ГАРМОНІЇ, З ЛЮБОВ’Ю

І

Головна вулиця, Серце сучасного Міста, доволі молода, з огляду на вікову міську історію, на всю Європу мала своєрідну і, більш того, подвійну унікальність: була найкоротшою і одночасно найширшою з поміж решти головних столичних європейських магістралей. Як і годиться, її періодично критикували корінні й беззастережно любили приїжджі. Вулиця-свято, із атмосферою постійної феєрії, хай трохи й балаганної по духу. Вона – Серце Міста, його сучасний адміністративний центр – була так разюче не схожа на Його древню Душу, як називали іншу міську вуличку, що звивистим змієм сповзала між древніми схилами аж до їх підніжжя. Ця друга – в Місті лиш одна, що удостоєна музею персонального, єдина, що зуміла зберегти своїх будинків старовинну нумерацію, а з нею – незбагненим чином – і рештки атмосфери старовинної. То ж Душа по праву, магнітний полюс для творців усіх мастей. Центральна вулиця ставала іншим полюсом. Вони доповнювали одна одну світозасадним принципом дуальності, спрямовували і оберігали постійний рух людських енергій. Дао Міста.
Від головної площі, проти течії, ти плив неспішно по центральній вулиці у напрямку її початку-витоку. Спокійний і безсніжний теплий вечір глузливо насміхався із вітрин, що грались атмосферою різдвяною.
Минаючи стару будівлю банку, ти зробив вигляд, що не помічаєш, як пильно придивлялися згори в обрамленні рогів достатку й факелів палаючих обличчя благородних королів. А трохи вище для людського блага трудились древні боги: один тризубом заганяв у сіті рибу, інший благословляв проворних на торгівлю, а третій гартував знаряддя праці й зброю. Суворі леви угорі фронтону та кадуцеї при першому поверсі – вже більш типові тогочасні атрибути будівлі торгівельного призначення.
Фасад, що поряд – вдалий приклад неокласики, оригінальністю, проте, не вирізнявся. А от наступний мав чим здивувати: великий барельєф центрального фронтону з індустріальними мотивами приховував доволі дисонуючу деталь – один з напівоголених трудяг над своїм лобом мав …маленькі роги, що витинались прямо з його черепа… А ще на тім фасаді причаїлась пара грифонів симпатичних. Ну й, звісно, кадуцеї з чашами достатку (а куди без них?)
Нарешті – площа, витік головної вулиці, в обрамленні лише кількох будівель.
По праву руку здіймалась громада готелю. Будівля зводилась в той непростий період, коли із барельєфами не гралися. Єдине в екстер’єрі, за що здатен зачепитись погляд – вхідний гранітний з козирком портал, а більше – ніц… Зате яка казкова панорама чекає глядача на верхніх поверхах: велична ріка, правобережні кручі, острови, розмиті далечінню горизонти… Неподалік іще одна коробка, що зводилась лиш два десятки поспіль. Монументальність білосніжних обрисів на цей раз, в сумі, дає виграшний ефект. І хоч ансамбль не позбавлений суворості, він справді візуально виграє поряд з понурою і старшою сусідкою.
Та справжньою красунею по праву вважалась інша мешканка цієї території – будівля, що вміщала філармонію. За клумбою, на протилежнім боці площі вони із Пташкою на тебе вже чекали, дві красуні.
Напередодні у розмові твоя Пташина якось додала: маю на вихідних один хороший намір і буде добре, коли зможеш приєднатися (“намір”, вона, як і ти, уникала вживати зрадливе й ненадійне слово “план”). І лише щойно, телефоном, розкрила карти: чекаю біля входу в філармонію, квитки вже на руках. Мало того, що не лишила тобі змоги їх придбати, то ще й прийшла раніше. Це руйнувало гендерні стереотипи і трохи тисло на вразливе чоловіче еґо, але ти вирішив не бунтувати. Натомість, при нагоді відіграєшся.
Вона стояла при самих дверях, під чорним наметом, підпертим колонами, де свого часу від раптової негоди ховалися каретні екіпажі міських купців – будинок зводивсь для купецького зібрання. Проект, первинно, мав спрощений вигляд. Та підприємці зажадали трохи пафосу, тож архітектор, ідучи назустріч, додав наріжні круглі вежі, криті куполом, увінчані вгорі стрімкими шпилями, з’явилися й балкончики округлі, вже згадане шатро над самим входом. Окрім архітектури, зодчий також доволі щиро шанувався в музиці, тож і колонна зала для концертів стала, по справжньому, родзинкою будівлі. ЇЇ акустика справляла сильне враження на світових співців і музикантів.
Уже під час перерви, в холі, при розмові з приємною жіночкою-адміністратором ти дізнавсь про один із акустичних секретів колонної зали: при реставрації колони в залі думали знімати, вони не мали механічних навантажень, та потім виявилося – це резонатори, всередині дерев’яних колон знайшли керамічні ємності, заповнені кінським волосом і огорнуті овечою шерстю. Навіть стільці для зали розроблялись архітектором, виходячи із акустичних міркувань.
Звучання музики і голосу в колонній залі, справді, чарувало: звукові хвилі м’яко огортали звідусіль. Закривши очі, виникало враження, що ти посеред сцени і оркестр грає довкола тебе. Інтер’єри зали доповнювали акустичні враження видовищним ефектом візуальним: на фоні стриманого й теплого декору, у центрі зали, у сліпучім сяйві кришталю, тріумфували вишукані люстри.
Було на що і в холі роздивитись: серед чаші фонтану, в мармуровій плоті, притримуючи ліру і позад себе відсуваючи колчан, огорнутий журливим сумом, примостився Ерос – хлопча з цілком дорослим виразом обличчя. Сумує, певно, за молодшим братом. Любов не здатна вирости без Пристрасті, лишаючись в дитинних формах-пустощах. Доволі дивний давньогрецький міф…
Розкішні сходи у оздобі східних килимів вели із холу у колонну залу. Між сходових прольотів, по кутах Амурові дві жертви причаїлися: він – із вінцем лавровим, котрим, без сумніву, завдячувати мав тому нехитрому, по суті, інструменту, який тримав дбайливо на руках; вона – не менш прекрасна – не зважала на ту змію, що вже вилася по ногах і, згідно із безжальною любов’ю греків до трагедій, мала вжалити.
Ти міг би довго роздивлятись інтер’єри, звертаючи увагу на контрастний чорний колір химерних завитків, що прикрашали капітелі колон у холі, чи милуватися рослинною ліпниною над люстрами, теплим відтінком дерева, котрим оздоблено орган угорі сцени… але твоя супутниця обрала сукню кольору неба у вечірні сутінки, кольору моря без дна, і то була звичайна сукня до колін і з довгим рукавом, приталена, майже класична little black dress, тільки не чорна, а ультрамаринова. І колір цей на тебе завжди діяв гіпнотично: не мавши дна, затягував у вічність, п’янив мов хміль, і, позбавляючи опори, штовхав на тонке лезо бритви загостреного й збудженого спокою, із ризиком зірватись в меланхолію, із шансом на солодку медитацію, де прохолодні хвилі інтуїції або потоплять у самозаглибленні, або ж повільно винесуть до острова, де квітне і блаженствує Гармонія...
Цей колір першим виринав з темряви світлового спектру і з-поміж основних був найтемнішим. Примітно, що англійці одним словом передають усі відтінки синього, такого ж кольору у них, чомусь, нудьга. На Заході із синім, взагалі, не дуже склалося: Синя панчоха, Синя борода, та й благородна кров, що мала схожий колір, звучала в мові із відтінком осуду. І попри це, серед народу вірили, що синій колір здатен гамувати кровотечу, чи заспокоїти гаряче серце й невгамовну голову.
Ти міг придбати не одну дрібничку лиш через те, що мала синій колір. Коли стрічав когось малоприємного, зодягненого в синє, тобі робилось прикро: як сміє поганити колір?! Коли вдягав щось синє сам, нерідко чув відверті компліменти: вам так личить… Колір, направду, начебто окреслював в тобі всі кращі риси, ставав якимось особливо влучним акцентом. Хоч ним ти і не зловживав (як люди, часом, намагаються не зловживати чимось, справді, хорошим, берегти його) Ти не бажав, аби цей колір був для тебе всюдисущим. Але коли якийсь період проминав без синього, то нудився за ним. Фізично нудився. Коли ж раптово натрапляв на саме той насичений відтінок – по справжньому і неабияк тішився. І ось тепер на Тій, котра, хоча і поряд, але загадково-віддалена, був саме той, найбільш хвилюючий відтінок п’янкого кольору, що позбавляв опори. Синя Птаха…
Аби відволіктися, погортав програмку. Там виявився ще один сюрприз, на стільки несподівано приємний, що ти кілька разів передивлявся у тій програмці прізвище солістки – це була вона – та сама скрипалька, котру колись тобі випала радість слухати в старій кенáсі.

В будівлі екзотичних мавританських форм, там, де виткі склепіння головного входу в розкішних гронах сталактитів імітували обриси печерних гротів, фасади розквітали арабесками, а над розкішними дверима з набірного дерева, у центрі елегантного віконця-рози причаївсь годинник, мов символ часу, що призупинився, посеред сцени головної зали, що дивним чином зберегла відлуння первинної сакральності споруди доволі самобутніх караїмів, у цій будівлі з легким флером сюрреалістичності ти вперше слухав її гру на скрипці.
Самою лиш появою на сцені ця жінка вже увагу привертала. І навіть не стрункий жіночий стан в класично чорному обрамленні тут важив (хоча і він, звичайно, роль відігравав). Розкішні пасма довгого волосся палаючого золотом відтінку наслідували гриву африканських кішок. Ця благородна хижість проступала і у манері гри, хоча …вона не грала, складалось враження, ніби вона виносила із делікатним пафосом її величність Музику на деці скрипки та смичковім вістрі у притихлу залу. Ти не відносився до специфічної когорти публіки, що мала привілей оцінки віртуозності. Не був ні критиком, ні, навіть, музикантом. Але безпосередність, легкість кішки, пристрасність воїна в єднанні з інструментом-зброєю, що межувала із несамовитістю, але при цьому завжди знала міру і уникала артистизму зайвого – ці очевидні речі не проминали повз твою увагу, та й публіка подібні речі мала б помічати.
У холі, по закінченні концерту, коли Левиця пакувала до футляру свою зброю, ти вирішив зробити обережну спробу заговорити, поділитись враженням. Старанно уникаючи банальностей, звернувся із продуманою фразою, нейтральною та заразом відкритою, де місце діалогу залишалося. І на великий подив, перші ж слова твоєї співрозмовниці відкрили її внутрішню жіночність, а пишні пасма із палітри хижої змінилися на іншу, тепло-сонячну. Про себе ти відмітив непомітність жіночої косметики, на рідкість щиру посмішку. І прізвище запам’ятав відтоді. Саме його в програмці й запримітив у гурті з іншими колегами-солістами.

Коли вона з’явилася на сцені (вже не в кенасі, а у філармонії), увага зали знов була на ній. До пишних локонів ти був уже готовий. Жіночний стан, обрамлений класично-чорним – теж знайомо. Та цього разу, на контрасті з елегантно чорним її фігуру обіймав яскравий пояс, з нестримною циганською палітрою. В нім оксамитовий нашіптував пурпурному, що фіолетовий потроху задається, і закликав колег чинити мир невтомно-позитивний помаранчевий. Сміливе рішення із цим аксесуаром було доречне, він їй, справді, личив.
Узявши мікрофон, вона представила мелодію, котру сучасники вже встигли охрестити духовним гімном вітчизняних прóсторів. Заговорили струни, линула Мелодія… явилось таїнство, ім’я котрому – Музика…
Гомін плескаючих долонь і голосів знов приземлив тебе у залу по закінченні концерту. Але відлуння зміненого стану, легкий транс, ще довгий час в душі блукали співом Ейфорії, що виник у будівлі, де на троні з Любов’ю разом правила Гармонія…




СТРАШНА РУСАЛЬНА СИЛА


… і приніс ворон мертвої і живої води, і полив вовк Івана Царевича мертвою водою – і зрослися його рани, а полив живою – і ожив Іван Царевич…
У кожній казці є, звичайно, доля казки. І доля ця, здебільшого, скромніша ніж прийнято думати.
Вода присутня скрізь: в повітрі, на землі і під землею, флора і фауна – це, перш за все, вода. І попри видиму елементарність складу, відсутність кольору, смаку і запаху вона і досі зберігає таємницю, котра людині поки не під силу…

Зимові свята наближались до завершення і ти вирішував, куди йти на Водохреща. Вибір у Місті, справді, був великий. Але хотілося чогось не зовсім звичного. Перебираючи всілякі варіанти, згадав про храм-купальню в тій місцевості, що свого часу звалась Нижнім Містом. Древня місцина вздовж долини річки не вирізнялась панорамними ландшафтами. Але чимало тут вцілілих пам’яток мали поважний статус найстаріших в Місті. Серед таких – перша в Місті аптека і будівля пошти. А також перший в Місті Виш, фонтан, кілька житлових кам’яниць, жіночий монастир (найстарший з донині вцілілих і, більш того, діючий)
На старих вулицях і поміж тихих двориків цього району можна знайти старообрядський храм і дореволюційну синагогу, культурний спадок грецької общини і протестантські молитовні центри, незвичний вертикальний сонячний годинник на чотири циферблати, сучасне графіті на царській жовтій цеглі, діючий храм на течії ріки і ще чимало різної екзотики. І зокрема два християнські храми з можливістю повного занурення дорослих при обряді хрещення (один з хрестильнею у формі витягнутого хреста, обкладеного мармуром, другий – з купальнею у формі видовженого овального басейну)
Тутешні вулиці колись були покручені і мали, переважно, дерев’яну забудову в кілька поверхів. Із того часу їх вціліло лише дві (і до пожежі це були складові однієї, головної, вулиці). А решта – під лінійку розмежовані за містобудівним класичним принципом, що витік свій бере з древнього Риму.
Розмежування відбулось двісті літ тому, коли пожежа майже знищила місцину. Отож її розпланували заново придворні та місцеві архітектори. Жменьці будинків і дещиці храмів вціліти при пожежі все ж судилося. Ці допожежні старожили вирізняються фарбованими в темне інтер’єрами (бо сажу й кіптяву нелегко забілити) і, як і перші, часто мають деяке заглиблення відносно рівня вулиці сучасної. Старі фасади пам’ять бережуть про забудову вулиць хаотичну, тим самим виділяючись помітно на фоні планування прямокутного.
Із поміж зодчих, що накинули цю прямокутну сітку на район двісті літ тому, був той, котрий у Місті запровадив нову традицію круглих у плані християнських храмів (хоча нове, як водиться – лиш добре забуте старе). В одній із тих його ротонд під склом лежить посмертна маска Кобзаря-поета (на спомин про перебування тут труни під час процесу перепоховання). Зодчий отримав посаду міського архітектора у віці 33-х років, перебував на цій посаді рівно стільки ж – 33, померши 1833-го.
Його перший міський проект досі вважають в Місті першим монументом (скульптури були, а монументів до того не зводили). І носить монумент потрійну назву: колона Магдебурзького права, пам’ятник хрещення Русі, нижній монумент князю Володимиру.

Якось, позаминулого, чи що, Водохреща, спускався ти старими сходами до монументу Хрещення Русі, пам’ятаєш? Назустріч біг немолодого виду лисуватий чоловік із черевцем і сивуватою чималою борідкою, весь мокрий і в трусах. Ще й босяка. Проскочив повз, хутко стрибаючи по сходах вгору. Коли ти дійшов до колони, той епатажний спортсмен, вертаючись, вже практично тебе наздогнав. Внизу було майже безлюдно, лиш одна дівчина обходила колону і намагалась прочитати старі напівстерті написи на пам’ятних дошках.
- Нарешті! Дочекався на русалку! – гукнув весь розпашілий бородань до дівчини, відсапуючись і всміхаючись та дивлячись прямо на неї в очікуванні реакції.
- А я не русалка, я – принцеса. – відповіла невимушено та і ледь присіла в театральному поклоні.
- А я – водяник, чекаю появи русалки. – голос його звучав вже дещо розчаровано. За тим він поглянув на тебе – Кожне місце гідне свого духу. Кожен геній гідний свого місця.
Ти згідливо кивнув, не полишаючи при тому спроби вникнути в сказане водним володарем в класичних великих сімейниках. Принцеса полишила вас, щойно лиш відкланялась. Ти вирішив теж повертатись, так того року й не пірнувши в ополонку.

Та цього року треба би зануритись.
Кажуть, у цей період вся вода проходить природне оновлення, набуває благодатних властивостей. І неважливо, буде вона набрана в храмі чи деінде. Ти вирішив експеримент провести: одного року набрав в скляні пляшечки воду з-під крану 18-го і 19-го січня (бо свято заступає в ніч між цими датами), а також воду, що освячувалась в храмі, кожну з них підписав і залишив на рік. По закінченні терміну, перед наступним Водохрещем, переконався, що в кожній з пляшечок вода збереглась однаково добре, була чиста, без запаху й придатна ніби навіть для пиття.
Хоча з датою свята є питання.
Якщо врахувати, що Юліанський календар все ж більш коректний, ніж Григоріанський, то свято має припадати на православне Різдво, тобто 6-го - 7-го січня. Католики, що Юліанський визнають, як вірний, святкують день Ісусового Хрещення в першу неділю після Богоявлення (хоча за логікою ці події відбувались в один день і у зворотній, очевидно, послідовності). Питання: коли ж воду набирати? Можливо, як і більшість природних процесів, оновлення води проходить поступально і триває десь, орієнтовно, з 6-го по 19-те. Важко сказати. І можна з цим експерименти ставити.
Справді вражаючі, проте, експерименти з водою провів один японець в 90-х. Розповідав він в своїй книжці про водні кластери і навіть цілі кластерні панелі, котрі формуються в воді і здатні діяти по аналогії з комп’ютерною пам’яттю. Хороша “жива” вода має красиву, симетричну, кластерну структуру і проявляє цілющі властивості (він називає таку воду “структурована”) А набуває вода такі властивості завдяки можливості сприймати інформацію з навколишнього середовища. Щоправда, незабаром з’явилося чимало аргументованої наукової критики його теорії. В результаті переконливо довести істинність отриманих феноменальних результатів він не зміг. Не прослідковувалася при незалежних дослідах кореляція між емоційним впливом на воду (молитви, хороші слова) та її структурою. Все це назвали псевдонаукою і пристрасті навколо теми вщухли.
Не просто, справді, розібратись, що стоїть за казковим міфом про живу і мертву воду. Хтось відстоює версію, що це, відповідно, слаболужна і слабокислотна водичка. Почасти – резонно (перша сповільнює процеси старіння на клітинному рівні, нейтралізуючи вільні радикали, а друга має, як вважають, дезінфікуючі властивості) Хтось стверджує, що мертва – то важка дейтерієва вода, що теж, почасти, вірно.
Все, відповідно, зводиться до віри в питанні про цілющий емоційний вплив на воду. Як і в питанні очищення води на Водохреще. А силу віри вже не раз було доведено.
Ефект занурення в зимову ополонку чи просто в крижану холодну воду – це окрема тема. Важливу роль тут грають кілька факторів. Зокрема – правильна налаштованість і короткочасність самого занурення, в результаті чого організм при температурному стресі вивільняє ті самі надцять відсотків енергії, що були приспані на випадок надзвичайної ситуації. На клітинному рівні - це шок, в результаті якого кожна клітинка починає пульсувати як скажена і ти просто палаєш зсередини. Звичайно, є і протипоказання (серцева слабкість, чи на холод алергія) Але якщо подібні стримуючі фактори відсутні, варто хоча би раз відчути той ефект. Уперше ти відчув його літ десять тому на озері, за Містом. А цього разу вибрався в купальню.
Територія жіночого монастиря, куди ти й пішов на Водохреще, була цікава, перш за все, тією невеличкою ротондою, в центрі якої, якраз під куполом, прямо серед підлоги, був облаштований басейн для занурення в джерельні води, що за легендою мали підземне сполучення зі святою рікою Йордан, де сам спаситель приймав від Предтечі Іоанна хрещення. Легенда амбіційністю нагадує інший переказ, про Андрія Первозванного, що воздвиг перший хрест на кручах, де судилось постати згодом Місту. Не хто-небудь – сам перший учень Вчителя, Ним особисто Перво-званний. І християнства традиційність, таким чином, Місто отримало практично з перших рук. Дійсно, красиво. Як і з Йорданською легендою. А в кого питати роз’яснень? Певно, у Миколая Чудотворця, на честь котрого монастир має присвяту і веде лік ще з давньоруської доби (на що існують археологічні й літописні докази). Останню історичну споруду знищили більшовики в 30-х. Відбудували обитель вже по незалежності. І хоч територія зовсім маленька, але красиво оформлена доглянутими квітниками, що характерно для жіночої общини.
В приміщенні головного храму порались в чорному до п’ят послушниці. Чи то монашки (як їх розрізняти?) А все-таки, певно, послушниці, бо досить юні і, згідно віку, жваві. З-поміж дівчат особливо вирізнялась одна – справжня красуня (а красу не зіпсує ані надмірна присутність косметики на обличчі у дівчини світської, ані повна її відсутність та суворе чорне вбрання на гарненькій послушниці) Ти намагавсь не помічати її звабливої тілесності, що невблаганно проступала під закритим і строгим сукном. На ній ряднина виглядатиме звабливо! Що робить тут ця дивовижна німфа?
На твої питання з приводу відновлення обителі вона відповідала жваво й майже весело. Швидко і дзвінко розповіла, що тут в них до чого: а ось у нас ікона Петра і Февронії. Ти підійшов до образу і перед ним стояв доволі довго. Не знати й сам із чого б то було. Послушниці періодично шепотілись і між собою ледь не прискали від сміху. Ці їх шушукання примусили тебе забратись, врешті, звідти.
Що ж робить німфа тут при джерелі в обителі з храмом-купальнею? Ця жвавість і сміх не послушниці личить – русалці. Русалці?.. Невже і дійсно проміняла хвіст на пару ніжок і тепер доспокутує долю в суворім сукні?.. Якщо й щастить русалці стати дівою, то має бути, певно, саме так. І що ж за храм тоді підійде краще, аніж живе купальне джерело?..
Страшна усе-таки ота русальна сила. Нема в чоловіків від неї зброї, якщо думки і серце чоловіче вільні. Єдине, що нас може врятувати – це чорна ряса на красі звабливій. Або ж коли в думках і серці – інша…




ЧАЙНА РОМАНТИКА


І

На берегах смарагдових величної Ріки розкинулось прекрасне Місто, вічне й загадкове. У сяйві храмового золота, серед старих тінистих парків, спокійне й незвично розмірене, але при тому сповнене потужної енергії. Дарує оптимізм, відновлює смак до життя, таке знайоме, та завжди спроможне дивувати.
Місто невичерпного натхнення і неповторної атмосфери й романтики. Просторе і, водночас, напрочуд затишне. Приймає тисячі гостів щорічно, і від'їздять вони із мрією не раз іще до нього повернутись.
В нього так легко закохатись. Ним неможливо пересититись. Аби уважніше до нього придивитись – стане й кількох годин. Щоб його як слід пізнати – знадобляться рóки...

Набираючи цей пафосом пронизаний текст, ти переконував себе, що зайнятий корисною справою. Мовляв, колись та знадобиться для статті. Хоча прекрасно знав, чому в тобі сьогодні бродить ця глянцева романтика – давалася взнаки невід'ємна й природна чоловіча потреба дещо скинути оберти, коли стосунки з прекрасною статтю стрімко розвиваються і виглядають підозріло ідеальними. В такі моменти щось ізсередини примушує зробити крок назад, аби відчути (хай і символічну) свободу, заспокоїтися, скучити і повернутися оновленим, спрагненим близькості (чи щось по типу того) А тут іще ця тема з Валентином... От і настукуєш про почуття до Міста. Хоч поганенький вийшов компроміс, погодься.
Згідно з англійським середньовічним повір'ям, птаство в цей день розпочинало пошук пари. Твоя ж знайома (теж, до речі, Пташка) вела себе з моменту зустрічі ну просто бездоганно. І звідки їй було, взагалі, знати про ті староанглійські забобони?.. Але коли на думці виник Чосер з "Парламентом", ти, раптом, став від того непокоїтись. А зрештою, обізнаність її та віру у фольклор все ж вирішив не випробовувати надто і надіславши лаконічне смс в три символи, "цьом-чотирнадцять-цьом", затим передзвонив і ви домовились про час і місце зустрічі. Сьома вечора, на площі з НЛО-шною тарілкою (і у радянський час уміли дивувати архітектори).
Коли вже вшанувати запланованою романтикою викреслений самою ж католицькою церквою зі списку свят день Валентина, то хай, принаймі, місце буде особливо романтичне. Саме таке знаходилось неподалік від площі. "Чайний кут".

Своє взуття ви маєте залишити при вході. А з ним – щоденні клопоти і побутові неприємності. Прості і вишукані інтер'єри налаштують на магічне, ритуальне дійство, котре очікує на вас у наших стінах. І просимо: забудьте все, що знали ви до цього про звичний і банальний чай із цукром, молоком, лимоном.
Чай – медитація над принципом довершеної простоти і гармонійної природності. Це насолода тишею. Це задоволення спокоєм. Це провідник між щоденним, звичним, явним і прихованим, більш тонким світом, що існує поряд. А чайна церемонія – мистецтво здійснення такого переходу...
Ви все ще питаєте: чи буде там хоча би джем і печиво?.. Забудьте все вище прочитане, включно із назвою нашого закладу й адресою! Жартуємо, проходьте, але про джем і тістечка забудьте (не жартуємо)

Нічого схожого у них при вході, звісно, не висіло, але коли ти вперше їх відвідав, подумав, що було би непогано подібне щось на дверях причепити, народ, принаймі, мав би певну налаштованість.
Те, до чого надто звикаєш, майже перестає для тебе існувати.
Насправді, чай є темою нескінченних варіацій навіть щодо рецептів і способу вживання, не кажучи вже про сорти, технологію виготовлення, трудомісткий ручний процес збирання, досі не до кінця вивчений склад і вплив на людський організм. До складу чаю входить близько трьох сотень хімічних сполук, певні з них по сьогодні не ідентифіковані, а біохімічна дія деяких відомих складників визначена лише в загальних рисах.
На Сході колись, справді, вірили, що чай, при дотриманні певних правил, здатен стати провідником у кращий світ тонких енергій. Серед необхідних для цього умов містилися вказівки щодо бесіди під час церемонії, якщо вже така виникала: учасники мали уникати тем політики, грошей, проблем зі здоров'ям. Бо чай міг на те все реагувати, робитись гірким (ображатись). В східній традиції вживання чаю існує до десятка правил “Не”: не пити занадто гарячим, як і не вживати холодним, не пити натще і одразу після їжі, не розмовляти забагато і уникати отих кількох неблаговірних тем, та інше. Маніпуляції з численним чайним посудом, де кожен рух відточено продуманий (якщо ведучий чи ведуча церемонії по-справжньому у справі цій обізнані) – видовище захопливо-чаруюче. І зрештою, безпосередня насолода чаєм – палітрою його смаків та ароматів, коли заварювання нетривке й багаторазове.


ІІ

Пташка у цьому Чайному куті раніше не бувала. Здивувалася. І дуже швидко захопилась атмосферою, ефекту досягти тобі вдалося. Та й хіба можливо не тішитись в цьому потойбічному закуті, що схований за матовими вікнами від зовнішнього суєтного світу? Медове світло ліхтарів бамбукових і цілі купи дружньо налаштованих подушок на підлозі, а ще – товсте красиве полотно, що заміняє міжкімнатні двері. Та на додачу – дивовижна музика, чиї спокійні хвилі, що линуть із невидимих динаміків, повільно витісняють всю стривоженість, що зачаїлась у душевних кратерах. Під стать загальній гармонійній атмосфері приємне враження справляв і персонал, жіночий, в більшості, у кімоно з коротким рукавом.
Одна із тих місцевих фей вас провела до зали, допомогла обрати чай, а потім, по короткій паузі, вернулася з набором всіх магічних інструментів і почала повільно чаклувати із чашками, заварниками, чаєм. Спочатку чай, зігрітий вашим диханням, дарує свій первинний аромат. За тим, у ході дійства-церемонії, він потрапляє, врешті в ваші чашки. Низька жіноча чашка, що розрахована лише на три ковтки, вкриває видовжену чоловічу чашку, красивим рухом чай перевертається і чоловіча вам дарує аромат, жіноча – смак, і ця палітра аромату, смаку , кольору – коли заварювання нетривке й багаторазове – вам пропонує кожен раз нові відтінки, породжуючи гру в асоціації "чим пахне та смакує чай", після якої ти обіцяв собі, що при нагоді обов'язково перевіриш, як пахнуть корінці старих книжок, кора дубова у вологу днину, а ще бруньки горіхові напровесні.
Проте, доки тривали твої доволі безуспішні спроби проникнути в секрет палітри чайного смаку і аромату, Пташка, не інакше, як змовившись із чаєм і не без його сприяння, розкрила твою власну душу. Чайна фея вже давно вас полишила наодинці з собою і чаєм. Ви продовжували дотримуватись приписаного нею ритуалу, чайний лист поступово до води проникався довірою, Пташка мовчала і, здавалось, зовсім не моргаючи, дивилась в очі. Але незвичним був прямий цей погляд... він... в ньому геть начисто відсутній був і натяк на агресію!.. На ту, що завше, хай і проти волі, присутня в погляді, що з іншим зустрічається – у вигляді грайливого півнатяку, але із нотками агресії притихлої, що там засіла із часів доісторичних. Як не одразу, то у певнім часі цей натяк на агресію проступить в очах, що зазирають в інші очі. Вона ж дивилася інакше, без агресії. В її очах читалася... цікавість?... Так, це скидалось на задумливу цікавість. Без тіні агресивної реакції, що, зазвичай, слугує самозахистом. Якщо ж без захисту, то значить – без страху. Її красиві і безстрашні очі з цікавістю просвічували поглядом. І у якийсь момент тобі не залишалося нічого, окрім як і собі той страх відкинути, відповісти взаємною цікавістю (забувши про потребу чоловічу у внутрішній свободі й незалежності). Ніколи ще не мав такої плідної розмови поглядами, як і такої, власне, співрозмовниці.
Періодично ви, усе-таки, верталися зі свого відособленого світу в навколишнє позакулісся Яви: то фея поверталася дізнатися, чи щось потрібно, то відвідувачі, часом, нагадували про свою присутність гучнішими, ніж варто, діалогами, втручаючись таким незграбним чином у ваш безслівний плідний діалог. Крапку у нім, проте, поставив термос, що зовсім непомітно спорожнів. Та й заклад мав, наразі, зачинятися. А як вам не хотілось з ним прощатись, те відав, певно, лиш схололий чайний лист...

- Це може божевільно прозвучати – розпочала інтригувати Пташка вже знадвору – та я б хотіла прогулятись Містом. Влаштуємо собі нічну прогулянку? - І тут же додала трохи замислено: - Прогулянку – зізнання, у коханні... Місту! - Ти глянь, та вона просто грається, висміюючи, хай і елегантно, всі твої нещодавні острахи і намагання зберегти свободу внутрішню! А думав, що її не зачепило... І, попри все, таки красиво дражниться!
- Окей, коли метро засне, пересядемо в таксі. А поки що – не будемо гаяти часу! Гуляти почнемо не звідси.
Вже в метро проскочила думка: а що, як це карма? Розпочинав же день з приправленої пафосом романтики до Міста?.. Ну от, поволі кола на воді розколихали твій же власний човен...


ІІІ

- Куди ми їдемо? Везеш мене гуляти аж за Місто?.. Щойно центр минули...
- Вже приїхали. І центр в Місті – не лише центральна вулиця. – Вона продовжувала гру в дражнилки, ти вирішив підтримати цей зачин.
- Поведеш до палацу? Чи здивуєш нічною панорамою із оглядової старого парку?
- Царським палацом в Місті важко здивувати, про нього чули навіть охоронці під парламентом. Але якщо вже моя черга дивувати, щось таки спробую знайти, лише довірся.
- Здивуєш, розпочавши із цієї незручної станції, де пасажирам майже нема місця?..
- Ота потужна "глиба", що займає середню частину платформи, містить службові приміщення, а своєрідність конструкції пов'язана із складністю будівельних робіт на глибині. Кажуть, ця станція – найглибша в світі. Принаймі, одна із найглибших – без сумніву. Звідси, із самих глибин і почнемо...
- Окей, спроможний, часом, дивувати, визнаю.
- Хвала від майстрині є цінною.
- Ну, досить. Мені, справді, цікаво. Поїхали нагору.

Вже нагорі, перед станційним павільйоном, ти задивився на гармату, вагаючись, чи варто замовляти за неї слово, час бо досить пізній, та й, взагалі, не літо, щоби до ранку Містом безтурботно вештатись. Тож доведеться обирати найбільш цікаві й вартісні об'єкти.
- Ти ж не збираєшся розповідати про завод, повстання, діри від куль по стінах? І навіть про Іскру із Кочубеєм колись чула. Тож…
- Гаразд, Іскра і Кочубей – це, справді, схвально. І коли щодо їх причетності до площі є обізнаність, то про Зеленку теж не говоритиму.
- А от про Зеленку я б якраз послухала...
- Ну, тільки не зараз, коли зовсім вже близько до півночі. Та й що розповідати?.. Навіть як опустити усі ті трохи наркоманські байки неформалів про містичного Вія-господаря і сталкерські портали в потойбіччя, а взяти, натомість, більш вірогідні історичні свідчення, то все одно виходить – місце від початку гибле. Аскольдова могила – зовсім поряд... Сам князь-Аскольд на пару з Діром – чи но не перші політичні жертви відомої нам рідної історії. Хай і вважаються вони півлегендарними особами, якщо, взагалі, не один то був персонаж, як стверджує дехто з дослідників.
Там, на Аскольдовій, колишнє староміське кладовище, могили героїв Крут... А древня назва місцини чого варта – Провалля... Залишені тут у спадок від позаминулого століття укріплення Печерської фортеці у Великій Вітчизняній участі, ніби, не брали. Але на підпірних стінах – численні сліди від куль... (хіба НКВД доклало руку… що ауру ні разу не покращило) Газетні замітки кінця ХІХ століття про фортечних караульних писали, що ті, бувало, марили видіннями нашестя вершників на чолі із самим Чингізханом. Звучить потішно, але бідолах, проте, по тихому скручували і ліпили невтішні діагнози. Вже після війни з німцями звели тут той самий Зелений театр, зусиллями, до речі, тих же полонених німців. А через два десятки років його спалила блискавка.
Говорять, потужний в цьому місці аномальний злам тягнеться смугою від Лисої, що при Андріївськім до Лисої, що за бот.садом. Щоправда, й позитивний злам – неподалік. Зокрема, помітно проявляється він на Володимирській, у парку. Там неймовірно благодатне місце: чим більше сидиш у альтанці, що над Володимиром, тим менше хочеться те місце полишати.
- Дякую, що хоча б завершив позитивом. Я більше не наполягатиму, якщо не схочеш щось розповідати. Принаймі, справді, не тоді, коли вже майже північ. Вмієш нагнати страху!..
- А ти хіба вмієш боятись?
- Ну, страх і боягузтво – різні речі. – Останню фразу, власне, ти полюбляв вживати й сам. Хоча при Пташці, ніби, чогось подібного ніколи не озвучував. Можливо, думав?.. Обережність в думках – несподіваний плюс у спілкуванні з практикуючими телепатками. Хоч до подібного, все ж, звикнути не просто. Ця телепатія жінкам, напевно, притаманна від природи, на зразок чоловічої дружби із механізмами й електрикою. Ти, проте, продовжив:
- Але дещо на площі ми все-таки оглянемо. Наріжна будівля у стриманих шатах неоготики з білою окрайкою червоної башти тобі, звісно, знайома. А що там знаходиться, знаєш?.. І що будівля являла собою в минулому? Пішли, подивимось на те, що сьогодні вдало ховається від людського ока. – Ви повернули за павільйон станції і зупинились перед бетонним парканом, за ним виднілись арки, сперті на колони. – Ці здвоєні арки, давно вже закладені, свого часу були головним в’їздом у цей міський район. Якщо придивитись за дня, будівля симетрична: по інший бік від арок є ще одне крило з такою ж вежею, щоправда, в більш зруйнованому стані. Зведено цю споруду в середині позаминулого століття, на в'їзді знаходився міст із підйомною частиною, перекинутий через чималий рів. Саме тут пролягала, свого часу, вулиця. То вже згодом, через півстоліття, розібрали частину стіни і проклали іншу, котрою повз башту їздять по сьогодні. Потім і арки ці замурували. Хоча спадковість донедавна зберігалася – перебувала тут міська комендатура. Ну добре, пішли далі. – Зачаровано і незрушно Пташка продовжувала роздивлятись арки. Такий ефект і в тебе був при першій зустрічі з прихованою брамою. А все від того, що місце всім знайоме, і тут раптом – на тобі! величезний червоний рояль в кущах із красивою біленькою окрайкою по кришці! Тобі довелося легенько потягти Пташку за руку.
- А я й не знала про старі ворота...
- Та я помітив.

- Ти казав, не підем до палацу...
- Казав. І аргументи з охоронцями наводив. Ми тут заради іншого "палацу", меншого родича міської резиденції російських імператорів у Місті.
- І де ж він?
- Перед нами, на іншім боці вулиці. Лиш придивись уважно: кольори повторюють палацові, архітектурний стиль у них подібний, ліпнина ж виглядає ще розкішніше, ніж на самому Царському палаці. Ти тільки глянь, який ошатний вигнутий дах куполу зі шпилем над центральним ризалітом, та ще й із вазами і парапетом-балюстрадою. Над входом – досить елегантна главка, так само увінчана шпилем. Декор на стільки постає довершеним, що всі ці завитки й гірлянди, здається, зараз оживуть і загойдаються на вітрі. Красиві дерев'яні двері з фігурним склом і різьбленим орнаментом вкриває теж покритий завитками хвилеподібний кований наддашок, що має ще й піддашшя півзеркальне, котре немов вітає своїх гостей. Над ним вгорі овальне світлове віконце і симпатичний маскарон жіночий. Ще один маскарон знаходиться над головним балконом, котрий за виглядом – неначе справжня театральна ложа.
Цей красень-особняк, зведений поряд із царським палацом, став, свого роду, викликом тодішній правлячій монархії. І не дивно, замовником виступив зять відомого в Місті цукрового магната. Ти куди? Тут нема переходу, а серед охоронців парламенту часто трапляються вуличні інспектори.
- Ми їм розкажем про "малий царський палац" і вони нас відпустять. Пішли, я хочу ближче роздивитись цю красу.
- Як думаєш, що зараз тут знаходиться? – Пташка, знизавши плечима, уважно роздивлялась деталі фасаду. – Їдальня народних обранців.
- Ну й нехай... Справді, красиво. Проходячи повз, не раз до цих фасадів придивлялась, але все якось мимоходом, неуважно.
- Підемо далі?
- Невже здивуєш ще чимось чарівним?
- На скільки ти знайома з цим районом? – Спитав уже дорогою.
- Бувала в цих краях не раз, звичайно, але, наприклад, про "вдову" не знала. Та я і в Місто навідуюсь нерегулярно і з чималими перервами.
- А звідки ти?
- Сьогодні ми не про мене. Хочу продовження прогулянки, після побаченого я заінтригована.
- Гаразд. Але і я заінтригований твоєю таємничістю.
- Немає таємниць, хоча й справді не хотіла говорити... маю навідатись до рідних, треба побути певний час біля бабусі.
- Коли їдеш?
Вона дістала телефон і, натиснувши клавішу, глянула на екранний годинник:
- Годин через шість.
- Як надовго?
- На кілька тижнів. Ще далеко йтимем? До речі, взагалі, куди йдемо?
- Раз тобі незабаром в дорогу, довго не гулятимем.
Ось тут, за поворотом, є держ. банк. Будинок тобі, думаю, знайомий: рідкісної краси фасад в чотири поверхи. Готика в палких обіймах ренесансу. Колони з чорного мармуру, цікаві рішення вікон в окрасі сандриків, розеток, лев'ячих морд, виткі вежі ризалітів із ефектним атиковим завершенням, прекрасний вхідний портал і просто розкішні грифони на кутах фасаду.
Відпочатку будівля мала два поверхи. Серед інших технічних рішень, вдалою була система вентиляції: подвійна, нагнітально-витяжна. Електродвигуни могли перекачати все повітря в приміщеннях будинку за одну годину. Взимку його можна було підігрівати, а влітку пропускати через підвали, плюс існувала можливість додаткового охолодження за допомогою контейнерів з льодом. Забір повітря здійснювався з двору, де розташовувавсь розарій. Уявляєш, як щоранку в літню пору зали заповнював ніжно-солодкий аромат троянд... Вгорі фасаду добре проглядаються дві дати. Друга із них пов’язана з назрілою потребою в розширенні будівлі. Містяни переймалися збереженням краси первинного проекту, та коли познімали реставраційні шори, всі лишились вражені: красень-будинок лиш виграв від мудро здійсненої реставрації. Під час надбудови поверхів, дах не розбирався, а поступово підіймався, для чого його попередньо розрізали на окремі частини.
- А з тебе вийшов би хороший гід. Чи ти над цим не думав?
- Гуляти по Місту можу годинами. Але ж, здається, гідам мало платять.
- Якщо людина перебуває при своїм покликанні, то і фінанси, з часом, долучаються. А може й не долучаться, хто знає. Але у будь-якому разі той, хто присвятив себе покликанню своєму, нізащо про таке не пошкодує. Скільки разів я ходила серед цього каміння – і весь той час воно було для мене мертве. Так, часом красиве, але, все-таки, мертве. Ти вмієш це каміння оживляти. Воно з тобою набуває здатність говорити, розповідаючи захопливі історії. Тобі, насправді, варто цим займатися.
- Каміння оживляти – звучить, безперечно, привабливо. До речі, ми прийшли. Спробую оживити ще декілька мурованих сновид.
- Що це?!
- Гуляючи Містом, найменше чекаєш зустріти щось подібне, правда ж? Важко й згадати ще хоча б одну міську будівлю в схожому стилі.
- І що ж це за стиль?
- В різних джерелах найчастіше зустрічається "романський". Щось давньоримське таки є у цьому красені, суворому й величному. Хоча романський стиль – то тільки одіж, видимість. Інтер'єри сплановано так, аби забезпечити мешканцям максимальний комфорт і якнайбільш раціонально вжити доволі скромну площу забудови. В отій наріжній башточці, наприклад, розміщено репетиційну для оркестру. І прямо з неї спеціальні сходи вели одразу на хори найбільш пишної в будинку дзеркальної зали. А найоригінальніша кімната, за спеціальним замовленням власника, повторювала інтер'єр купе залізничного вагону, для чого робились відповідні замовлення в структурах Південно-Західної залізниці. Просто господар особняка зі своєю дружиною познайомився в купе потяга. Така от сімейна романтика.
- Симпатично. Ким він був?
- Чиновником при генерал-губернаторі. Попри цю романтичну в характері власника нотку, проект будинку йому подобався не дуже. Принаймі, в переписці з архітектором, він постійно на щось нарікав і всіляко псував тому настрій і творче натхнення. Досить дивно. Можливо, просто шкодував достойних грошей за таку роботу. Проект бо, і дійсно, цікавий: при тому, що обидва фасади помітно різняться виконанням, за допомогою карнизика між поверхами та повторюваних елементів декору досягається загальна цілісність архітектурного ансамблю. Як тішать око ці джульєтинські балкончики, що на кронштейнах! А яка красива лоджія! Хотів би я на ній почаювати. Зверни увагу, правіше лоджії – водостічна труба, що втоплена в стіну, аби її тінь фасаду візуально не псувала.
- Та він ювелір, цей архітектор.
- А ще – з хорошим почуттям самоіронії та гумором. Давай підійдем ближче.
- І що ми тут повинні роздивитися?
- Котячу симпатичну мордочку над капітеллю, що посеред вікон.
- Над чим?
- Над верхньою частиною колони, поміж вікнами.
- Бачу, вусатий котик. Чи, не котик?..
- Якщо придивитись пильніше, вуса у нього не котячі, а чоловічі. Лише вуха в ньому видають кота, без них отримаєш правдивий портрет архітектора.
- Жартуєш?
- Це він пожартував. В Місті зберігся будинок, де він мешкав останні надцять років життя. На нім пам’ятний знак із бюстом архітектора: такий же там вусань. Фактично, копія. Теж покажу колись, і там цікаво буде прогулятись.
- Ловлю на слові. Що ще розповіси за цей будинок? Я вже звикаю дивуватися, до речі.
- Давай підійдем до вхідних дверей і спробуємо прочитати верхній напис, що лишивсь над ними. Вірніше, полишалися сліди. Але вони чіткі й добре помітні. Розшифруєш?
- Римські літери... зажди... типу, тисяча… дев’ятсот… дванадцять?..
- Круто.
- Коли чесно, наполовину вгадала.
- Насправді, правильно.
- Куди ми йдемо далі?
- Нікуди. Просто обернемось. Нашої уваги зачекався ще один красунчик по сусідству. Аби мати уявлення про італійські палаццо періоду Відродження, не обов'язково їхати аж до столиці європейської культури іі мистецтва – Флоренції.
- Достатньо глянути на цю будівлю?
- Так, цей красень допоможе скласти уявлення про ті палаци. Симетричні фасади, майже позбавлені масивних виступаючих частин. Нижній ярус прикрашено рустом – імітація поширеної в минулому кам'яної кладки. Аркади вікон, цікаві зразки ліпного декору, леви із роззявленими пащами, які, проте, не виглядають загрозливо. Трохи, навіть, скидаються на великих позіхаючих псів, наскучило сторожам вдивлятися у перехожих. І кадуцеї присутні, оскільки будинок належав купцю.
- Каду... що?
- Оті крилаті жезли, оповиті зміями, із запаленим вогнем у верхівці, символ посланців Зевса, зокрема – Меркурія в римлян, або ж Гермеса в греків. Цей Меркурій/Гермес вважався пройдисвітом і, за сумісництвом, покровителем торгівців, тож на багатьох купецьких особняках і старих банківських будівлях його можна помітити.
- Що ти маєш проти торгівців? І як без них підеш до супермаркету?
- А я при чому? То давньогрецька міфологія, у них питай, чому пройдисвіт чинить покровительство торгівлі.
- А що всередині?
- А це вже дуже правильне питання. Інтер'єри будівлі, направду, вражають ошатністю! Там півдесятка залів, кожна витримана в певному кольорі й стилі. Біла барокова зала тішить око пастельно-золотавою ліпниною: на стелі – плетиво із флори і музичних символів, пристінне дзеркало красується в обрамленні амурів, овнів, голубів. Сині стіни мавританської зали вкривають наповзаючі рослинні візерунки, навіть дверні та віконні прорізи там квітнуть яскравим декором. Ренесансна червона зала дивує деталізованим орнаментом підвісної стелі, а стіни в ній прикрашено фруктовими гірляндами. Російська зала приголомшує складними візерунчастими склепіннями, на стінах – райські птахи поміж квітами. І просто незабутнє враження справляє зала у стилі модерн: в ній квітнуть маки і волошки, в асиметричних мотивах на стелі – метелик, жар-птиця та квітучий в орхідеях портрет Сари Бернар (була така актриса сто літ тому). В одному з вікон квітнуть вітражні іриси. Якщо придивитись, їх можна і звідси помітити: ось, бачиш, друге ліворуч вікно?
- Здається, бачу... А що в будинку зараз?..
- Філія музею, виставковий галерейний простір.
- І можна потрапити досередини?
- Без проблем, тільки не зараз.
- Коли повернуся...
- Так, звісно, сходимо. То де, кажеш, живе твоя бабуся?
- В Раю.
- І як той Рай дитинства називається?
- Село, насправді, так і звється - Раєм. – Тепла і щира посмішка потверджувала, що Пташка не жартує. – Воно, дійсно, було для мене у дитинстві Раєм, як часто трапляється з дітьми, котрих батьки на літо відвозять в село. Мальовничі схили старого парку з велетнями-дубами збігали до великого озера, серед якого здіймався казковий острів скарбів, які там неодмінно мали заховати колишні власники замку, що при мені вже стояв страшнуватою пусткою і мало нагадував замок, бо не раз зазнавав руйнації й перебудов від часу свого зведення.
- Гарне, певно, місце, хоча за твоїм описом більше нагадує втрачений Рай. В сенсі сучасного стану колишнього дворянського маєтку. Це, виходить, місцева школа має назву Райська, як і колгосп, якщо є, і сільська рада?
- Не Райска – Раївська, так, принаймі, говорять місцеві. Ой!.. А це що за краса? – Здивована, вона зупинилась перед будинком, що стояв одразу за флорентійським красенем.
- Замок. Бачиш, які вони швидкі на спомин? Тут колись мешкали барони, котрі й замовили собі оце маленьке і казкове диво. Будинок сильно постраждав у війну: на повоєнних фотках зі всіх горішніх шпиликів вцілілим залишився лиш один. Нещодавно провели ґрунтовну реставрацію, напоки будівлю врятовано.
- Хай живе довго! – Вона підійшла впритул і поплескала по зелених дошках будівельного паркану, котрий ще досі не прибрали: - Не хворій, чуєш? Тримайся! За тим повернулась до тебе: - Тут стільки прекрасних будівель, а цей – ну просто казковий замок принцеси. Я дуже вдячна тобі за таке красиве завершення романтичної зустрічі, хай і запланованою була ця святкова романтика (точно думки читає!). Хіба що снігопаду бракує, аби вповні довершити святкову зимову врочистість. Щось ти притих. Притомився?.. Гаразд, тепер я розповім тобі дещо. Ми на Різдво гуляли тут, неподалік. Ти мені розповідав про "Вдову", пам'ятаєш? Я стала цікавитись: виявилось, її вважали Медузою, а оті штуки, що звисали з голови – не що інше, як змії. Але якщо придивитись, зовсім вони не схожі на зміюк, більше нагадують якісь рослинні мотиви, котрі присутні, до речі, і в оформленні головного убору, що має форму каштанового листу. А ще пильніше придивившись, над головою в неї, з обох сторін, можна запримітити крила. Вона ж, до речі, має бути тут десь...
- Вірно, ми поряд, он він – той будинок. Але ніколи там не бачив... дійсно – крила!
- Ось! А якщо так, - вела далі Пташка, потішена тим, що і вона змогла тебе здивувати сьогодні – значить це має бути міфічна жінка-птиця. – Вона витримала паузу, підігріваючи твою нетерплячість.
- Продовжуй.
- Цікаво?
- Ще й як. Справді цікаво, розповідай.
- Подібних істот у слов'янській міфології було декілька і всі вони походять від сирен. Пам'ятаєш...
- Так, "Одіссея", матроси із воском у вухах та сам Одісей, що наказав себе прив'язати до корабельної щогли, аби почути чарівний спів сирен і ледь потому щоглу ту не вирвав, на стільки прекрасними видались їх голоси.
- Саме так. І наші слов'янські сирени теж були співучі, тільки звали їх Сірін та Алконост і співали вони кожна свою пісню: Алконост – радісну, а Сірін – печальну. Потім, щоправда, закралась плутанина і ролі їх між ними помінялись. Була, проте, ще й третя в наших предків пташка-жінка: її називали віщою і вірили, що вона може розкрити таємницю майбутнього, але лише тому, хто є достойним тої таємниці. Подивись, сумне і мовчазне жіноче обличчя із замисленим виразом. Ніби вдивляється, шукаючи достойного.
- Гамаюн? Віща птиця?.. Звідки ти все це дізналась?
- Один краєзнавець оприлюднив нещодавно цю теорію. Мені вона здалася вірогідною.
- До того ж, як на мене, красивою...
- Так. Але мені, на жаль, вже час...

Обмін диханням, палкіж обійми душ... справжній поцілунок – завжди щось більше, аніж може здатися.
Присмак Пташиного цілунку ще зоставався на твоїх вустах, а вогники таксі, в котрому вже сиділа твоя Пташка, невпинно й стрімко танули, доки не зникли зовсім, коли авто сховалося за рогом. Ти обернувся. На протилежному боці зупинки хтось ніби стояв. Дивно, навіть не помітив, що ви тут були не одні. Чи, доки цілувались, підійшов хтось? Пильніше придивився: постать стояла до тебе спиною, це була дівчина з розсипаним волоссям по плечах, спина незнайомки ледве помітно здригалася... Плаче?.. Ти підійшов трохи ближче:
- Перепрошую... (не реагувала) У вас все гаразд?.. – Злегка торкнув рукою за плече, дівчина завмерла... і раптом рвучко обернулась:
- Гаразд?! Та пішов ти, мерзотник!! – Від несподіванки перехопило подих, прямо перед тобою стояла художниця, мешканка "зеленого привида", яку востаннє бачив на Хелоуін.
- Ти?.. Ти... звідки тут?.. Що ти тут робиш? І куди ти поділась тоді так несподівано?.. Лишила мене серед вулиці... – Її плечі усе ще здригались, було нерівним дихання. Якийсь час вона збиралася з силами, потім повільно рушила на тебе:
- Я мала лишити! Тебе! І все! Бо мала, врешті, змогу це зробити!.. Причому, саме завдяки тобі… Ти допоміг мені розібратися з тим, що довго так мене тримало, але... при цьому... сам зробивсь проблемою! Я... не могла... Я... думала, для тебе хоч щось усе те має значити!.. А ти!! Заждіть же, я влаштую вам романтику!.. Такого снігопаду – що не вигребтись!! А зараз – добраніч, паршивцю!.. Швидким рухом вона вчепилася долонею в твоє плече і натисла кудись попід шию: від різкого пекучого болю аж наче в очах потемніло!