Сторінка книги

Місто химер і райських птахів

110,00грн50,00грн

Химера без імені

Коли цей текст стане книжкою, оформити його можна було б фотоальбомом з краєвидами Міста. З усіма оцими сецесійними й псевдоготичними будинками середмістя, з архітектурними подробицями, аж до елементів декору фасадів, - усіма цими каріатидами й маскаронами, та замаскованими посланнями будівничих нащадкам, як тоді було модно, - так багато уваги автор приділяє архітектурним надмірностям кінця 19 століття. А поінформованість щодо міських легенд, які невідворотно супроводжували кожен непанельний будинок, збудований до початку 20 століття, наводить на думку про те, що сам автор міг би підробляти екскурсоводом на цих вкритих бруківкою старих вулицях.

Ну а щоб вже зовсім на дріб’язок не розмінюватися, цей фотоальбом може бути виконаний у вигляді календаря, бо оповідь має виражений календарний присмак – усі головні події відбуваються з героями на свята: Хелловін, Різдво, Йордань, Валентина. Так, свята як старовинні релігійні, так і новомодні комерційні, але вже як є. Тим паче, що автор, як старанний екскурсовод, з готовністю вам розкаже їхню передісторію з кельтських чи римських давен, і нудно вам не буде. Цю книжку можна розглядати як такий собі популярний „інфотейнмент” з безліччю цікавих, іноді маловідомих фактів з міської та всесвітньої історії. Urbi et orbi, так би мовити.

Але в уявного укладача такого альбому одразу б виникли складнощі з підписами до фото. Бо з якогось дива автор вирішив своє місто засекретити, і ні разу не називає його на ім’я. Це повість про місто без імені. Ім’я йому не потрібне, бо воно - Місто. В цьому з автором „Міста химер і райських птахів” солідаризуються такі різні попередники, як Михайло Булгаков, в якого воно теж просто Город, і Валеріан Підмогильний, в якого - „Місто”. Бо – вічне. Можливо, я зараз зіпсую комусь інтригу впізнавання, але мені дійсно цікаво, як цей твір прочитають не кияни. 

Бо всі оті вулиці, особняки й прибуткові будинки Липок, Печерська й Київської гори також здебільшого не названі. Але так ретельно описані, що для вкорінених городян навряд чи будуть ребусом. Ну що ви, містянчики, Шоколадного будиночка не впізнаєте, чи що? З прогресу в порівнянні з іншими „київськими” текстами  – чи не вперше на сторінках книжки з’являється Татарка й околиці. Теж старовинний і доволі колоритний район, але чомусь досі обійдений увагою літераторів. В тамтешній єдиній на все христолюбиве місто мечеті точно ніхто з них досі не був. Наче для любителів збалансованості в журналістиці – дія розгортається також в католицькому костьолі та православному монастирі, караїмській кенасі та японському будиночку чайних церемоній.  А що поробиш? Світове місто всіх релігій. Це Місто, мала.

Так, Місто – головний герой цієї книжки. Або навіть не так – міський публічний простір. Кав’ярні, книгарні, художні галереї, музеї, філармонія, автобусні зупинки, парки, кладовища й станції метро. І весь цей простір населений рухливими безіменними городянами. Вийшов за двері – і вже одразу нічий. Іноді навіть – занадто рухливими, як всі ті „генії місця” – диваки, фріки й міські божевільні, які так часто зустрічаються на шляху героя і рухають вперед містичну лінію цього роману. А на мою думку – ще й роблять будь-яке місто справді живим. 

Це таки містична оповідь з гаданнями, знаками, картами Таро, рунами, ритуалами й підказками, які приносить саме Місто. Книжка – квест, як було модно ще кілька років тому. А також – історія кохання. Бо що може бути містичнішим за таїну зустрічі з коханням, його втрати й повернення? І який квест може бути захопливішим, ніж порятунок втраченої коханої?

Але автор вирішив розширити творчий прийом згадуваних на початку тексту достойників, і зробив анонімним не тільки саме Місто, але й усіх своїх героїв. Усі ці прискіпливо описані письменниці на книжкових виставках, густоволосі скрипальки у концертних залах, незлим тихим словом згадані письменники-мариністи мають вгадуваних і цілком реальних прототипів, але знову ж таки не знаю, як це читатиметься нетутешніми, виняток з цього правила зроблено чомусь лише для російської поетки Полозкової. (А цю як до нас занесло? – подумалось одному з прототипів, коли він віднайшов цього персонажа у тексті). Зовсім без імен в драматичній історії обійтися, звісно, важко, і тому принаймні для головних дійових осіб їх названо евфемістично, як слов’янами ведмедя, – Художниця, Райська Пташка, що примушує загадати чи то звичаї ономастики індіанського племені, усі ці „Той-хто-пройшов-крізь-вогонь”, або старанні імена-шифри російських символістів початку 20-го століття, коли тільки втаємничені могли вичитати, хто кому Брюсов.

Взагалі, попри чудову українську мову, яка цілими розділами не примушує здригатися редактора, відчувається вкоріненість автора в російській міській культурі. Цей місцями ритмізований текст цілком міг би написати символіст Андрєй Бєлий (цей ритм  цілком у дусі його нібито-мемуарів „ На початку століття”), якби на початку того століття автор міг би так хвилюватися, що довго не відповідає мобільний його пасії. Це вже набуті наступним, 21 століттям технологічні жахи. Хоча, звідки нам знати? Може вони так само нервувалися біля мовчазного телеграфного апарата? 

А взагалі, навіть відволікаючись на пристрасті любовних трикутників і загадки пророцтв щодо головних героїв, чи не на кожній сторінці цієї книжки читача-киянина переслідуватиме думка: „Господи, в якому прекрасному й повнокровному місті ми маємо щастя жити.” Тут весь час щось відбувається. Не Книжковий Арсенал, так концерт у філармонії, не скакання братів Капранових голяком в ополонку, так різдвяні співи в колишньому планетарії. А наші кав’ярні з часів Богдана Жолдака зовсім незаслужено витіснені на маргіни української літератури розтиражованими львівськими кнайпами. Як і рясний на книжки „львівський текст”, вже заступає собою текст „київський”. Навіть Курков з Кокотюхою на заробітки до міста Лева подалися. І тільки автор цієї книжки, на щастя, нікуди не збирається. Людина, яка ставить досліди тривалістю в рік з йорданською водою, точно нікуди не поспішає, збирається бути тут довго. 

Ну і наприкінець варто дещо модернізувати описаний автором ритуал гадання на книжках в книгарні (для довідки – асортимент пересічної київської книгарні складає 20 тисяч книжок). Спробуємо уявити, поруч з якими книжками сучасної літератури, корінець до корінця, могла б стати книжка Олександра Пилипчука поряд на полиці? Мабуть, перш за все, „Місто з химерами” Олеся Ільченка, з якою перегукується навіть назвою. А з іншого боку, мабуть, з „Маджонгом” чи „Трьома життями Олексія Бояршинова, банкіра і  художника” Олексія Нікітіна. Також містичні київські тексти. Це, звісно, якщо книгарня толерує обидві поширені в Києві мови, і не спроваджує усі книжки, писані мовою незручною, в єдину „шафу скарбів” в найдальшому закапелку зали. Складно з цими киянами, суцільна міжмовна омонімія.

Не можу порівняти чесноти цього тексту з жодними книжками з модним у нас певний час жанром містики, бо геть у них не орієнтуюся. Не засуджую, просто недочитую, це буде перша. Містомістична, як каже автор. І нарешті, я тепер знаю, хто призвів до того пам’ятного стихійнолихого снігопаду навесні 2013 року. А ви думали, то було просто так?

З повагою, Антон Санченко, мариніст

Антон Санченко
Про автора: Вважає себе одним із тих божевільних, котрі наважились зайнятися улюбленою справою і зрозуміли, що це єдиний життєво вірний шлях. Хоча розуміння прийшло не одразу. Спочатку була перша освіта, робота за спеціальністю, період творчих пошуків і зрештою захоплення – внутрішній туризм і екскурсійна справа – перетворились на діяльність, що займає основний час, приносить найбільше задоволення і здобуває позитив та вдячність від аудиторії. Літературна сфера – ще одне захоплення, що також має шанси стати плідною сферою авторської реалізації, принаймі він на це серйозно налаштований.

Триває збір коштів на книгу

Зібрано на редагування
2 300,00
Зібрано на ілюстрації
4 500,00
Зібрано на друк
3 000,00