Сторінка книги
Іди і вбивай
-
Київ, Украіна
-
Андрій Лаврик
ІДИ І ВБИВАЙ
роман
Перший вбиває кожного, хто скоїв смертний гріх. Як згрішив ти?
Другий убив, щоб врятувати власне життя. Він мріяв про гроші і отримав їх за чужу смерть. А ти міг би зупинитись, коли вже почав?
Третій, як і ти, хоче довідатись: чому?
І колись вони зустрінуться. Чи з тобою?
1. У Джона Доу все добре
«Трясця твоїй матері!» – вилаявся про себе бродяга Джон. У двері подзвонили знову.
Він сподівався, що вони не прийдуть так швидко. Він знав, що більше десяти хвилин не матиме, але вони залишили йому менше п'яти. А це замало, щоб приготуватися.
Тепер запізно. Хоча Джон відкрив навстіж вікна, він був упевнений, що вони відчують запах горілого пороху.
Знаєте, коли доводиться часто стріляти і ховатися, починається параноя.
Навряд чи вони не помітять криваву пляму на шпалерах передпокою. Та й не факт, що ніхто з них не бачив його обличчя. Його можуть упізнати. Можливо, вони навіть ні про що не питатимуть і не проситимуть дозволу увійти. Мабуть, його просто пристрелять, як кілька хвилин тому він пристрелив одного з них.
Джон посміхнувся. «Ні, не сьогодні», – сказав собі бродяга. У двері знову дзвонили. Тепер на кнопку дзвоника тиснули довше. Джон хутко роздягнувся, залишив тільки труси і майку, й підійшов до дверей.
– Хто там? – гукнув він попри те, що добре знав, хто його потурбував.
– Відчиніть, міліція!
Джон відчинив. Перед ним стояв дебелий чоловік у бронежилеті. Трохи лівіше, з укороченим автоматом Калашникова на плечі, інший. Обойма пристебнута, вказівний палець на спусковому гачку.
– Лук'янов Сергій Іванович? – запитав перший, дивлячись на Джона згори до низу.
– Так, – відповів Джон.
– Ви нічого підозрілого не чули?
– Чув.
– Що? – нашорошився міліціонер. Він, не кліпаючи, дивився бродязі у очі.
– Стрілянину.
– Де? Коли?
– Кілька хвилин тому. Начебто стріляли на сходовому майданчику. Я спав, аж раптом почали стріляти.
Міліціонер примружив одне око.
– Ви не виходили подивитись, що там відбувається?
– Я що, дурень? – Джон змусив свій голос тремтіти. Це було неважко, адже він сильно нервував. – Там же стріляли!
– Ясно. Добре. Дякуємо. До побачення.
Бродяга хотів було зачинити двері, але міліціонер притримав їх рукою і запитав:
– Ви один у квартирі?
У Джона всередині похололо.
– У сенсі?
– У прямому сенсі: у помешканні ви один чи ще хтось є?
Джон приречено подумав, що добігти до револьвера, залишеного в іншій кімнаті, він не встигне. Можливо, мент навіть не стрілятиме – ці хлопці з «Беркута» непогано намуштровані на таку дичину, як Джон, і його скрутять прямо тут, на порозі. Може, ще зламають пару ребер і щелепу. Амбал у бронежилеті, не кліпаючи, свердлив його поглядом.
– Ні, не один.
– Хто ще? – Міліціонер через плече Джона вивчав передпокій.
– Дружина. Спить.
– Діти?
– У нас немає дітей.
– Добре. – Міліціонер втратив цікавість до бродяги. І нарешті кліпнув. – Не виходьте з квартири, допоки ми тут не закінчимо. Самі чули – стріляють.
Джон грюкнув дверима. Він одягнувся і пішов на кухню. Витягнув з холодильника шинку та сир і зробив пару бутербродів.
Зі спальні долинув стогін.
– Гм, я ж начебто їй у голову стріляв, – задумливо пробурмотів бродяга, і взявся за їжу. Джон згадав, що одного разу (тепер здається, відтоді сплинули тисячі років) він десь прочитав, що природа зробила жіночий організм більш витривалим, ніж організм чоловічої особини homo sapines.
Він визирнув у вікно. У дворі метушилися озброєні люди. Джон запхав у рота залишки бутерброда і взяв зі столу ножа. Перетинаючи кімнату, він мало не впав, коли послизнувся у калюжі крові, що густішала. І про себе вилаявся: «Трясця твоїй матері!»
Над Києвом вставало тьмяне осіннє сонце.
2. Цигарки скінчились
Був вівторок. Чи, може, четвер? Зараз це не має значення. Цей день у Чіпа Іванова починався черговим депресивним ранком. Страшенно не хотілося вставати. За межами ліжка і сигарети нічого не мало значення. Там починався хаос метушні та безнадії. Там потрібно думати про те, як пережити сьогодні й вижити завтра.
Чіп понишпорив рукою на нічному столику, намацав пачку «бонда». Цигарок там не лишилося. Депресивний ранок переходив у депресивний день.
Іванов підвівся у ліжку. Його організм вимагав дози нікотину, вологи і взагалі відмовлявся нормально функціонувати. Чіп вибухнув кашлем бувалого курця і з сумом згадав, що колись займався спортом. Від цих спогадів настрій став ще похмурішим. Він чимало разів обіцяв собі покинути палити і... ну, хоча б пробігати кілька кілометрів щоранку. Але це було надто давно, тепер Чіп не бачив сенсу слідкувати за собою. Зараз за межами ліжка і сигарети нічого не мало значення.
Чіп зазирнув у попільничку, що стояла поруч, знайшов у ній великий недопалок і вимучив із запальнички вогонь.
«Світ погнався за мною і наздогнав, – подумав Чіп, вдихаючи терпкий дим. – Де ті часи, коли я швидко бігав?»
Коли цигарка догоріла до фільтра, він розчавив залишки у переповненій попільничці й почав вибиратися зі свого маленького світу в кімнату.
Там було холодно, аж зводило щелепи. Що поробиш: рано чи пізно потрібно зважитись на цю подорож. Він натягнув рвані джинси, футболку, сунув ноги у капці й пішов до кухні.
У мийці на купі брудного посуду паслися таргани. Великі, бурі й нахабні. Вони все ще викликали у Чіпа огиду, але ненависть до цих неприємним комах у нього вичерпалася. Таргани не чіпали його, а він не чіпав їх, і на цьому тримався хиткий мир між мешканцями квартири.
Іванов взяв чашку і відкрутив кран, щоб її сполоснути. Таргани злякано кинулися врозтіч, хто встиг – виліз з мийки і знайшов порятунок на підлозі, хто ні – того засмоктало в трубу і понесло в каналізацію. Чіп налив пів чашки холодної води і зробив два ковтки хлорного коктейлю. У животі сіпнулося, булькнуло і забурчало. Іванов відригнув, взяв чайник, наповнив його і поставив на плиту. Чиркнув сірником, відкрив газ, і під чайником розцвіла блакитна квітка. Чіп сходив у спальню, узяв з попільнички останній придатний до повторного вживання недопалок і повернувся на кухню. Він сів на табурет біля вікна, чекаючи, поки чайник закипить.
Туман. Темним низьким небом вітер гнав важкі сизі хмари, рвав і перемішував їх, створюючи химерні волохаті хвилі.
З шостого поверху світ здавався іншим. Але Чіп так рідко виходив назовні, що іншим йому здавався світ, якщо на нього дивитися знизу.
Підлетів голуб. Брудний, мокрий, липкий. Птах хотів влаштуватися за склом навпроти Чіпа, але, побачивши людину, залопотів крилами геть. Іванов провів його журливим поглядом.
Він спробував дати визначення тому станові, що володів ним останні кілька місяців. Слово «депресія» здавалося маловиразним.
«Воно ніби рак, – розмірковував Чіп, спостерігаючи, як голуб шукає собі нове місце, де б присісти. – Підступно вдирається в тебе, розростається... І, якщо можна вилікуватися, то тільки шляхом хірургічного втручання... Але у мене ця пухлина неоперабельна».
Він іронічно всміхнувся своїй філософській маячні.
– От же ж! – сказав уголос і підкурив недопалок.
За вікном завили сирени. З-за рогу, відсвічуючи червоно-синіми проблисками, викотився джип з розпізнавальними знаками міліції. З нього вискочили люди в чорному і забігли в під'їзд навпроти. Почувся віддалений приглушений постріл.
Чайник закипів. У закопчену стіну бив гарячий струмінь пари. Іванов вимкнув газ, кинув на дно чашки жменю чорного чаю і залив її окропом. Трохи зачекав, доки настоїться, і зробив ковток трав'янисто-терпкої рідини. Гаряче.
Недопалок став нічим. Фільтр засмердів горілим пластиком.
– Все завжди закінчується. І, особливо, сигарети.
У дворі метушилися озброєні люди. Він якийсь час спостерігав за ними, потім заплющив очі і заціпенів перед вікном, намагаючись ні про що не думати.
<…..>
4. Незнайомка і капелюх
– Осінь. Ненавиджу! – бубнів Джон собі під носа.
Мрячило. До носка черевика пристав брудно-жовтий кленовий листок.
Насправді осінь йому подобалась. Так, холод і вогкість крутили йому кістки, він почав кашляти (хоча, швидше за все, останнє через цигарки), і в носі було волого. Осінь – не найкраща пора для мандрів. Проте він її любив. Ні, можливо, не зараз, а колись, у минулому житті, коли він не був Джоном Доу, бродягою з вигаданим ім'ям. Він пригадав, що, здається, він народився восени. Перед очима промайнули потьмянілі картинки з дитинства, коли він такий маленький, а неосяжно великі дерева позолочені сухим листям... Він рішуче відігнав спогади, не давши видінням стати більш-менш чіткими. Згадувати – це небезпечно. У нього не має бути спогадів, він – людина без минулого.
Але скільки років минуло відтоді? Відтоді, як він став бродягою? Джон намагався порахувати, але не вийшло. Він спробував пригадати, що було з ним учора, і коли це майже вдалося, йому почало здаватися, що насправді це було рік тому. Або два. І знову ж таки, з глибин пам'яті на поверхню, немов бульбашки повітря, вперто піднімалися фрагменти з минулого життя, розмиті, але такі, що здавалися недавніми, ніби це відбувалося з ним годину або дві тому. Джон прокрутив у голові, як у нього починався сьогоднішній ранок, і невесело посміхнувся. «Паскудно», – подумав він. Доу спробував пригадати, який сьогодні день тижня. Безнадійно.
– Усе це так сумно, – сказав він уголос. – Напевно, варто купити собі календар.
Джон сказав це досить голосно, щоб на нього озирнувся перехожий – молодик років під тридцять, одягнений як менеджер середньої ланки – чорне пальто поверх ділового костюма, сумка з ноутбуком через плече. Молодик озирнувся, знизав плечима, і рушив далі. Джон Доу проводжав його відсутнім поглядом. Перехожий був занадто нікчемний, щоб жити, і так само нікчемний, щоб померти. Хоча Джон, коли вбивав або милував людей, не керувався якимись критеріями, просто приходило розуміння, схоже на осяяння, що ось цей має померти.
Праву руку, в якій він ніс валізу, ломило від тягаря. Валіза з чорної шкіри, місцями потерта до сіруватої білизни, була досить важкою і незручною, тож спокуса полишити її виникала постійно. Джон вкотре подумав, що варто змінити валізу на рюкзак – тоді тягати з собою ту ношу було б набагато зручніше.
Він зробив кілька кроків і зупинився, щоб закурити. Він поставив валізу на тротуар, витягнув з кишені плаща пачку «Мальборо» і запальничку Zippo. Кінчик сигарети засвітився червоним, Доу глибоко затягнувся, так, щоб кожна альвеола наповнилася отруйним димом. Видихнув і затягнувся ще. Подивився на запальничку, з одного боку прикрашену сонцем з усмішкою язичницького божка, а з іншого – місяцем, схожим на сатанинського ідола. Спробував пригадати, звідки вона у нього, та швидко сховав Zippo до кишені. Це теж не варто згадувати
Налетів вітер, зірвав з голови Доу капелюха і поніс геть. Джон нерішуче застиг. Вітер ніс капелюха до найближчого перехрестя, де сновигали автівки. Джон смиренно спостерігав, чим закінчиться та подорож. Капелюх докотився до ніг дівчини, яка чекала на зелене світло, і мов пес, що хотів попеститись, притулився до її щиколоток. Незнайомка здригнулася, злякано озирнулась і підняла капелюха. Джон викинув сигарету, взяв валізу в ліву руку і попрямував до перехрестя.
– Треба ж, – сказав він, беручи капелюха з рук дівчини, – погода дедалі гірше і гірше.
– Вибачте, – вимовила вона.
– Немає за що. – Доу обтрусив капелюха і помістив собі на голову. – Дякую!
У дівчини були сірі з зеленими іскорками очі. Джон спіймав себе на тому, що вже тисячу років не звертав уваги на чиїсь очі, і навряд чи міг відразу сказати, якого кольору очі у нього. Ще Джона збентежило те, що дівчина була надто легко як для такої погоди одягнена – у коротку спідничку, котра напевно не зігрівала голі ноги, і білу тонку майже прозору курточку.
– Дівчино, ви одягніться тепліше або горілки випийте, – кинув Доу. – А краще і те й інше разом. Інакше захворієте і помрете.
Він ступив на дорогу і почув пронизливий вереск гальм. Щось штовхнуло його в ноги, він мало не впав, ловлячи рівновагу, зробив кілька кроків у бік, зупинився і намацав у кишені револьвер. Джон повернув голову, подивився на старенький червоний «Фольцваген-гольф» і якийсь час міркував, пристрелити водія чи ні. Водій дивився на Доу крізь лобове скло і вагався: обкласти безтурботного пішохода матюками, чи почекати, допоки той сам забереться геть.
«Ні-ні! – подумав Джон. – Може, він мені трапиться якось згодом». Хоча знав, що «якось згодом» навряд чи колись станеться – цей світ занадто великий. Він неспішно рушив геть, ковзаючи байдужим поглядом по безликим перехожим і безсоромно голим деревам.
Якийсь час він думав про дівчину, яка врятувала йому капелюха, і його раптом осяйнула думка повернутися і допомогти цьому нещасному (він був упевнений, що саме нещасному) юному створенню. Він гадав, як: може, дати їй грошей, тисячу чи дві доларів? Але схаменувся – для незнайомки буде краще, якщо вона більше ніколи в житті не зустріне бродягу. Бродягу, що несе смерть.
Він блукав містом, не обираючи напрямок. Питання «куди йти?» його вже давно не хвилювало. Джону Доу нема куди йти. Колись, давним-давно, коли він зробив це відкриття, на нього накотилася хвиля туги і жаху. Тепер же він із цим змирився. Так навіть краще, думав Джон, не вдаючись у подробиці, для кого краще.
«Цікаво, який сьогодні день тижня?» – знову подумки запитав у себе Доу. Ця думка мучила його увесь ранок, незважаючи на те, що для нього відповідь неактуальна. Адже він не ходив у будні на роботу, а щонеділі – до церкви. Для нього навіть не мало значення, яка зараз година, оскільки йому нема куди поспішати і кудись спізнюватися. Та все ж Доу було страшенно цікаво, який сьогодні день тижня. Пошук відповіді не був життєво важливим, проте питання не давало спокою, стало нав'язливою ідеєю. Колись, згадав Джон, кожен день тижня мав свій сенс і емоційне забарвлення, щось означав, збуджував якісь почуття. Понеділок – початок робочого тижня, знову на роботу після нетривалого відпочинку і домашніх турбот. У вівторок буденна круговерть вже накриває тебе з головою, і в середу ти не бачиш поверхні і сонця, хоча ще й не відчуваєш дна. Четвер – і сили вже на межі, але потрібно зробити ривок або просто почекати, коли теча винесе тебе до п'ятниці, і...
– Вибачте! – Джон схопив під лікоть випадкового перехожого. – Не підкажете, який сьогодні день тижня?
– Що? – перепитав чоловік. На вигляд йому було років сорок п'ять, сутулий, нічим непримітні риси обличчя, як у маніяка-вбивці Андрія Чикатила.
– Ну, день тижня який сьогодні? – Доу відпустив лікоть «Чикатила», і поставив валізу на землю, щоб розім'яти затерплу від ноші ліву руку. – П'ятниця? Субота? Неділя?
За товстими окулярами перехожого нерозуміння змінилося подивом, потім переляком.
– Іди ти на хуй! – І чоловік, схожий на відомого серійного вбивцю, поспішив геть.
«А й справді, яка різниця?» – подумав Доу. Йому раптом захотілося спиртного. Чогось міцного.
Він підняв валізу і прискорив крок. Перша ж забігайлівка, ресторан-бар з невибагливою назвою «Трактир», зустріла Джона табличкою «Зачинено». Він завернув за ріг, зачепивши плечем хлопчину у шкіряній куртці (той озирнувся, кинув лютий погляд, але мовчки продовжив свій шлях), і наштовхнувся на кафе, вивіску якого прикрашав отруйно-зелений кактус і сомбреро. Ніякої таблички на дверях не було, і Доу їх штовхнув. Двері не піддалися. Він потягнув їх на себе – безрезультатно. До дверей з іншого боку підійшов чоловік у фраку і схрестив руки, показуючи, що зачинено. Доу розвернувся і закрокував далі. «Схоже, ще зарано», – припустив він.
Джон обійшов квартал, потім інший, але скрізь його зустрічали таблички «зачинено» або просто замкнені двері. «Напевно, це змова», – подумав Доу. Його пошуки увінчалися успіхом хвилин за тридцять-сорок, коли він вже трохи втомився і видивлявся лавку, де б присісти перепочити. Джон побачив відчинені навстіж двері під вивіскою «Св. Патрік» і, не роздумуючи, зайшов. Сходи завели його в підвал, де щільно, впритул один до одного, стояли дерев'яні столики. Зайнятим був лише один – у дальньому кутку, але Доу попрямував до шинквасу, поставив валізу на підлогу і виліз на високий табурет.
– Коньяку сто грам, – сказав він і поклав на стійку стогривенну купюру.
Сонний бармен наповнив келих.
– Чи не занадто рано? – запитав він, взяв гроші, відрахував решту і поклав на стіл. Доу до неї не доторкнувся.
– У самий раз. – Джон зробив чималий ковток, відпивши рівно половину. – Якраз вчасно, щоб надертися, як чіп. – І широко посміхнувся бармену. Напевно, щось у тій усмішці було не так, оскільки бармен швидко відвів очі і почав протирати склянки, і без того натерті до стану майже невидимості. Джону здалося це кумедним, він зробив ще один ковток і зажадав: – Повтори!
Бармен слухняно виконав, і почав вивчати щось під стійкою, швидше за все, щоб не бачити Доу. Джон відпив трохи і розмірковував, чи не постріляти йому по пляшках, що вишикувалися над барною стійкою.
Хтось сів поруч. Бармен визирнув з-під шинквасу і пробурчав:
– Дівчино, а ви впевнені, що вам є вісімнадцять? – І очима показав на табличку з написом «Особам, які не досягли вісімнадцяти років, спиртні напої не відпускаються».
Джон озирнувся і побачив біляву дівчинку в не по сезону легкій білій курточці.
– Що, вирішили послухатися моєї поради? – Він їй не усміхнувся, пам'ятаючи, як його гримаси діють на оточуючих. – Гей, командире, налий дівчині коньяку, вона змерзла вся!
Бармен наповнив ще один келих.
– Ну ж, пийте, зігрійтеся, – він підняв свою склянку. – За порятунок мого капелюха!
Дівчина зробила ковток і закашлялась. Доу поплескав її по спині.
– Вибачте, – сказала вона. – У вас не буде сигарети?
Джон простягнув їй пачку «Мальборо» і дав прикурити. Вона кілька разів неглибоко затягнулася і знову забухикала.
– Ну, і як звати юну леді, яка напивається зрання? – запитав він, дивлячись у точку, що знаходилась десь трохи вище плеча бармена.
– Лінда, – вона боязко розглядала бродягу.
Він спробував на смак це ім'я, мовчки, лише торкаючись язиком піднебіння, повторив кілька разів, а потім запитав:
– Їсти хочеш, Ліндо?
– Ні, дякую, – вона подивилася йому в очі, побачила в них своє відображення і перевела погляд на свій келих. – Я вже поїла.
Звичайно, вона брехала. Вона точно сьогодні не снідала, може, повечеряла вчора, хоча навряд чи.
– Упевнена?
– Так.
Джон зробив ковток. Зовсім маленький. Його вже повело. Напевно, більше пити не варто.
– Шкода. – Доу закурив. – Мені чомусь захотілося тебе нагодувати.
Вона зиркнула на нього з підозрою.
– Ні, не подумай нічого поганого. Просто... – він збив попіл, схибив повз попільничку, бармен із докором скривився. – Ні, ну, якщо не хочеш, то як хочеш.
Чому він з нею заговорив? Ні, міркував Доу, звідки вона взялася на його шляху? Йому не варто було її вбивати, він відчував це нутром. Але тоді чому доля зробила так, щоб вони перетнулися? Тільки заради того, щоб він пригостив її випивкою?
Дівчина явно була нетутешньою. На жебрачку вона не схожа – занадто чистенька і акуратна, хоча й одягнена бідненько. Може бути, приїжджа студентка з бідної родини. Сірі з зеленуватими іскорками очі почервоніли і трохи спухли. Напевно, вона недавно плакала. Швидше за все, щось особисте. Посварилася з хлопцем або щось схоже на те.
– Вибачте, мені час, – сказала вона.
– Ні, сиди, я вже йду. – Джон зліз з високого табурета і простягнув бармену ще одну сотню. – Решти не треба.
Він витягнув з кишені оберемок купюр і поклав перед дівчиною.
– Може, у тебе усе ж таки з'явиться апетит, коли я піду. – Він обережно обійняв її, пригорнув до себе і поцілував у тім'я. – І купи собі теплий одяг. Прощавай! Не плач більше.
Він підхопив валізу і, не озираючись, попрямував до виходу. Але біля сходів його щось зупинило, змусило заклякнути. Доу кілька секунд прислухався до себе, своєї свідомості, намагаючись зрозуміти, що його осмикнуло. Осяяння виникло раптово, як спалах. Він різко розвернувся і швидко пішов до столика в дальньому кутку. За ним сиділи троє чоловіків у шкіряних піджаках і про щось тихо говорили. Той, який сидів обличчям до Джона, бритоголовий здоровань з важким колючим поглядом небезпечної людини, повів бровою.
– Чого треба? – У тріскучому хрипкому голосі таїлася погроза. – Вали звідси!
– Вибачте, – відповів Джон. Револьвер вже був у руці. – Напевно, помилився.
Три постріли пролунали один за одним, як коротка автоматна черга.
5. Час настав
Пізня осінь, відчувається подих зими. Чіп крокував крізь сіру імлу туману, що заповнив Київ і розмив обриси бетонних будинків. Закінчилися цигарки, і Чіп повинен іти. Одиниця часу дорівнює випаленій сигареті. Ось ти підкурив, затягнувся, а тепер давиш недопалок в попільничці – це пересунулася стрілка. Тобі знову хочеться курити – ти вкотре дістаєш тютюнову паличку, і стрілка долає чергову відмітку на циферблаті. Насправді у цих годинниках немає стрілок, вони прямокутні, і на них написано «Бонд», «Мальборо», «Голуас» або «Ватра» і обов'язково – попередження про рак легенів, викидень, імпотенцію і передчасну смерть. У них двадцять секунд. Хвилин, годин або років – неважливо. Головне, коли накручення пружини на межі, ти ні про що не можеш думати, окрім часу, ти сам себе з'їдаєш зсередини. Потрібно добути його іще хоч трохи, щоб запустити ці кляті нікотинові шестерні, зосередитися на червоній крапці вогника і ні про що не думати. Узагалі ні про що.
Втративши роботу, він покотився донизу, і лише тонка хитка межа відділяла його від безликого смердючого світу людей, що опинилися у злиднях.
Крізь сивий туман проступали залізні кіоски, що тиснулися один до одного, немов намагалися зігрітись. В одному з них підліток у строкатій куртці, злодійкувато озираючись, купував сигарети поштучно, щоб наблизити убивче доросле життя.
Іванов перебіг дорогу, на нього клаксоном накричала машина. Вступив в калюжу, намочив ноги, і подумав про те, що було б непогано пристрелити водія тієї галасливої автівки. Чіп вкотре жалкував, що у нього немає пістолета. Уперше він шкодував про це, коли якось раз по-справжньому захотів застрелитися.
Біля кіоску Чіп поліз до кишені й знайшов лиш один зім'ятий папірець – десять гривень. Він зупинив свій вибір на «Ватрі» з фільтром – щось пристойніше для нього було розкішшю. Він простягнув купюру в крихітне віконце, йому дали червоно-жовту пачку і решту. Чіп на місці розірвав целофанову плівку, роздер фольгу і витягнув сигарету. Підсліпувато блиснула запальничка, дим розчинився в сірому від вологи повітрі. Чіп закашлявся, знову затягнувся і попрямував додому.
«Колись це мене уб'є», – сказав він собі.
Попереду ціла пачка «Ватри», а потім – ніч, і сон призупинить цей нудний плин часу.
Життя триває, і це вже непогано. І якщо врахувати, що «Ватра» не найгівняніші сигарети, то життя майже вдалася. Для повного щастя не вистачає лише валізи, повної грошей, і... Головне, щоб були гроші. Здоров'я поки що є, бракує тільки їх, цих клятих грошей.
Чіп рушив додому.
Він вже змирився з тим, що не може знайти роботу. Він уже забув це слово, йому було байдуже – за бортом човна теж можна пливти. Сьогодні є пачка сигарет, а завтра – побачимо. Яка різниця? Тепер ні для кого не треба бути Суперменом, можна побути самим собою – слабким, утомленим, бідним і зневіреним. Біс із ним, переживемо! Але якби зараз на дорозі, на цьому запльованому тротуарі, знайти валізу, набиту зеленими хрусткими баксами! Оксана полишила його тому, що він невдаха, у якого скінчилися гроші, вважав Іванов. Так, вона, напевне, кохала його, але навіщо витрачати кохання даремно? За бортом теж можна плисти, але у човні якось комфортніше.
Він так думав, намагаючись на неї не злоститись. Спочатку, коли вона пішла, Іванов хотів знайти її і вбити. Або накласти на себе руки. Або те й інше разом.
«Всі вони суки і курви, котрі злітаються на шурхіт грошей». – Зла думка промайнула і швидко зникла. Злоститись безглуздо і навіть небезпечно. Звичайно, легше звинувачувати когось іншого, усіх тих курв і сучок, але причина ж не в них. Просто у тебе чорна смуга, що трохи затягнулася, але, звісно, рано чи пізно вона має урватися.
«Вона була занадто гарною для мене, – вкотре подумав Чіп і посміхнувся. – Яка банальна фраза! Ні, усе ж вона – сука».
Він прочинив двері під’їзду.
Згадувати Оксану боляче. Йому було неприємно думати про жінок взагалі. Вони здавалися тепер недоступними, далекими і чужими. Він давно не був із жінкою. Онанізм не допомагав, хіба що підтримував у тонусі м'язи правої руки.
Піднімаючись у ліфті на свій поверх, він пригадав її, як уперше побачив і запросив до себе, її трусики, розвішані у ванній і... Що там було про фетишизм?
Ліфт стомлено гудів і постукував залізом.
«Ти що, хочеш зробити це прямо тут, у ліфті?» – колись давно запитала вона. Так, він хотів її прямо в ліфті, але бісів ліфт зупинився і вигнав їх геть.
Іванов вийшов на своєму поверсі. Відчув, що в черевику, яким він вступив у калюжу, циркулює вода. У пошуках ключів Чіп поліз до кишені. Ключів не було. Ні у джинсах, ні у куртці – у жодній кишені ключів не знайшов. Їх не було взагалі.
Звідкись прорвався протяг, двері квартири рипнули і прочинилися. Чіп з полегшенням видихнув.
«Добре, що я не замкнув на ключ! – зрадів він спочатку. – Але як я міг замкнути, якщо забув ключі вдома?».
Він увійшов, зачинив двері, взяв ключі з полички біля вішалки і замкнувся на всі замки. Зняв черевики, роздягнувся, попрямував на кухню. Там кипів чайник, із сичанням бив парою у заяложену стіну.
Іванов вимкнув газ. Взяв чашку, на дні якої розбухла бура заварка, налив окропу. «Чай і цигарка – що може бути краще, коли у тебе скінчилися гроші на пиво?» – подумав Чіп, смакуючи наперед. Та у цю ж мить ним опанувала тривога.
– Я не ставив чайник на вогонь! – схаменувся Іванов.
Передчуваючи недобре, Чіп на негнучких ногах увійшов до кімнати і закляк на порозі.
– Привіт! – сказав йому бродяга Джон. – Нічого, що я не роззувся?
6. Треба спати
«Як він сюди потрапив? – Подумав Іванов і відразу ж себе вилаяв: – Блядь, я ж забув замкнути двері...»
Перед ним, задерши на стіл ноги в брудних ковбойських чоботях, сидів чоловік у забризканому плащі незрозумілого темного кольору і курив сигарету. Чорний капелюх насунутий на очі – обличчя ледве видно.
– Чого стоїш, наче у приймах? – глузливо сказав незнайомець хриплим голосом. – Влаштовуйся зручніше!
Він зняв капелюха, жбурнув, і той загубилась у мотлоху на шафі.
– Заходь, не соромся.
Стомлене неголене обличчя, довге чорне волосся, щедро побите сивиною, глибокі борозни зморшок на лобі, темні кола під розірваними червоною сіткою безсоння синіми очима. Біля стільця, на якому сидів незнайомець, стояла затерта шкіряна валіза. Ніби цей чоловік приїхав погостювати пару тижнів.
– Проходь, сідай!
Іванов підкорився, наче кролик очам удава, на негнучких ногах підійшов, сів навпроти на краєчок стільця, і знову в нерішучості закляк.
Незнайомець прибрав ноги зі столу, присунувся ближче, нахилився до Чіпа і сказав:
– Ну, як справи?
Чіп не знав, що відповісти. Що робити. Він був ошелешений, паралізований страхом. Лиш вигляд цієї людини наводив на нього жах. Від незнайомця точилася паралізуюча влада і загроза. Загроза смерті.
– Ти мене боїшся. – Це прозвучало не як питання. Це було твердження. Констатація факту. Непроханий гість відразу ж відчув страх Іванова.
«Я тебе боюся? – подумав Іванов, намагаючись приборкати судомне борсання думок. – Я тебе боюся... Та пішов ти у сраку, гівнюк!»
Він хотів це сказати вголос, але не зміг. Натомість пробелькотів:
– Як ти... ви сюди увійшли?
«Не зовсім доречне питання, – сказав інший, більш впевнений, ніж його власний, голос в голові Чіпа. – Тим пак, що відповідь очевидна».
Чоловік у плащі посміхнувся, вишкіривши жовті від тютюну зуби. Сині очі стали злими.
– У мене є ключ від усіх дверей.
Незнайомець засміявся. Широко роззявивши рота, недоречно, голосно, нестримно. І страшно. Його очі примружилися, наче теж намагалися посміхнутися, але залишилися синьо-холодними. Злими. Розлюченими.
– Що тобі від мене треба?! – Чіп не витримав і закричав. – Що?!
Незнайомець раптом замовк, його обличчя вмить зробилося спокійним. Аж занадто.
– Нічого. – Він знизив голос, додав йому удаваної втоми. – Нічого мені від тебе не треба. Я просто прийшов тебе вбити. – І посміхнувся. Сумно.
У Іванова по спині пробіг холодок. Ні, не від цих слів, а від того, як їх промовили – просто інформували, що тебе вб'ють.
«Що за маячня? – подумав Іванов, відчувши, як у нього пітніють руки. – Що за дурню несе цей...»
Ні, в реальному житті так не буває. Просто так не приходять до тебе додому, щоб убити.
– Забирайся звідси. – Чіп напружився, щоб сказане звучало твердо, і йому це майже вдалося.
Незнайомець лише вишкірився.
– Ти чуєш?! – закричав Іванов, але з його уст зірвався хрипкий вереск. – Геть звідси, придурок, дебіл, психопат!
Чіп схопився з місця і кинувся на незнайомця, не помічаючи стіл (були б меблі легшими або Іванов кремезнішим, то стіл неодмінно перекинувся б). Непроханий гість навіть не ворухнувся.
– Ти що, не зрозумів, козел?!
Іванов схопив його за лацкани плаща, спробував підняти і струснути. Незнайомець блискавично звільнився від чіпових рук, вхопив за волосся на потилиці і щосили вдарив обличчям об стіл. Чіп безпорадно сповз на стілець, в його очах потемніло, у роті з'явився солоний присмак. На верхній губі та підборідді стало гаряче й мокро.
Чіп застогнав.
– Не треба кричати на мене, господарю, – попросив гість. Це дійсно звучало проханням.
– Прошу, – видавив із себе Іванов, – забирайся ... Іди, а то я викличу міліцію.
– Викличеш ментів? Добре. – Непроханий гість сів на своє місце і схрестив руки на грудях. – Якщо хочеш – давай.
Чіп спробував підвестися, але його знову схопили за волосся і гепнули обличчям об стіл. Він вдарився правим боком – добряче зачепило вилицю. Його кістки немов втиснули в дерево. Щось хруснуло – не зрозуміло, череп чи стіл – перед очима спалахнула червона блискавка, затанцювали зелені зірочки, і Чіп знепритомнів.
Він прийшов до тями від гудіння в голові. Спробував її підвести, але вийшло не одразу. Шия стала м'якою і безвольною, а голова – чавунною. Іванов розплющив очі і застогнав від болю, наче по ним полоснуло сліпучим світлом. Але за мить, трішки покліпавши повіками, він зрозумів, що в кімнаті напівтемрява. За вікном уже стемніло, і лише з-під стелі падали скупі промені електричної лампи. У її тьмяному світлі незнайомець був схожий на чорта. Став темним (потемніла навіть його мертво-бліда шкіра), очі перетворилися на чорні западини, в яких миготіли холодні відблиски. У руці він тримав паруючу чашку чаю. Сьорбав потроху і курив, випускаючи цівки сизого диму через ніс.
«Диявол, – промайнуло в голові Чіпа. – Він справді схожий на диявола».
На столі перед собою Іванов побачив пляму засохлої крові. Власної крові.
«Господи, – думав він, – що це за божевілля таке? Що за дурний сон?»
– Доброго вечора! – сказав незнайомець, помітивши, що його жертва подає ознаки життя. – А він таки дійсно добрий. До речі, у тебе смачний чай. – І посміхнувся. У чорній тріщині рота виблиснули, наче ікла упиря, жовтуваті зуби. – Сьогодні повний місяць. Коли місяць у повні, мені стає якось тривожно і млосно. І мені це подобається.
– Чому... – простогнав Чіп.
– Що «чому»? Ти хіба не любиш місяць?
– Чому ти... прийшов до мене?
Незнайомець знову усміхнувся посмішкою вампіра.
– Надворі вогко, холодно і взагалі бридко, я змерз і захотів, дуже захотів чаю. Я вже говорив, що в тебе хороший чай?
«Хороший чай? Боже!» – Чіпу захотілося закричати.
– Ти божевільний, – прошепотів Іванов, – псих... – І заволав від болю – незнайомець різким рухом виплеснув йому в обличчя гарячу рідину.
– Я роблю це не тому, що ти назвав мене психом! – закричав «гість». – Ні!
Він схопив Чіпа за зап'ястя, притягнув до себе і загасив об його долоню сигарету. Пролунало характерне шипіння, почувся запах горілої плоті.
– А-а-а! – розриваючись від болю, загорлав Чіп.
– Я роблю це тому, що ти хотів мене образити! – кричав незнайомець. З його рота бризкала слина. – І ти мене образив, суко!
– Ні, Боже, ні! – репетував Іванов. – Припини, будь ласка!
Незнайомець так само раптово, як і схопив, відпустив руку Чіпа, той притиснув її до грудей, важко дихав, стогнав, корчився від болю.
– Вибач, я не стримався, – майже ласкаво, ніби вибачаючись, сказав непроханий гість. – До речі, я вже говорив, що в тебе досить непоганий чай? – І зареготав.
– Дідько... – крізь зціплені зуби видавив Чіп.
У незавішене вікно зазирнув повний місяць.
– Хочеш курити? – запитав незнайомець і видав боязкий смішок, наче соромився своєї пропозиції.
Іванов захитав головою.
– Та ні, справді, хочеш? – Він однією рукою простягнув Чіпу відкриту пачку «Мальборо», іншої здобув з Zippo язичок полум'я.
Так, він дійсно хотів курити. До безтями. Іванов здоровою рукою потягнувся було за сигаретою, але відразу ж боязко її осмикнув, остерігаючись, що цей психопат знову його обпалить.
– Я сказав: візьми сигарету, трясця твоїй матері! – гаркнув незнайомець.
Чіп тремтячими пальцями висмикнув із пачки цигарку і вставив у рота. Незнайомець кинув йому палаючу запальничку, та перекинулася кілька разів у повітрі і не згасла, Чіп незграбно її зловив. Прикурив, клацнув кришкою і обережно поклав запальничку на стіл. Подалі від себе.
На одному боці Zippo вигравірувано сонце з довгими кучерявими променями. На іншому – місяць у повні, частково закритий хмарою.
– Ти мене боїшся.
Іванов мовчав.
– Так, я бачу: ти мене боїшся, – незнайомець запалив теж. – Дурню, ти не розумієш. Тобі нема чого боятися – я вже вбив тебе, щойно сюди увійшов. Ти мертвий.
З ним краще не сперечатися, подумав Чіп.
– Дивно все це, правда? – запитав непроханий гість. Іванов не відповів
Незнайомець витягнув з кишені плаща коробочку розміром з маленьку, але товсту книжку. Чорну, здається, оббиту шкірою. Відкрив її. Він дбайливо дістав з коробки невеликий предмет циліндричної форми.
– Дивись, що в мене є!
Латунна гільза і срібляста куля, відбиваючи бліде електричне світло, кидали зловісні відблиски.
– Доторкнися до нього, візьми, – сказав незнайомець і не без гордості додав: – Куля вкрита чистим сріблом!
Іванов простягнув руку, і в його долоню впав набій.
– Дивись, це – посланці смерті, – сказав незнайомець. – Як і я. Тільки вони світлі, блискучі, а я темний... А ось і сама смерть! – У правій руці він тримав важкий револьвер, чорний, наче крила ворона, який здався Чіпу незвично великим.
В очі Іванова бездонною прірвою дивився зріз ствола.
– Ні, будь ласка, ні! – прошепотів Іванов. – Ні...
– Так! – вигукнув незнайомець і натиснув на спуск.
Щось голосно клацнуло, ніби запальничку Zippo зачинили із зайвим зусиллям.
– Бабах! Ти убитий!
Чоловік у плащі закинув голову і залився хрипким нездоровим сміхом.
Іванова трясло. Від безсилля і страху. А незнайомець став заряджати револьвер, насвистуючи собі під носа Yesterday. Чіп заплакав. Як дитина.
– Забирай усе, що хочеш, тільки не вбивай мене! – промимрив він.
Місяць за вікном закрився хмарою. На кухні шаруділи таргани. Звичайно, Іванов не міг їх чути, але чомусь вважав, що ледве помітний шурхіт видають лапки комах, котрі у пошуках їжі обстежують кухню. І було чути, що у ванній протікав кран.
– От і все, – сказала гість, закінчивши з набоями.
Він направив зброю на Чіпа, цілячись йому то у лоба, то в груди.
– Ти тільки рюмси не розводь, – суворо сказав незнайомець, – як баба. Бо знаєш, що я роблю з бабами? Я їх трахаю. Спочатку спереду, потім ззаду. Потім приставляю їм свого сталевого друга і натискаю на гачок. Уявляєш – спереду зайвої дірки ніби й немає, а в жопі стає вдвічі більшою!
– Та пішов ти, сука! – відповів Іванов, утираючись тильною стороною долоні.
– О, це вже краще, – на обличчі непроханого гостя з'явилася крива, але все ж незла усмішка. – Думаю, ми з тобою потоваришуємо.
Він поклав револьвер на стіл і запалив нову сигарету.
«От якби він відволікся, – подумав Чіп, – тоді б...»
– Не встигнеш, – ніби читаючи його думки, сказав незнайомець. – Ти у мене не перший і не останній, друже. – Він дав Іванову сигарету і прикурити. – Кайф від курива незрівнянний, коли знаєш, що скоро помреш, правда? Для мене вже давно кожна сигарета в кайф. Скільки б я їх не палив.
Чіпа від цих слів пересмикнуло. Але й справді, він спіймав себе на тому, що почав отримувати від сигарети задоволення, якого не відчував раніше.
Кров з носа вже спинилася, засохла у ніздрях грудочками, заважала дихати. Боліла голова.
«Господи, чи вдасться мені позбутися цього психа?» – втомлено подумав Іванов.
– Мабуть, нам доведеться провести багато часу разом. – Незнайомець підняв чашку і одним ковтком допив залишки чаю. – Дуже багато. Так що давай знайомитися. – І простягнув через стіл руку. – Джон. Джон Доу. Взагалі-то мене звати Женею, але я тобі не раджу так мене називати.
Чіп нерішуче простягнув свою руку, вклав її в долоню Джона і сказав:
– Чіп. Чіп Іванов.
– Це твоє справжнє ім'я? – перепитав Доу, міцно, немов у лещатах, стискаючи правицю Іванова. – Ти його не вигадав?
– Ні, не вигадав.
Джон хмикнув.
– Ну, що ж, Чіпе, – сказав він, – вже пізно і нам час спати.
Доу різко потягнув Іванова на себе і щосили вдарив своїм чолом в обличчя Чіпа.
Світло електричної лампочки згасло. Настала ніч.
7. Дві страшні історії
Ранок. Він прийшов до Чіпа з болем у скронях. Боліла голова. Повіки немов змащені суперклеєм. Спочатку Іванов зрозумів, що живий, потім – що сидить. Він підвів голову. Відразу ж шию і спину пронизало, наче струмом. Чіп змусив свої очі розплющитися і зустріти сірий світанок. Кволі промені продиралися крізь осінній туман, що оповив місто, осідали на сітківці очей, посипали вимученим світлом схожого на примару Джона Доу.
Доу трохи сповз зі стільця, напівсидів-напівлежав. Так і не скинув свого плаща, укритого сірими плямами попелу від цигарок.
По столу пробіг тарган. Великий, рудий. Обігнув калюжу розлитого чаю, купку недопалків біля руки Жені і зіскочив на підлогу.
Доу, здавалося, спав. Очі заплющені, дихання легке і рівне. Поруч, на столі, чорний, наче крила ворона, револьвер. Пильно стежив дулом – своїм єдиним оком – за Чіпом. Біля ніг Джона, наче вірний пес, стояла потерта шкіряна валіза.
Джон Доу. Чіп згадав, де раніше чув це ім'я. Так в американських фільмах «копи» називали небіжчиків, особу яких не вдалося встановити. Іванов віддав би чимало за те, щоб ця божевільна тварина спала не за його столом, а в якомусь американському морзі. І отримала б «Оскара» за виконання ролі трупа.
– Доброго ранку! – Чіп побачив своє віддзеркалення в очах Доу. – Хороший жарт, чи не так? – сказав Джон і всміхнувся. – Ранок добрим не буває.
Доу встав із стільця і пройшовся кімнатою. Під його чобітьми захрумтіли уламки розбитої чашки. Він наблизився до вікна і промовив:
– Туман. Уже цілий тиждень туман...
Іванов дивився на револьвер, на отвір у його стволі, схожий на порожнє око. Думки про те, що він може простягнути руку, взяти його і враз з усім покінчити, навіть не виникало.
Джон повернувся за стіл, витягнув з кишені цигарки і запальничку, запалив. Хотів покласти їх назад, але передумав і кинув посеред столу. Чіп теж взяв тютюнову паличку, і, жадібно затягуючись, розкурив. Вони курили довго, неквапливо, відправляли до стелі сивий дим доти, доки їхні сигарети повністю не перетворилися на прах. Вони розглядали себе в очах один одного. Йшов час. Хвилина, друга, третя.
Джон виглядав утомлено-спокійним. Немов старий друг, який вчора загулявся на твоїй вечірці, залишився переночувати, а сьогодні страждає від похмілля. Іванов зловив себе на думці, що вже купу часу – кілька місяців – прожив у повній самотності, майже ні з ким не спілкуючись. Здається, це називається втратою соціальних зв'язків. Спочатку він втратив роботу, потім пішла Оксана і закінчилися гроші, згодом зникли друзі. Тепер виникла досить велика ймовірність того, що він втратить і життя. Дивно, але допоки смерть не підібралася так близько, Чіп жодного разу не замислювався про те, що він щось втрачає. Постійно переконував себе, що все добре, все на краще, завтра буде ліпше, ніж сьогодні, тим паче – ніж учора. Хоча розумів – це неправда.
***
- Є можливість замовити друковану версію
-
- Кіл-ть сторінок: 280
- Формати: docx, txt, pdf
- ISBN: 978-617-7026-42-5
-
- Сергій Батурин
- Oleksandr Stukalo
- Anastasia Sanchenko
Триває збір коштів на книгу
Зібрано на друк | |
|
6 002,00 |
Необхідно на рекламу | |
|
2 375,00 |