[...]Дощ припустив сильніше, змінюючи колір бруківки зі світло-сірого від пилюки на оксамитово-чорний. Микола почав роззиратися довкола, шукаючи, де б перечекати негоду, і звернув увагу на дошку оголошень, що стояла перед якоюсь височезною спорудою з гострими шпилями, статуями чи то святих, чи то муз, стінами, складеними з темних кам`яних брил.
Дошка оголошень була звичайнісінькою, але поверх якихось старих афіш на ній був наліплений білий ватман з написаним великими літерами текстом:
“Сьогодні, 8-го вересня, - тільки один день!
Лектор з Нової Каледонії проведе лекцію або ж бесіду про
таємниці Всесвіту.
Вхід до органної зали вільний.“
Оголошення виявилося на подив свіжим - восьме вересня було саме сьогодні.
Дощ тим часом перетворювався на зливу, літери оголошення намокли і потекли ватманом донизу, лишаючи за собою сині смужки. Микола підбіг до старовинної споруди і став під невеличким дашком, зробленим над сходами. Проте дощ косив, діставався по сходинках аж до ніг і змушував ховатися надійніше. Микола смикнув стилізовану під лев`ячу лапу ручку високих чорних, ніби вкритих кіптявою, дверей споруди - вони подалися несподівано легко, і наш герой опинився всередині.
Це й був, мабуть, отой зазначений в несподіваному оголошенні органний зал, бо на стіні коридору теж висіла засклена дошка з афішами і розкладом концертів, а неподалік входу стояв столик білетера. Тримаючи, на всяк випадок, автомат напоготові, Микола пройшов трохи коридором і потрапив власне до слухацької зали - височенного приміщення з рядами довгих лавок зі спинками. У залі було лунко й порожньо. На сцені, під склепінням органних труб, стояв пульт органу з десятками чорних та білих зубів-клавіш, каскадами фігурних ручок та педалей.
Микола сів на одну з лавок, поклав автомат поруч і слухав, як у високі стрільчасті вікна органної зали, у сплетіння різнобарвних вітражів шкварчать часті дощові краплі. І тут десь за сценою рипнули двері, почулися кроки - і на сцені з`явився низенький чоловічок: білосніжно-сивий, акуратно підстрижений та поголений. В одній руці чоловічок тримав поліетиленовий пакет, з якого цівками стікала вода, а в іншій - свою мокру сорочку, лишаючись тільки в якихось дивних штанах і майці.
- Прошу мене вибачити, друже, - промовив чоловічок, звертаючись до Миколи так, ніби вони добре знали один одного, - я дещо спізнився. Тут поруч пограбували продуктовий магазин, і я підібрав дещо з того, що залишилося...
Він поставив свій пакет на дошки сцени, сперши його на пульт органу, а сорочку скрутив, витиснув та поклав зверху на пакет.
- Ви не могли спізнитися: на оголошенні не була вказана година, - відказав, чомусь теж мало здивувавшись, Микола - цей сивий чоловічок у майці видався йому якимось кумедним і викликав до себе симпатію.
- Так, годину не було вказано, - підтвердив чоловічок, - афіша дійсна цілий день. Однак я, друже, мушу просити в тебе пробачення ще за одну провину... Я дещо дезінформував тебе цим оголошенням, - обличчя незнайомця зажурилося. - Насправді я ніякий не лектор і ніколи не бував у Новій Каледонії... Зізнаюся, я прагнув лишень зацікавити тебе, так би мовити, зробити рекламу...
- Правду кажучи, - відказав на те Микола, - я завітав сюди не так через вашу лекцію (вибачте) і не стільки через новокаледонського лектора, як щоби перечекати оцю зливу.
- Я тебе чудово розумію... - чоловічок підійшов до краю сцени і опустився на підлогу, підібгавши під себе ноги по-турецьки. - Але, будь ласка, давай перейдемо на “ти”. Мені здається, форма “ви” є цілком зайвою для української мови, “ви” - це непотрібний серед-ньовічний архаїзм, який лише штучно віддаляє усіх нас одне від одного... Хіба ж від того, що люди казатимуть одне одному “ти”, між ними зникне повага?..
- Може ти й маєш рацію, - відповів Микола, вирішивши прийняти правила гри цього дивного псевдолектора.
- Але, можливо, я набридаю тобі тут, колихаючи словами повітря цієї чудової зали? - чоловічок раптом схопився і збентежено розвів руками, ніби відганяючи од своєї сивої голови мух. - Тоді лекція відміняється, і настане тиша.
- Ні, чому ж, мені буде приємно відбути цей дощ, слухаючи вас... е-е, тобто, тебе.
- Дякую, друже!.. - зрадів незнайомець. - Я не намагатимусь тебе вчити чомусь, не буду завантажувати твій мозок потоком надто складної, малозрозумілої та заразом непотрібної інформації... До речі, тобі доводилося навчатися де-небудь?
- Так, в іституті, але я його покинув, - відповів Микола із зали.
- І правильно зробили! Зараз панує якесь збочене розуміння навчання як об`єму необхідних даних, які слід обов`язково запам`ятати хоча б на день і відповісти на іспиті. Це повна ненормальність системи! Ми не вчимо молоду людину головному: мислити, відрізняти зерно від полови, правду від брехні... Справжнє знання - це здатність на основі старого ви-найти нове! Це коли я кажу тобі “а”, “бе”, а ти, подумавши, відповідаєш: “ве”! А поміркувавши ще трохи, складаєш слова, а з них - змістовні речення... Я все рідше зустрічаю людей, які можуть створити речення справді зі змістом - хоча б одне! І знаєш, про що це говорить?
Микола хитнув головою:
- Ні.
- Про близький занепад системи, руйнацію і створення нового ладу!
- Якого саме ладу? - поцікавився Микола.
- Цього я не знаю, а знаю лишень, що будь-яка система прагне до досконалості через низку відроджень та катастроф, і наше призначення та завдання - бути рушійною силою цих явищ... Ходи сюди та поглянь на цей інструмент, - запросив він.
Микола підвівся зі своєї лавки і неквапом зійшов на сцену. Чоловічок стояв біля органного пульта:
- Перед тобою яскравий приклад системи. Досконалої системи! Досконалої настільки, що вона, незважаючи на поступ технічного прогресу, існує й зараз... Ці регістри, клавіші, труби, залаштункові механізми - усе знаходиться нібито в робочому стані... - він пальцем натис кілька білих клавіш - орган залишався мовчазним. - От бачиш! - зрадів чоловічок. - Тепер ми навіть за великого бажання не видобудемо з цього величного інструменту ані зву-ку!.. І все через банально просту причину: у місті немає електрики, і міхи, що мають гнати повітря в його організм, не працюють. Цей інструмент не може грати без струму - і це його недолік!.. Як ти гадаєш, чи винен орган у своїй тимчасовій смерті?
- Хіба інструмент може мати провину? - здивувався Микола.
- Звичайно! Це ж система! Система сама створює для себе умови існування... Можливо, він видавав фальш у одній єдиній ноті, і весь твір Баха звучав через це непереконливо. Ця музика не змогла переконати когось із людей у тому, що світло в місті вимикати не слід...
- Але фальш - це провина не стільки інструменту, скільки поганого майстра чи недбалої обслуги, - заперечив Микола.
- Чудово, друже мій, чудово! - вигукнув псевдолектор з непідробною експресією. - Ти перевершуєш мої сподівання!.. Саме людина, людська істота є домінантною у процесі тво-рення системи! Усе залежить від нас, вірніше, від кожного з нас окремо... Увесь секрет і вся істина полягає в тому, - чоловічок несподівано притишив голос, - що плин глобальної історії, так само як і подальша доля системи, залежить від дрібних вчинків і світогляду кожної окре-мої особи!.. - і він спитав уже голосно: - Що б ти вчинив для того, аби перевернути цілий світ?..
- Не маю жодного уявлення.
- А я б лише сильно вдарився об що-небудь тверде головою! - переможно виголосив чоловічок і раптом перемінив тему: - Я завжди бажав спробувати сушених бананів, а в магазині були саме такі!.. - він занурив руку до свого пакета. - Бажаєте покуштувати?
- Дякую, я не любитель, - зробив рукою заперечний жест Микола.
- Система, - жуючи, продовжував псевдолектор, - це будинок у якому ти живеш. Якщо будинок гнилий - він одного чудового дня розвалиться. Та біда не в тім, що він упаде, а в тім, що він завалить тебе, тому що ти - його частка!.. Тому важливо вчасно зупинити побудову гидоти. Не погоджуйся жити в трухлявому домі!..
- Ви... вибачте, ти вважаєш, що система, в якій ми живемо, приречена? - запитав Микола і всівся на краю сцени поруч із сивим чоловічком який, досмакувавши сушений банан, знов сидів на дошках по-турецьки.
- Друже, усе в нашому світі є певною мірою приреченим до чогось, і навіть найдосконаліша ієрархія має вади. Але й найогидніша система довший час може імітувати розвиток і поступ: її вже нема, а вона нібито прогресує і навіть перед остаточною загибеллю вибудовує колосальні монументи!
- І що ж одна єдина людина може проти того неподобства вдіяти?..
- Я вбачаю у твоєму питанні, друже, прихований підтекст, але якраз тільки індивідууму, а не гурту героїв, є підвладною ієрархія. Гадаєш, усі перевороти й революції відбулися через геніальність змовників і силу революціонерів?.. Ні! Ні! - Вони не стали причиною падіння старих систем, а лише початком народження нових! Старі системи впали самі давно, іще до цих потрясінь!.. Маленький крок, незначний ніби вчинок, летюча мить останньої краплі - ось що насправді вражає ієрархію!.. Це вміє кожен!..
І тут він раптом змовк і принишк, ніби злякавшись того, що сказав. Микола хотів щось запитати, але сивий чоловічок підніс вказівного пальця до губ: “Т-с-с!” - і раптом перейшов з Миколою на “ви”:
- Ви нічого не повинні більше говорити. Мовчіть! Ви потрібні зовсім не тут... Туга і самотність, - додав чоловічок невідомо з якої причини і, вдягнувши на себе свою мокру сорочку, жестом запросив Миколу йти за ним. Вони спуститися зі сцени та попрямували до виходу із зали, і дивний незнайомець говорив:
- Друже, будь-якій людині для щастя необхідно так багато і водночас так мало - усього лише іншу людину. І на вас, повірте мені, уже чекають...
Надворі, хоч трохи й послабшавши, усе ще падав дощ, але чоловічок геть нечемно випихнув Миколу просто під нього. [...]