Розділ 1

Осот

«Якщо він підкидає виполоті корінці баобабів в небо – то як вони падають вниз і попадають назад на його планету? В космосі ж немає гравітації? - дивувався я, коли ми з татом уперше взялись за «Маленького принца». Мені було десь чотири з половиною, і батькові, ясна річ, не хотілось викладати мені повний курс фізики, вдаючись до нудних подробиць про умови подолання фізичним тілом планетного тяжіння та існування всіляких там стратосфер. До того ж, мабуть, він подумки тішився дитячому ходові думок, який без перешкод жбурляє паростки у неосяжні галактичні простори, а до абстрактних понять, як-от «гравітація», звертається лише тоді, коли доказів потребує вигадка. І він підігрував мені, щиро обурюючись неподобствами причепливих рослин, що ніяк не хотіли згинути і залишити принца і його квітку в спокої.

Щиро кажучи, я вродився саме отаким надокучливим паростком. У школі в спину мене дражнили «осотом», бо моє прізвище Осот. І батько, і дід мій були Осотами.

“Малюк  осот  —  рослинне  чортовиння, екстазу  сонця  й  блискавок  погоні», – улюблений дідів жарт та передмова до усіх його героїчних мемуарів – про Будьонного, Першу кінну армію, звитяжних більшовиків. Він вів ці баталії з 20-х до самої смерті, наче не було кар’єри 30-х, нагород 40-х, високих посад 50-х. Міг говорити про них безупинно. У 73-му колеги з ГРУ УСРСР влаштували йому пишні проводи на пенсію. Під ранок він попросив водія одвезти його на одну зі своїх держдач, у Канів. Там на порозі на нього чекав інсульт.

Я думаю, останні секунди свого епічного життя він скакав галопом безкрайніми степами Північної Таврії. Разом із товаришем Будьонним. Мені було лише п’ять і на похорон мене не взяли. Але я чув, про що пошепки говорили мама й тато: тіло діда так сильно скособочило, що труну довелося замовляти нестандартну. Задублий покруч із витріщеними очима, на якого перетворився дід, через 10 годин після настання смерті знайшов його водій. Він звик чекати. І вважав, що пообіднім сном шеф святкує відхід від справ. Діда схоронили у закритій труні.

Батька я бачив рідко. Він приходив, коли я спав, і йшов до того, як я прокидався. Інколи у нього були вихідні, тоді ми з мамою не йшли до Опери, і це було чудесно – іподроми, стрільба з луку, а як трохи підріс – із вогнепальної зброї. За винятком тих вечорів, коли їх запрошували на вечерю, а я лежав з розплющеними очима й чекав на їхнє повернення. Тоді я шкодував за нудними оперними прем’єрами, а надто антрактами, коли я міг наминати бутери в буфеті й дивитися на свою бездоганну маму: волооку, з густо нафарбованими карміновими вустами. До суконь від Cardin вона взувала лаковані стілетто на тонкій підошві. Шовкові панчохи, геометрично чітке каре й Chanel #5 акцентували її власний крій: вишуканий і лаконічний. Поруч з нею квітники на крепдешині решти жіноцтва прив’ядали, а високі шиньйони войовничо настовбурчувалися. Дружини негайно поспішали відновити зоровий контакт зі своїми чоловіками і зайняти залишені на час антракту місця. А ми звично засиджувалися до третього дзвоника і встигали випити по дві порції улюбленого напою. Мама – шампанського, а я тархуну. Мої найтепліші спогади про дитинство – не АКМ і кінні перегони, а антракт.

З батьком я по-справжньому зблизився лише у старших класах. Мама тоді вже була невиліковно хвора, але мені про це ніхто не казав. Мара її смерті примирила тата з моїм майбутнім: що я не піду до органів внутрішньої розвідки, по його стопам, і вступатиму на дипломатичний, в інститут міжнародних відносин, як наполягала мама.

Свою поразку він сприйняв як виклик: почав засипати мене квестами зі світової історії та міжнародного права, внутрішньої політики СРСР і статутів міжнародних організацій. Світ був на порозі історичних змін, це відчували всі, а надто ті, хто все життя присвятив системі.

Колапс імперії застав мене в Швейцарії. Представників дипкорпусу українського походження одразу звільнили. Наступні три роки я провів у складі миротворчого контингенту ООН в Сьєрра-Леоне. Розібратися, що до чого у цій забутій Богом країні було легко, усвідомити й змиритись – складніше. Але за рік звикаєш і до дітей-солдатів, і до корумпованих представників їхнього уряду, і до напівбожевільних повстанців, і до блюзнірства світової дипломатії. Війну неможливо виграти, лише заморозити на час, бо апетит до легких грошей – назавжди.

Наша оперативна діяльність у лавах ООН обмежувалася реєстрацією біженців з територій, захоплених формуваннями об’єднаного революційного фронту. Що тут скажеш? Права рука розбивала гуманітарні табори, годувала, напувала й лікувала. А ліва – постачала зброю повстанцям в обмін на діаманти. Що поробиш? Вибір такий: дарма проскніти на Чорному континенті кілька років свого життя чи проскніти, збагатившись. Дилема надумана, вагання зайві. Африка – це антракт, хіба з екзотичними декораціями. А під час антракту треба отримувати задоволення.

У 93-му мене відкликали на Батьківщину. Ніякої люстрації на теренах новоспеченої держави, звісно, не відбулося. Мій батько зайняв кабінет у СБУ, трохи менший за попередній. Він змарнів і почав пити. Щонайменше раз на тиждень я мусив заїжджати за ним на роботу, щоб доправити його зважніле тіло в ліжко, додому. Поночі, звісно, щоб «не потурбувати» колег. Він працював з архівами і підчищав усе, що могло кинути тінь на нову патріотичну владу.

Тепер уже він потребував опіки, і мене це тішило. Часом ми зустрічалися на обід. І бавилися у гру «сутнісний конструктор». Ми по черзі обирали когось із гостей закладу і описували його\її в двох словах. Чекістський талант не проп’єш, батько завжди давав мені фору, пізніше, в нульових, наче розгубився і став помилятися. Виросли нові типажі, парості олігархічного капіталізму, незрозуміла радянському агенту антропоформа.

У мене почалась криза середнього віку, і я сказав батьку, що збираюся покинути МЗС і зайнятися бізнесом, точніше, «допомогти бізнесу займатися бізнесом».

Поки ми тут сидимо, там десь робляться гроші, – лютував я.

Нищити – не будувати, – ностальгічно промовив старий. – Який бізнес? Що ти мелеш? Чи ти про повальне вирізання спиртзаводів на периферіях? Знищення промислового комплексу заради заробітку? Приватизація, блін. Все, що потом і кров’ю розбудовували – під ніж? Де влада – там завжди гроші. Не дурій. Хочеш злигатися зі шпаною – дай їй свої правила гри. З позиції сили. Система ще слабка, але вона перегрупується. Я тобі пришлю кількох майорчиків для консультацій. І ти знайди посередника. Негоже Осотам кришувати. І роззирнись навколо – подивись, що нового з’являється. Держкомзем, МВС, ДУСя – зміни сферу діяльності. Торгуй послугами. Будь корисним. Придивляйся до нових людей. Роби для них добрі справи, авансом.

І я дослухався до старого, розважився. Одного разу мої майори знайшли, не повірите, валізку з мільйоном доларів. Прямо у ресторані в центрі Києва! Без усілякої облави і затримань. Переляканий власник закладу подзвонив операм, ті виїхали на місце. І там просто лежала валіза з грішми. На стільці, уявляєте? Якийсь бідося забув її за обідом. Я знайшов того розтелепу і віддав йому гроші. Взяв лише на подяку операм. Так я познайомився з Платоном.

Це вже потім він став відзігорним хайброу. А за грішми приїхав миршавий чувачок у малиновому піджаку на малиновій підкладці. На «дев’ятці» кольору гнилої вишні. «Оце поц. Дарма я звеликодушив»,- ми потисли руки і я майже забув про нього. Хоч когось він мені нагадував…

А через років сім я зустрів його в Кабміні, на урядових консультаціях. Зовсім іншим: з посмішкою арбітра, у англійському клубному піджаку і з шаликом «у баранці». Фіолетові баранці паслись на зеленому лужку – я ледь не впав зі стільця. «Звісно, Маленький принц, – тільки тоді допер я. – Татова школа».

Платон теж зрадів мені.

Щоб бачитися частіше, оминаючи відмовки «за браком часу», ми організували дискусійний клуб і запрошували туди всіх, хто нам подобався, чи то пак був корисний. Щомісяця. Там ми гралися в експертів, аналітиків, філософів, мистецтвознавців, а принагідно ділилися тендерами й відкатами. Ідею про майданчик для зустрічі «цікавих людей» висловив я, а втіленням займався Платон.

Все в тебе має бути з візією і місією, – підколював я. Презентації, концептуалізації, капіталізації, @уєтації. Кейси-шмейси.

Ти не розумієш, – супився Платон,- Україна має високотехнологічний потенціал. Ми не мусимо ставати сировинним придатком. Наш ресурс – інженери. З якісними реформами оподаткування ми тут створимо аналог Кремнієвої долини. Або просто пустимо на свій ринок гігантів – як це зробила, скажімо, Ірландія, і вони наповнюватимуть бюджет податками.


Так. А може, «у темряві нерозуміння велінню серця свого слідувати?» – жартома кидав цитату з його улюбленого «Андрія Рубльова» й одразу переходив до держкомземівського бюджету на наступний рік.


В такі моменти частенько творилась якась чортівня. Мені вдавалося, наче оті баранці із колекцій Платонових хустинок, краваток і шаликів починали знервовано шарудіти, в них люто роздувались ніздрі, очі наливались кров’ю, а шерсть ставала сторч. Тоді я стримувався і відкладав «планування розпилу» до слушного «завтра», натомість запрошував друга на дегустацію винної карти в якийсь із новоспечених ресторанів. Там ми і сиділи, тринділи до трьох ночі. Про «Землю», Фаулза, британську королеву і біржові котування блакитних фішок.


Це трохи іронічно, – зауважив я якось Платону. – Що ти, кріпак із шахтарського регіону, так налягаєш на всю цю високолобу по@бєнь. Коли з дитинства маєш її на сніданок, обід і вечерю – хочеться чогось простішого. Бондіани там, міцних горішків і просто трахнути якусь силіконову кобіту.


Баранці дивились на мене несхвально, але посміхались. А вони не без почуття гумору, – відмітив про себе.


Так то й так, – мрійливо примружився Платон. – Я вже казав, що виступаю спонсором участі України у Венеціанському бієнале? Влаштуємо показ фільмів Тарковського.

- А ти знаєш, що він з Кіровограду? - вставив свої п’ять копійок я. – Як хочеш, влаштуємо ще паралельно в Кіровограді творчий вечір. «Спогади про Тарковського», наприклад? Встановимо там пам’ятник йому, запросимо творчу і не дуже еліту. Можемо ще якусь оперну діву виписати, українського походження.

- Знов у пошуках індульгенції, – підтрунив Платон.

Я погодився, сміючись:

А ти всіляко уникаєш тривіальних мотивацій, і будеш розчарований, якщо я скажу, що в Кіровограді у мене немає коханки, на відміну від Венеції. І Тарковський – ідеальний привід, щоб заповнити цю історичну прогалину.

Так, Платон – хороша людина, в широкому розумінні цього слова. Мені подобається вивчати цей феномен – люмпена зі смаком, ґенезу людини у малиновому піджаку. Це рідкість. Зазвичай з-під бріонівського камуфляжу зрадницьки стирчить клапоть малини. Навіть вишколи крутезних бізнес-шкіл марні, бо не здатні приховати яскраве зарево 90-х. Тому я любовно плекаю заходи Платона – концерти, виставки і все таке, бо йому вдалося приручити машину часу і втиснути щонайменше три покоління поступальної еволюції у лишень п’ятнадцять років. Так, мене трохи гріє ангажованість у всіляких меценатських штуках. Але це не головне. Я на сторожі його душевної чистоти. Коли тут усе знову завалиться (а віщую, вже скоро, бо Сім’я пердить у останній балон із киснем), і всі тоненькі струмочки інвестицій перекриють, саме йому вести перемовини з МВФ і ЄБРР, давати коментарі BBC і CNN.







@@@

Минуло не так багато років. Хоча у вимірі втрат – достатньо. Я поховав батька, позбувся 80% своїх активів через прихід до влади донецьких і повернувся в МЗС – бо Сім’я прибрала до рук все, а Осотам негоже живитися падлом у вольєрі.

А потім зняли санкції з Ліберії. Незначуща деталь в масштабі пересічного оглядача геополітики. Грандіозна новина для монополістів індустрії та авантюристів зі всього світу. По-простому, Ліберія знов могла постачати діаманти. Звісно, міжнародні інституції змусили транзитний уряд у Монровії підписати Кімберлі



Схема сертифікування за процесом Кімберлі, затверджений ООН в 2003 році, забезпечує своїм учасникам гарантію того, що необроблені алмази — які продаються — здобуті законним шляхом. Сьогодні 71 країна[1], в тому числі Україна, є учасниками Процесу Кімберлі,, але кому як не мені знати, чого вартують поважні міжнародні угоди на чорному континенті.

Я скористався старими каналами – аби переконатися, що мої задуми на часі. Катнув у Монровію. Здибався з кількома оонівськими пілотами, які посекторно пілотували зони діамантових копалень. Зустрівся з ліберійськими амбасадорами. Це окрема історія, але думаю, не варто на ній зупинятися. Здається, це не новина, що Африка кишить посланцями з країн золотого мільярду. Меткому ділку з європейською пропискою тут є чим поживитися. Дипломатичний досвід підтверджується магічним папірцем – дипломатичним паспортом, що надає імунітет недоторканності всередині розбурханого котла малоосвіченого «зубожіння з автоматом». «Зелений коридор» гарантований амбасадору на вліт і виліт ( «Enter light, leave loaded», – так кваліфікую цей феномен я).

І вже тоді, з підмосток нової справи, подзвонив Платону з пропозицією. Я знав, що впродовж останніх років він полював на нові інвестиційні проекти. Зокрема, в царині енергозберігаючих технологій. Запрягали недовго. За двадцять годин вже їли лобстерів і запивали їх соком лимонадного дерева в найкращому готелі Монровії.

«Легенда – перше, про що мусить подбати добропорядний ґешефт», – любив повторювати дід Осот.

«І не забувай про люфт для фантазії партнера, що надасть йому відчуття власного контрважіля у спільній справі»,- додавав батько Осот.

Кому як не мені знати, що цинізм має бути душевно упакований, і я був впевнений, що Платон підніме на сміх цей «слайд»:

- Green Europe, save Africa! – святково виголосив я титульну сторінку своєї презентації.

- Ні-ні-ні, – одразу опротестував він. – Тут треба «Save Africa Green». Банально, але згодиться, в тренді політкоректності. Треба ще прокрутити це вдруге, вдома. «Green Europe, save Africa» було би вищим проявом поганого тону.

- Та ладно тобі, – з осміхом виступив я. – Ідеї просвітництва й модерну давно на сміттєзвалищі, ніхто ж по-справжньому не вірить у можливість поліпшення світового порядку. Куди вже далі? Кінець історії. Фукуяма молодець. Сказав, як відрізав.

- Смійся-смійся. А я романтик. І вірю в ідеали Робінзона Крузо і перетворення пігмея у громадянина. А що, круто. Фабрика з виробництва біопалива у Монровії з експортом до ЄС. Альтернативна енергетика лягає у моє портфоліо.

Нє, ти це чуєш?- розсміявся і ляснув себе по чолу. – Це ж просто готовий реп: «пи-ли-ти-на-пе-ле-ти». Треба буде використати цей фонетичний ефект у промоушині. До речі, що за дерева хоч будемо пилити на пелети? Не оці? – він підняв обидві руки вгору, неначе вперше помітивши гігантський живий тент, що розкинув гілля над нашою розкішною локацією.

- Це андансонія, рід рослин сімейства Мальвові, мавпяче хлібне дерево, лимонадне дерево, баобаб по-нашому, – чітко й монотонно, як радіоточка, пробубонів я.

- Та тебе можна замість гуглу використовувати, бро, – розвеселився Платон.

- Це буває корисно. Особливо коли збираєшся завести бізнес в Африці, – відказав я. – Однак ні, не баобаби. Блюзнірсттвом було би їх нищити. Чесно. Ти знаєш, що вони тримають свій вік у секреті? Ніяких кілець, за якими можна було би визначити хоча б приблизну дату народження. Тисячі років їм, вельми живучі, вічні порівняно з нами. Я не впевнений, що баобаб взагалі коректно називати деревом. Стільки в нього іпостасей. Життя в собі. Для місцевого це цілий мікрокосмос, дерево-Бог. Зваж: воно й прихисток дає, й годує, і напуває. Воно з людиною лише мить свого життя.

- А ти не хочеш прогулятися пляжем? Я ще й не купався в океані цього року, – раптом згадав Платон.

- Ну-ну. Пів на четверту ранку. У акул перший сніданок. Валяй. Якщо встигнеш пірнути. Бо там ще зграї диких собак вештаються – в них теж о цій порі полювання. Давай ліпше по номерах. Читнеш перед сном мої дані по інвестиціям, хоча б до розділу про оперативні витрати на старт.


Наступного дня ми розлетілися. Він у Києв, я до Антверпена. Обидва з пересадкою у Франкфурті. Вирішили реєструвати нашу українсько-африканську аферу в Нідерландах. Зранку я зустрічався зі своїм повіреним у справах щодо створення нового трасту SAG, в офісі, при краватках. А ввечері мав перетнутися зі своїм старим френдом у прибережному барі та номінувати його на директора новоствореної компанії. Звали його Антуаном.


Антуан був перевіреним кадром. Майже другом. Ерудованим і проникливим. Я не помилився щодо нього. Затаврував гівнюка з першого погляду: дармоїд і алкоголік. Людина без коренів і віку. Я знався з ним років двадцять, і за цей гігантський відтинок часу жодна зморшка не додалась на його чолі. Трясця, жо-дна.


- Законсервувася чи шо? Ботоксний? П’єш кров незайманих? В морозилку голову на ніч кладеш? – допитувався щоразу.


- Spirits, – кіхкав він. – Пляшка вина за вечерею і два літри води доброї якості для регідрації. Ну, і вітаміни там.


І він перелічував якісь біодобавки з кальцієм, магнієм, залізом. А в мене щоразу бракло сил слухати цю менделеєвську ахінею.


Мерзенно. Комусь цироз – а комусь вічна молодість. Несправедливий світ, – переривав його без зайвих сентиментів.


Цього від Антуана не забереш – зараза тямить у вині. А ще вбирає невідпрасовані сорочки, закочуючи їх по лікоть. Не прагне довершеності й кладе болт на фельдеперсових естетів, що обурюються рудим кучерям на його передпліччях і штаням за три копійки. Може визначити не тільки автора музичної композиції, а й опус, його частину і фразу з точністю до такту. Авторитети обмежуються цариною класичної музики. Решти – цурається, діє з цікавості. Гадки не маю, що за діру для нашої зустрічі він вибере цього разу.


Таксі підвезло мене до звичайного муніципального будинку в передмісті. Без вивісок і будь-яких притомних вказівників. Консьєрж у вестибюлі дивився неприязно. Я вирішив повернутися у двір і обнишпорити фасад. Зліва, практично на розі будинку, спустився сходами вниз. Дзвінка не було, натомість гостям пропонували скористатися кобилячим копитом. «Тo enter piano bar use the horse shoe». Калатнув тою бляхою тричі й уже думав був послати цей пришиблений притон к @біням, аж двері розчахнулися і я потратив у темний передпокій. Гардеробник так хутко зняв з мене пальто, що я навіть припустив пограбування. Світла він не вмикав, навпомацки. Стогнав рояль. З-за глухими дверима, що роз’їхалися автоматично, тремтіли непевні вогники, заломлювались тіні. В келихах людисьок.


@об же ж твою мать. Шо це за срань, де дідько добраніч каже? – гримнув в самісіньке Антуанове вухо.


Той далі сидів незворушно. Хіба хитнув правою, з бокалом, у мою сторону.


- Cheers. Ференц Ліст. Атональна багатель, – просичав у паузі, не повертаючи голови в мій бік.


- Анальна шо?


- Багатель, – він потис мою руку. Не посміхаючись


Я замовив брунело. І тягнув його якомога повільніше, знаючи, що багатель має колись скінчитися. На відміну від питва в барі.


Час потрапив у сільце музики.


- А ти перериваєш прийняття ванної аби посцяти? – заповнюючи паузу багателі, проревів у вухо Антуан.


- Ні. А ти?


- Ш-ш-ш…зараз найгарніша фраза.


- Ні найгарніша фраза сьогодні за мною. Ти поїдеш у Ліберію видобувати діаманти, – просяяв я.


- Чого ти так вирішив? – визвірився Антуан. – Мені й свого гівна хватає. Ще й твоє розгрібати? Я вже застарий для такого, чувак. Мене все влаштовує.


- Невже ти не скучаєш за Африкою? Згадай, скільки ми відвантажили в 90-ті.


- Максимум, що я можу для тебе зробити – це дипломатичні паспорти. За фіксованою ціною. І то по старій дружбі, – хруснувши пальцями, сказав він лагідно, майже по-батьківськи.


- Гран мерсі. Однак ти не зрозумів. Цього разу все буде крутіше. Менше ризику – більше зиску. І твоїх інвестицій я не прошу. Гроші я беру в іншому місці. Будемо начебто виготовляти біопаливо. П’ятнадцять відсотків чистого «діамантового прибутку» – тобі від щирого серця. Якщо погодишся безпосередньо керувати копальнями. І тримати мого партнера на безпечній від них відстані. Він тонка натура. І прогресивна.


- Боронь Боже від тонких і прогресивних натур, – втопивши потилицю у бильце, розреготався Антуан. – Не кокетуй. Менше, ніж за двадцять п'ять, я не збираюся носити своє тлінне тіло задуп’ями.


- Згода.


- Джек Лондон нервово курить в сторонці, – видає нашу кодову погоджувальну репліку Антуан. – Сподіваюсь, ми не скінчимо в Белізі. Знову.


- І цього разу, – поправляю я.


– In nomine patri et fili spiritu sancte




Тринітарна формула “в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа”, – смиренно схиляє голову Антуан.


Якби я був тверезий і нещасний, я би зважив на пророчість, з якою прозвучали того вечора його слова. Але я був веселий і піднесений. Всемогутній, якщо хочете. Мене перло від усвідомлення свого, як мені здавалося, генія удачі. Я робив що хотів, де хотів, з ким хотів. Не зв’язаний шлюбом, дітьми, моральними імперативами. Я вдихав свободу на повні легені.


За півроку Антуан отримав всі дозволи, необхідні для запуску пелетного і діамантового бізнесу і закінчив будівництво декорацій під нашу легенду. Закупив техніку і набрав команду координаторів зі старих ліберійських кадрів. Я тим часом провів кілька таємних зустрічей з неофіційними представниками відомих ювелірних компаній – їх інтерес підтвердився, ще б пак. І отримав перший транш Платонових інвестицій. Геодезисти, яких залучив Антуан, підготували ґрунтовні звіти своїх досліджень. Ми були в шоколаді.


Наступні півроку минули незгірш. Наша людина з амбасадорським паспортом тричі вдало перетнула митниці з обидвох сторін світу. Цікаво, в яких рекламних проспектах хизуються вони зараз, діамантові сльози Африки. Я вже казав, здається, що далекий від сентиментів. Якщо не я на цьому святі життя – то хтось.



































a&&&


У подружніх стосунках на мед відводиться лишень місяць. У бізнесі – рік щонайменше, а коли маєш справу з ризикованою екзотикою, як у нашому з Платоном випадку, відтермінування неминуче. Так думав я.


Аж поки одного прекрасного ранку він не подзвонив мені з таким:


Привіт, старий. Ти пам’ятаєш мого сина, Федора?


У Платона було кілька дітей, фіг запам'ятаєш — від однієї дружини чи кількох. І для мене, зашкарублого холостяка, це було щонайменше химерно. Бо дружина була офіційною вже декаду, а з його оповідок – наче нова.


- Аякже, – нарешті оговтався я. – Того, що не соромлячись, назвав мене «підозрілим типом».


- Ну ти і злопам’ятний. Дитині тоді й десяти не було, – позіхнув він. – Отож, я телефоную в справах. Малий щось засидівся після навчання. Хочу його до Африки відправити, «загартуватися».


- Малий, дурний, чепурний, – за п’ять хвилин стенографую я Антуану з месенджеру фейсбуку. – Типовий гламурний круасан в огірочки від Hermes. Думає, що космополіт. Про світ знає мізерно мало.


- Маленьке українське ivory з присмаком Кембріджу)? – відписується Антуан. – Зустрічати вертольотом?)


- MTI, – вношу поправку і дописую про обов’язкову люкс-програму для дитини друга, – зірки, сафарі, вертоліт, аякже. Федір має закохатися в Африку.


Те, що трапилося далі – годі й уявити. За тиждень я мав несподівану і прикру розмову з Платоном. Федір виявився напрочуд здібним пуцьвірінком, що за десять днів примудрився розсекретити всі наші з Антуаном підпільні ґешефти, а також привезти батьку звіт про ганебний стан його благородних справ. Одним словом, Платон був розлючений і вимагав негайного повернення своїх африканських капіталовкладень. Негайного. У разі моєї відмови він погрожував подати мене в розшук до Інтерполу. Дав мені місяць, аби закрити копальні й продати техніку. Щоб виторгувати бодай ще один, я відверто пояснив йому, що не зможу вкластися в такий короткий термін. Він дав відмашку.


Тим часом, Антуан був у розпачі, але діяв, як завжди, чітко за інструкціями. Ми мусили згортатися, бо Платон і чути не хотів про надприбутки, якщо вони загрожували його репутації. Він істерично верещав про мою підступність, жадобу й аморальність.


Я цілком відповідав цій характеристиці й не збирався повертати йому ані центу, з Інтерполом чи без.


Антуан погоджувався, що гроші від згорнутого ґешефту ми мусимо залишити собі – як моральну компенсацію за розбиту африканську мрію. І відверто кажучи, нам ніколи не треба було довго переконувати один одного.


Антуан розчинився в Південно-Східній Азії.


Я трохи вагався, де зникнути мені. І раптом згадав про той його жарт, Беліз. Вдалішого фатумного задуп’я годі було й шукати.















БАОБАБ- Дорош Алла