, я бачив, що іншим поталанило менше: схил за мить перетворився на клекітливий бурий потік. Церква зникла. Майданчик, стежина, море – нічого цього вже не було. Кілька секунд із мутної завіси долинав репет – люди хапались за чагарі. Згори повз двері пронесло пса, що вискотів од жаху, та порожні пластмасові каністри.
У тісному приміщенні відразу стало ще важче дихати. Ми стояли, мов у душогубці, і з мене лило як з луба. Хтось подав ідею відкрити холодильник, усе одно, мовляв, світла ще тиждень не буде. Тут усі загомоніли разом, але в цій задусі й гуркоті дощу я не міг зосередитись і розібрати, про що саме.
Поруч зі мною літній чоловік у запітнілих окулярах хитав головою і щось шепотів. Час до часу він виставляв за поріг руку, щоб замити бруд на сорочці, та дощ лупив з такою силою, що долоня верталась порожньою.
«Що ви сказали?» – не витримав я. Він зняв окуляри, і тільки тоді я побачив, що в нього по щоках течуть не вода й не піт.
«Хліб, – відповів він, дивлячись на мене червоними від сліз очима. – Весь той хліб у порту. Йому кінець».


Злива тривала не більше години, та коли вранці Андрій дістався порту й завдяки Роберто минув посилений кордон, він був уражений розмірами шкоди. «Ніколи не чистили дренаж, – пихнув кубинець. – Гадали, воно тут ні до чого».
Скрізь ходили «чифи», обережно переступаючи сміття та калюжі. Як жага влади позбавляє людину найпростіших почуттів, думав Андрій. Узяти лишень отого бундючного комсомольця. Його хвилює тільки одне – знайти винних, аби всі бачили, що він фігура. А цей похмурий товстун щиро переживає. Може, батьки в голодній глибинці. Або просто нормальна людина. Мародери та святі є скрізь, важче зібрати в одному місці десяток просто порядних людей.
Він уже не питав себе, чому так по-різному в країні, де лютує голод, ставляться до вмираючих від голоду. І до їжі. Ефіопія – це Союз у мініатюрі. Нема тайги? То замість неї джунглі. А все інше – будь ласка. Гори під п’ять тисяч, пустелі, савана, море, Ніл. Іншої такої різної Африки не знайти. І майже сто племен та народів. Імперія. Що, поки в Ленінграді обгризали мерзлі трупи, у Ташкенті не їли урюк? Чи, може, між цим опасистим чинушею й переселенкою з Волло дистанція більша, ніж між партійцем у косоворотці, що виходить, сито відригуючи, із спецбуфету, і напівмертвою селянкою на харківській вулиці?
Навкруги по коліно стояла вода: триметрові штабелі мішків із зерном, що тяглися кількома рядами вздовж причалу й далі за межі порту, не давали їй піти. Подекуди вона сягала пояса. Нижні ряди безнадійно підмочено – хто тут стане висипати, сушити, перелопачувати? Воді подітись нікуди – її вбере збіжжя. День на цій спеці, і воно почне горіти. А це тисячі тонн, думав він, звично рахуючи мішки.
Верхні теж мокрі. Чому зерно не накривали? Під африканським сонцем ці мішки довго не витримують, прямовисні промені перетворюють синтетичну нитку на потерть – відомо ще з осені. Зерно досі нагромаджується в порту й лежить місяцями. Кажуть, нема чим вивезти, бракує машин – війна. А може, забагато дармового їдла? Або, навпаки, зайвих ротів?
Якщо вірити західній пресі, на святкування десятої річниці революції уряд витратив щонайменше сто мільйонів доларів. Скільки ж це новеньких вантажівок? Тиждень тому батальйон одержав, нарешті, місцеві номери, і Андрій разом з іншими хлопцями заповнював папери для ефіопського ДАІ. У графі «Вартість» їм сказали писати «US$ 24,400»: розпорядження Головного військового радника. Двадцять п’ять штук зелені за звичайний бортовий ЗІЛ! Найбільше, коли дізнались, іржали бійці, бо на половині машин уже не було бічних дзеркал і бозна чого ще. Та хай навіть так – скільки ж можна було купити ЗІЛів, коли в країні вже мерло по п’ять тисяч душ на день?
А правда, навіщо годувати всіх? Андрій спробував подивитись на це очима вождя – скромно-усміхненого чоловіка в синім френчі. Який йому зиск від старих та дітей? Він сказав, що вже за рік його «нові села» забезпечуватимуть себе хлібом, тож колгоспам потрібні руки, тут і тепер. А армії – гарматне м’ясо, і, схоже, це справді все, що його турбує.
Першу добу порт було паралізовано. Потім клерки повернулися за столи, і Андрій продовжив своє ходіння по муках. Відновилися роботи на контейнерному терміналі. Почали відводити й відпомповувати воду.
На третій день, отримавши, нарешті, перепустку та зібравши всі підписи, Андрій повернувся до «свого» клерка. Мулюґета, кругловидий парубійко з вусиками, колотив печаткою, наспівуючи якоїсь триндички. Перед ним стояли двоє ефіопів та білява дівчина в майці Molson Canadian. У кріслі для відвідувачів сидів сикх із чорно-білою бородою, уп’явши очі в протилежний кут зали з таким виглядом, наче заощаджував прану навіть на рухах повік.
Мулюґета весело кивнув Андрієві.
– Finished? Закінчили? Доведеться почекати.
– Do I have a choice? Хіба я маю вибір? У таку спеку краще біля вашого кондиціонера.
Дівчина повернулася, приязно усміхнулась і простягнула руку:
– Hi, I’m Raya Kleparchuk. Привіт, я Рая Клепарчук. Торонто, Онтаріо.
А потім нахилилась і тихо додала:
– Сan drive you nuts, can’t they? Очманіти від них можна, правда?
І тут він побачив її коралі – майже як місцеві.
– You can say that again. Правда. А я Андрій Волинський. Київ, Україна.
Якусь мить вона нерухомо дивилась на нього, злегка суплячи брови, наче згадувала забуте обличчя. І раптом розплакалася.
Від несподіванки Андрій зніяковів.
– Sorry… Це нерви. Я вже третій день отримую свого контейнера. Ці лайдаки п’ють мою кров. Я хотіла сказати, ці бюро…
Вона говорила українською вільно й чисто. Ходила до української школи, подумав Андрій.
– Я розумію, – сказав він.
Рая зняла свої темні «краплі» й витерла сльози.
– То ви… справді з Києва? І родом?
– Родом із Житомира. Полісся.
– Так, так. Знаєте, насправді я плачу... – вона нарешті відшукала свої паперові носовички, взяла одного й машинально, як подрузі, тицьнула решту Андрієві, – бо вперше чую, щоб хтось звідтам сказав, що він з України.
– Тобто?
– Ні, як до нас приїздять, то всі патріоти... Ще в літаку вбираються у вишиванки… А ось так, на чужині... В Африці, my goodness…
Боже ж ти мій (англ.).
– То… тим приємніше, правда ж? А які у вас проблеми? З вантажем, тобто.
– Проблеми не з вантажем, а з митницею, хоч усе це для голодуючих. Минулого разу ми відрядили сюди нашого Ґирму, то він того контейнера отримував два тижні. І нам ще пощастило. Ми хоча б знали, що треба оплатити митні послуги й довіз. Тут купа добра лежить ще з минулого року.
– Електронні мікроскопи.
– То тепер поїхала я, гадала, так буде швидше. Не сумніваюся, цей поважний індійський пан тут з тієї самої причини.
Сикх підвівся, узяв папери, не змінюючи виразу обличчя, простягнув чиновникові руку – той шанобливо схилив голову – і пішов. Рая та Андрій просунулися ще на метр. Мулюґета глянув на Андрія й ворухнув бровами – мовляв, справи йдуть, контора пише.
– А чого це він з вами такий приязний?
– Я вчора зробив йому цінний подарунок. Вибрані твори вождя світової революції амхарською мовою.
– Ви жартуєте.
– Анітрохи. Виявилося, він якраз має складати іспит в їхній системі партійного навчання, і ця книжка для нього просто скарб, бо в них усе тільки англійською, а йому це важкувато.
– Он воно що. Шкода, я не маю при собі нічого подібного.
– Маю ще кілька примірників. Залюбки поділюся.
У її очах блиснув холодний вогонь.
– No thank you, – вона опустила погляд, посовала ногою якусь квитанцію. – Андрію, ти ж наче нормальна людина, освічена… Як ти можеш роздавати писання того, хто ледь не вигубив твій народ? Вам мало України?
– Отакої. Чого ти так?
– Чи ви ділитесь досвідом?
– Гей, а ви направду звідки? – озвався Мулюґета. – Яка це мова?
Вони не помітили, як підійшла їхня черга.
– Скажи йому, це не його собача справа.
– Раю, так він ніколи не дасть нам наші папери.
– Бач, яке цабе... All right, comrade. We’re speaking Ukrainian. Never heard of it, have you. Ukraine’s a nation of fifty-two million in Europe. Plus two million in North America. The gentleman’s from the old country. Incidentally, they call it ‘the breadbasket of the Soviet Union.’ Me, I’m from the wrong side of the family.
Добре, товаришу. Ми розмовляємо українською. Ти, певно, про таку й не чув? Україна – це країна в Європі, 52 мільйони населення. І ще два мільйони в Північній Америці. Цей пан із «старої країни». Її, до речі, називають «житницею Радянського Союзу». Ну, а я з непутящої гілки роду (англ.).
Мулюґета зітхнув.
– We also have two million countrymen in North America. My own brother, too. Chiggir…
І в нас два мільйони співвітчизників в Америці. Мій рідний брат теж там. Проблема… (англ.)
Вони вийшли надвір з дозволами на вивезення, не вірячи своєму щастю.
– Ти його причарувала. Я розраховував на завтра.
– Але ж я маю право на якісь пільги як громадянка Канади? Ти бачив збіжжя в порту?
– Я його вожу.
– Ти його що?
– Вожу. Транспортую. На вантажівках. По всій країні.
– Не дури мене. Ти робиш у них драйвером?
Андрій розсміявся. Вона йому подобалась.
– Інтерпретером. У нашій Допомозі. А що?
– Та нічого… Сідай, це моя «тойота», – показала вона на пікап. – Я гадала, ти з їхньої амбасади. Спершу навіть вирішила, що один з наших – бо акцент такий, коли в родині ще розмовляють українською. Слухай, а ти не KGB?
– Авжеж. Це таке хитре прикриття. Офіцер КДБ щоранку теліпається пішки через весь Асеб по сухарі та макарони.
– Хто вас знає... Може, вам не дають на таксі. Ні, серйозно.
– Серйозно. До КДБ стосунку не маю. Хоч і агітували. А вимова... Я три роки працював разом з однією канадійкою. Вона з матір’ю повернулася під час «відлиги», а батько залишився. Наші столи стояли поруч. І ми були друзями.
– А чому «були»? Може, не тільки друзями?
– Ні. Просто вона вже повернулася додому, і ми навряд чи зустрінемось. Її десять років не пускали побачитися з батьком, хоча до нього не було запитань. Хай, мовляв, він приїде. Тож після смерті матері Ганна поклала на стіл свого партквитка й подала на виїзд.
– А як вона пишеться?
– Скирда. Ганна Скирда.
– Я знаю це ім’я. Батька звуть Степан Скирда. Він правник.
– Точно.
Рая пригальмувала.
– А знаєш, ми сьогодні таку справу зробили! Let’s celebrate. Давай відсвяткуємо. Я частую.
– А чого ти? Я й так завдяки тобі, можна сказати...
– Не мені – товаришеві Леніну.
– Вважатимемо це нашим спільним успіхом. Твоя жіноча чарівність і передова теорія марксизму-ленінізму.
– Красно дякую, що хоч поставив мою жіночу чарівність попереду. Від чоловіка з Радянщини це, певно, комплімент. Так, тут треба скрутити.
Вона ледь не переїхала козу й загальмувала біля бару з написом «ПРАЦЮЄ КОНДИЦІОНЕР».
– Пані знає місто.
– Це тому, що мій готель поряд.
Рая замовила єбег вот – печеню з ягняти – і пива. Хлопчина приніс зразу чотири пляшки та мисочку смаженого ячменю.
– О, знаменито. То ви возите переселенцям хліб? Ти пробач, коли я зайвого наговорила. Поки я з пацієнтами, усе добре. Нема часу думати. А тут згадую, що ми працюємо на диявола.
– Чому на диявола?
– Бо ніякого голоду нема.
– Тобто як нема?
– Це не голод, Андрію. Це – голодомор.
Дивне відчуття. Ніби хтось занурив йому в нутрощі руку й поворушив там пальцями.
– Я теж про це весь час думаю, – обережно відповів він. – Але не все так очевидно. Ти ж, мабуть, знаєш – у 74-му було майже те саме, що, власне, і привело цього хлопця до влади.
Він показав очима на портрет на стіні. Поруч, раз у раз позираючи на іноземців, навертав спагеті з м’ясною підливою якийсь голомозий молодик у такому ж, як у вождя, темно-сизому френчі. Рая посміхнулась.
– Майже, тільки розмір не той. А ще імператор був просто безсилий старий йолоп, який не хтів, щоб усі про це знали. А Менґісту…
Андрій мимоволі глянув на партійного молодика.
– Не хвилюйся, козаче. Навіть якщо цей файний легінь вивчав свій марксизм у Києві, української він там не чув.
– Ти була в Києві?
– Люди були… Я чому сюди й поїхала, коли побачила в новинах цей жах. Мати Божа, думаю собі, адже все це вже було. Тільки не в Африці... Поїхала з гарного місця, у відомій клініці. Я лікар. Кардіолог. А тут мій шпиталь у Комболчі.
– Я шість тижнів був у Тиґраї. Мекеле. У листопаді-грудні.
– А, то ти все бачив. Ніколи не забуду одну жінку. Коли вже не мала чого продати, віддала за їжу двері, бо були з доброго дерева. А переселення? Вивезли, поскидали, як гній, – жінку тут, чоловіка там, дітей…
– Спочатку я й сам гадав, що це єдиний спосіб їх порятувати.
– Це мене не дивує. Мені теж не зразу відкрились очі. Але я лікар. Я щодня намагаюся порятувати тих, кого мені привозять. Єдине, що стало трохи легше, і тепер я іноді маю силу й час говорити з ними.
Принесли дрібно покришене м’ясо в соусі й паруючу сочевицю з морквою та цибулею.
– Краще поїмо… Смачного. То як там в Україні? Ти розповідай, а я тебе годуватиму. Це ефіопський звичай. Знак поваги до гостя.
Рая їла, як місцева, тільки правицею: відривала клапоть ніздрюватої інжери, брала ним два-три шматочки з пухкої гірки м’яса посеред тареля, щіпку сочевиці, складала, хутко перебираючи пальцями, охайного вузлика та вмочала в підливу – вправно, спритно, впевнено, як, схоже, і все, що вона робила.
– Класно в тебе виходить.
– Багаторічна практика в китайських ресторанах. Кажи «а-а»… Молодець. Китайці, до речі, вважають, що вони такі розумні, бо змалку їдять патичками, а fine motor skills…
– Дрібна моторика.
– …а дрібна моторика як ніщо інше розвиває дитячий інтелект. Але я навчилася цього вже в коледжі, тож мені воно не допомогло. А чого це я все про себе? Розкажи тепер ти. Ти одружений?
– Так.
– А як її звати? Маєте діток?
– Катерина. А дітей поки нема.
– От і я не маю.
На вигляд їй ще не було сорока. Спортивна фігура (він ще в порту звернув увагу, які сильні, накачані в неї литки), високі груди, бездоганна шкіра обличчя й шиї, русяве волосся, зібране в пружний «хвостик», тонкі вигорілі брови і прямий галичанський ніс. Холодкуваті сіро-зелені очі дивно контрастували з дитячим ластовинням, що проступало крізь засмагу, немов за суворим фасадом ховалася запальна і вразлива душа.
– А можна тебе спитати, Андрію? Як ти сюди потрапив?
Він знизав плечима.
– Поїхав по власну хату. У нас на житло шалені черги, навіть щоб купити. Треба чекати років десять, буває й більше. То я завербувався сюди перекладачем. Для нас то був єдиний шанс швидко справитись на кооператив. Це як кондомініум, тільки радянський. Двокімнатний.
– І все?
– І кухня, – посміхнувся він. – Для двох осіб це максимум.
– А дружина тут, з тобою?
Йому дуже хотілося їй розповісти. А втім, який сенс? Змальовувати свій занюханий табірний побут і чахлі надії?
– Ні. Може, наступного року.
– А що вона робить?
– Пише дисертацію. З давньоруської фонетики.
– О, це, мабуть, цікаво.
У її словах йому почулась іронія.
– Ну, не всім. Їй цікаво.
Андрій відчув, як червоніє від раптової люті на себе, на абсурдність свого становища, що її так легко вгледіла ця представниця вільного світу, яка прибула сюди за покликом душі.
– А чому ти впевнена, що це голод штучний?
– Чому впевнена?
Вона старанно згорнула великий вузлик м’яса.
– Скажу тобі як кардіолог, що з обов’язку інколи свідчить у суді про причини наглої смерті. У житті такі речі відбуваються щодня. Коли переселення провадять так, як тут, немає сумніву, що від цих нещасних чекають лише одного. Звичайно, помруть не всі – скільки вийде. У тому, щоб вони жили, зацікавлені тільки ті, хто віддає на це власні гроші та власний час. Умовно кажучи, такі дурепи, як я. Наші уряди теж реагують по-різному. Хліба дали? Дали. Якщо він дійшов до голодуючих – добре, допомога працює. Якщо не дійшов – значить, незабаром марксизм себе дискредитує, диктатора повалять, і тоді наша допомога теж працює. Ти чув таке ім’я – Волтер Дюранті?
– Ні.
– Репортер, який в 33-му писав, що в Україні недоїдають, але ніхто не вмирає, що Сталін будує суспільство майбутнього, а дописи про голод – злісна брехня… Йому вірили, дали Пулітцера. Америка не хтіла знати правди. Після Великої депресії був шалений ентузіазм щодо всього радянського, а надто експерименту на селі. На ваші фабрики-ферми дивились як на дослідну ділянку. Власне, кількість зерна, що її постачили більшовики, було розцінено як доказ ефективності системи.
– Звідки ти, лікар, усе це знаєш?
– Андрію, нам про такі речі розповідають у школі. Та головне навіть не це.
Вона торкнулась його руки й нахилилась уперед. Її риси розчинились у сутінках. Гарне русяве волосся зробилося сивим.
– Якби Захід тоді відмовився купувати той клятий хліб… Ні, Україні було б байдуже. Мільйони її дітей уже черва їла. Але могли б жити мільйони інших. То ж був лише початок, правда?
Увімкнули світло – голу лампочку під фанерною стелею. Вони не помітили, як сплив час і в барі змінилася публіка. Приміщення заповнив простий портовий люд: гамірливі кранівники й електрокарники щойно зі зміни, тихі провінційні повії, які відразу сідали на лаву під стіною, їхні сутенери з червоними від кхату
Кхат – легкий рослинний наркотик у країнах Африканського Рогу. очима, самотні конторські клерки, що зазирнули по дорозі додому випити ганусівки й тепер міркували, поглядаючи на жінок, чи йти просто так.
– То де він ходить, – сердито сказала Рая. – Гей! Гісаб. Рахунок.
Підбіг хлопчина.
Андрій поліз у шорти по «ензе», десятку, позичену в останню мить перед відрядженням, але Рая рішуче відвела його руку.
– Чекай, я так не згоден.
– А доведеться. Це я тебе запросила. Наступного разу твоя черга. І ти, і я тут не останній день. Ми ще маємо повивозити свої… macaroni.
Вони взяли по дабл-джину. Потім підкликали хлопця ще двічі. Коли врешті-решт вийшли з бару, було вже темно. І душно – немов до обличчя притисли гарячий компрес. Раю хитнуло.
– Бач, як мене той… Але я тебе завезу.
– Ні в якому разі. Я спокійно дійду сам.
Посперечалися, та спрацював механізм самозахисту, і Рая згодилась – ось тільки переставить авто на подвір’я готелю. У вузький проїзд між штабелями ящиків вона слизнула, наче нічого не пила, але загальмувала так, що ледь не протаранила шиферний паркан.
– That’s how! Is the gentleman coming up for a nightcap?
– No, the gentleman’s going straight to his heartbreak motel.
– Then he’s no fucking gentleman.
– He isn’t. He’s a nice-girl-goodnight-kissing gentleman
– Ось як треба! То джентльмен підніметься випити з дамою по келишку?

– Ні, джентльмен попростує до свого мотелю розбитих сердець.

– Тоді який він у біса джентльмен.

– З тих, що цілують хороших дівчаток на добраніч..
– Fuck you, Andriy, – сказала вона, усміхнувшись широко й сонно. – Та пішов ти.
– See you in port, – розсміявся він. – And thanks for the evening. До зустрічі в порту. І дякую за вечір.
– My pleasure… brother. Мені теж було приємно… брате.
Він без пригод дістався околиці, але під кінець стомився і в темряві проминув свій поворот – за випитим не почув смороду міських воріт і прочвалав би ще хтозна-скільки, якби перед ним зненацька не виріс патруль. «Саат иллафін тисахаль!» Ви порушуєте комендантську годину. Андрій звично відповів «Раша», та патрульних це не вдовольнило, і довелося лізти по перепустку. Під дулами двох АК він порпався в гаманці, зачудовано хитаючи головою: «Раша, Раша, радість наша…» Врешті-решт, щоб не гаяти часу, пояснив амхарською, хто він і де живе, і навіть кинув якийсь жарт, коли сержант грізно – для піднесення свого авторитету в очах підлеглих – гарикнув, що він замість шоферського гуртожитку прямує простісінько на Джибуті. Його відпустили, і вже за кілька хвилин він розстібав, сидячи на ліжку, сандалі, що аж світились від пилюки, а ще за мить занурився в сон.
На світанку він прокидався двічі. До голубів Чумкін ще спав, а потім десь дівся, і Андрій довго лежав, роздивляючись журнальні вирізки, що їх лишили по собі на стінах кілька поколінь пожильців цього дивного заїзду, – італійські, британські, ефіопські, кубинські водії та вояки. Стрункі «альфа-ромео», «лянчі», «буґатті», вицвілі красуні з недільних додатків лондонських газет… Подекуди ще читалися дати – 1972, 1961, навіть 1934-й. Жінки, автомобілі й мотоцикли, на відміну від холодильників і телевізорів, цінувались незалежно від року видання – їх заклеювали новими тільки тоді, коли від часу вже було не розібрати нічого, крім силуету. Мрії жовторотих юнаків і туга просякнутих солярою батьків сімейств, закинутих долею далеко від дому, прості, однакові бажання… Знайти хорошу жінку, раз і на все життя, і забути запах придорожніх хвойд; кинути кляту баранку й купити хатку з садочком і карасиками, бажано зразу й без застави. Закривала галерею сторінка календаря Зовнішпосилторгу – ясноока молодиця в сріблястому кокошнику і сарафані, якій хтось із своїх домалював гранчака, притуливши його на хліб-сіль між пишних грудей.
А чого хочеш ти, хлопче? Двокімнатного щастя, халабуди на двох? Нагодувати п’ятьма ЗІЛами сто племен? Соціалізму з людським обличчям? Миру в усьому світі?
До кімнати вбіг Чумкін, баламкаючи коротенькими ручками.
– Ну що, живий? Де ти вчора швендяв? Я вже хвилювався! Таки знайшов собі дівку, га? Зізнавайся. Точно знайшов. Он як одежа тхне їхнім їдлом. І як ви можете жерти цю гидоту… Гайда, плов готовий. Моя власна рецептура, ти такого не їв. Узбецькі спеції, не ця порнографія. А ще маємо справжній самаркандський чай.
– Що, був борт з Аддиси?
– Ну.
– І пошта? Тю, Борю, якого ж дідька ти мовчиш?
Андрій вибіг надвір, нашвидку вмився й пішов по листи. Та для нього виявилося лише повідомлення, що загін вирушив до Асеба й за три дні буде на місці, а ще Коля передав забуті на ліжку темні окуляри. З дому не було нічого.
До порту він вибрався тільки після сієсти. Зайшов до Раїного пансіону. Пані виїхала ще до обіду. Але вона лишила записку. «Маю надію, що тобі зараз краще, ніж мені, –прочитав він. – Джин, ясна річ, був зайвий. Мушу їхати – несподівано домовилася з одним водієм, майже задурно, ще й у складі конвою ООН…» Далі йшли орієнтири її шпиталю в Комболчі, а на прощання такі слова: «Коли не побачимось тут, ось моя адреса в Торонті. Та найбільше я хотіла б зустрітися з тобою ти знаєш де й за яких обставин. Вірю, що це станеться ще за нашого життя. Най береже тебе Матір Божа. Рая».