39. (думати. йти)
Люблю іти по землі. Хотілось би писати про неї повільно й довго – так само довго, як нею ідеться. І так само добре.
Люблю відчувати під ногами пісок. Роздивлятися листя. Багато думати про важливе. Бо коли йдеться по землі, здається, і справді думається про найважливіше.
Думаю про обличчя. На них так добре видно те, що є в нас усередині. Згадую, як багато бачу довкола неусміхнених облич, на яких відбиваються щоденні клопоти і тривоги. Якісь образи. Смутки. Часом – болі. І так би хотілося, щоб їм усім усміхатися. Щоб їм бути дуже роз’ясненими. Дуже красивими. Бо так важливо
дбати, щоб обличчя були красивими. Щоб наші обличчя усміхалися.. Щоб ми не допускали на них гніву, роздратування. Може, хіба що зніченість і втому – майже як у дитини. Так би гарно, неймовірно гарно це було..
Думаю також про те, чому при одних людях нам вдається ставати внутрішньо кращими, а при інших навіть те добре, що в нас є, якось розгублюємо. При одних почуваємося гідними і простими, а при інших говоримо дурниці, за які потім стає соромно. Дивно жартуємо, і десь всередині спочатку тужимо, що так є, а потім можемо просто звикнути до такої своєї мови. Забути, що вона була гарнішою. Дуже-дуже інакшою.
Чому одні наші думки цікаві нам самим і добрі, аж такі, ніби світять нам у нас же, як мале добре світелко, і щось у нас вибілюють, а інші – так багато в нас затьмарюють.. Чому в одних текстах, які пишемо, стаємо гарнішими. Ідемо рівніше. Простіше. Бачимо, як упорядковано світ і знаємо місце всіх речей. А інші тексти ведуть нас до чогось прикрого, а часом злого. Маємо багато спокус. У щоденному думанні. У контактах і зустрічах. У письмі, музиці й книжках. У всьому, що вибираємо, і в тому, чого не вибираємо. А часом і хотілось би вибрати щось добре, а не дуже вміємо.
Думаю і про те, чому так буває, що коли людині у чомусь дискомфортно, а може, й боляче чи прикро, вона часто є уважнішою до інших, ніж тоді, коли все є, здавалось би, дуже добре.. Дивно це так.. Чому вона здатна бути нижчою від інших не тоді, коли тримає в руках багато, а коли зовсім мало або нічого?
Думаю також про те, що добре іти. Що є свобода залишати щось і відходити або навпаки: свобода любити щось і приходити. І одна, і друга свобода однаково великі. Однаково люблені й важливі. Чи я їх маю? Частково. Трохи. То більше, то менше. Цікаво, що те, що, здається, ніколи не вмітимеш залишити, буває, однієї миті просто випадає з рук, а те, із чим ніби зовсім не вмієш бути, несподівано приймаєш. І знаю, що Бог дає бути при тому, чого потребуємо, а від того, що нам недоконечне або зайве, відводить. Просто веде нас до того, що нам приготував.
Добре так думати. Добре йти вулицею і бачити, як красиво на людських обличчях відбивається світло ліхтарів. Тоді бачиш і красу чийогось лиця, і красу світла самого по собі. Як часом одне допомагає роздивитися інше. Щоб пізнати себе, потребуєш іще чогось/когось іншого. Дерев, людей, листя, землі. Щоб думати про щось добре, часом потребуєш вийти і довго-довго йти. Ідучи, хочеш про щось добре думати, щось добре бачити. Таке добре, як небо, і гілки, і пісок, і мох, і хвоя.. І воно є – таке досконале і безконечне.
А часом просто потребуєш вийти. Відступитися. Ні про що не думати. Просто йти собі. Так спокійно і тихо йти.