Сторінка книги

Подорож

0,00грн

Усе про нас, і навіть трошки більше

“Одна з тих драматичних історій, які промовляють до кожного…”
“Усім батькам та вчителям підлітків переконливо раджу...”
“Читається на одному подиху і змушує поглянути на власне життя іншими очима”...
У приголомшенні після прочитання повісті “Все про мого сина” на думку спадають чомусь передовсім згадані вище широковживані фрази. Мабуть, тому, що іноді і вони правдиві, адже хоч би яким затертим було слово “неймовірно”, іноді неймовірні речі трапляються. Зокрема, неймовірні книжки.

Очевидно, авторська щирість – одна із основних суперсил цього тексту. Написати драматичну автобіографічну повість, ба більше – історію своєї “невдачі” у вихованні сина – відважний крок.
Однак він вимагає також кроку назустріч: тільки емпатія і прийняття уможливлять глибокий читацький діалог із цим текстом. Принаймні, так здається мені. Однак чи варто окремо звертати увагу на необхідність прийняття, якщо у тексті є усі необхідні риси, щоб його можна було не лише прийняти, а й полюбити. По-перше, гумор та іронія, а найбільше – авторська фірмова самоіронія. (Часом, до речі, дуже сумна, аж гірка). По-друге, прозорість тексту, яка має кілька вимірів. Тут є те, що я назвала би “прозорістю спогадів”: події минулого подано стисло і лаконічно, структуровано та доладно, із почуттям міри щодо художніх деталей. А найголовніше – “прозорість емоцій”. Це знову мій саморобний термін, даруйте. А означає він те, що почуттів тут, звісно ж, не бракує (історія дуже емоційна), однак усі вони відрефлексовані і подані зважено.
Авторка не намагається втягнути нас, читачів, у шал або вир емоцій, не використовує ніяких спеціальних художніх засобів чи сюжетних ходів, аби викликати надмірні переживання та сльози (хоч сама історія дуже до цього надається). Натомість спокійно, структуровано, продумано і відверто, не намагаючись нікого ані засудити, ані виправдати, розповідає свою історію.
Гострота, драматичність, навіть межовість власного описаного досвіду з одного боку і спокійний, прозорий, іронічний стиль викладу з іншого – це основний, сказати б, художній прийом цього тексту. З єдиною лиш поправкою, що це не “прийом” у розумінні чогось вигаданого, спеціально сконструйованого. Це така тональність мовлення, такий голос, таке авторське світовідчуття.
Тому така, сказати б, двоїста і ця проза: водночас гостра до гіркоти і добра та людяна до зворушення.
Це унікальне авторське бачення дуже гарно надається, наприклад, для портретування нашої системи охорони здоров’я початку двотисячних. З одного боку авторка детально та безжально описує абсурдність, хабарництво, жахливий побут лікарень. Аж до ось яких гротескних подробиць, які невимушено переростають у філософські узагальнення:
“У відділенні всі носили до туалету власні кришки до унітазу. Отак ідеш зі штирем між ногами – ще те випробування, підтримуючи свої трубки однією рукою, в іншій волочиш унітазну кришку, насолоджуєшся звуком болгарки, дістаєшся до кабінки, вмощуєшся, а бабуська із сусідньої палати вже гатить у двері костуром: скільки там сидітимеш? Кабінок мало – бажаючих потрапити до них багато. Ця дилема супроводжує нас усе наше життя”.
А з іншого – теплі слова про медсестер, “тьоть-бегемоть”, яким вистачає любові не лише на свою родину, а й на чужих дітей в реанімації Охматдиту. І небажання засуджувати “наркошу”, яка свою дитину полишила. І щира вдячність алкоголікам, що здають свою кров для хворих за гроші.
Саме в цих барвах розкривається історія про вагітність у 38 років, котру у наших краях прийнято називати “пізньою”, і про те, як після важких пологів мама (тобто автобіографічна героїня-оповідачка) опинилася у раковому корпусі, а її новонароджене немовля – в реанімації.
Коли ж читач оговтується від першої, “лікарняної”, частини цієї історії “14 років тому: виношування в тілі”, радіти йому виділено буквально лічені секунди. Адже наступна частина, “14 років по тому: виношування в душі” починається гостро та нещадно. Одне з перших речень: “Син, над яким усі трусилися, виявився лінивим до втрати пульсу, хитрим, розумним і безжалісним”. Ось тут і стартує історія “складного підлітка” (набагато, до речі, складнішого, ніж ви зараз подумали) і родини, що розпадається, не витримавши цього та інших випробувань.
Ця книжка дуже батьківська, адже виховання дитини та усі залежні та незалежні від батьків пов’язані з цим самим вихованням біди – основна її тема. Навіть більше, основне питання, яке усе повертається із кожним новим безжальним “вибриком” Любомира (так звати сина) – а що, власне, від нас залежить у вихованні дитини? А що не залежить? І де ця межа?
Однак, можливо, ця книжка ще й підліткова. Тобто я маю надію, що вона може послужити для родинного порозуміння, адже для підлітків дає шанс зрозуміти покоління батьків. Не на рівні “Вона постійно звинувачує мене у…” чи “Вони ніяк не зрозуміють, що...” А відчути, співпереджити, узути їхні, так би мовити, капці, залізти в їхню шкуру і подивитися на світ їхніми очима крізь призму батьківських страхів, переживань, батьківського болю та любові.
***
Після повісті читача чекають чотири оповідання різних років.
З’являється здогад: можливо, герої оповідань пов’язані з історією Любомира? Мені особисто не вдалося зрозуміти чи вирахувати зв’язків у їхніх долях. Однак є досить прозора паралель у сюжетних ходах: подібно до того, як у родині чоловіка героїні-оповідачки повісті “Все про мого сина” виступає на поверхню неприємна замовчувана правда, яка кардинально змінює стосунки в родині, так само жахливі таємниці із родинних історій випливають на поверхню в оповіданнях “Пора заборони” та “Подорож”. Однак є і суттєва відмінність: тут приховані таємниці глибоко трагічні. Проте родин вони не руйнують. Адже у першому випадку – руйнувати немає чого, бо мова про дощенту зруйновану багаторічною ненавистю родину радянського ветерана, який намагається пригадати свою страшну таємницю, щоб відчути полегшення. Натомість у “Подорожі” молодому поколінню вистачає сил на прийняття і прощення виявлених чорних таємниць покоління старшого.
Оце переплетіння національної історії (зокрема часів Другої світової), історії родини, стосунків у родині і сучасних соціальних та політичних обставин – дуже важливе для прози Роксани Харчук. І саме згадані “соціальні та політичні обставини” виходять на перший план в оповіданнях “Завжди лідер” та “Справделивість єсть”, приправлені викривальним гумором, а у другому із названих оповідань – і фірмовою авторською самоіронією, а також вигадливою фантасмагоричною образністю (чого варто тільки перетворення героїні-оповідачки на птеродактиля!).
У цій невеличкій колекції оповідань можна шукати паралелі з малою прозою інших авторів, написаною наприкінці минулого і на початку нашого століття. Озброївшись, наприклад, відомим підручником Роксани Харчук “Сучасна українська проза. Постмодерний період”. :)
Однак, здається, набагато важливіше, ніж шукати перегуки чи паралелі, відчути цілісність і хитку гармонію двоїстого світу книжки “Все про мого сина”, у якому сумна та дошкульна костатація людської нікчемності живе у гармонії з болем, прийняттям та любов’ю.
Галина Ткачук

Харчук Роксана. Цікавлюся сучасною українською літературою, передусім прозою. Пишу чимало рецензій, є автором підручника "Сучасна українська проза: постмодерний період", що вийшов двома виданнями: 2008 і 2011 рр. Рецензії публікую або на сайті "Літакцент", або "Буквоїд", також "Збруч". Ця невеличка книжка оповідань і повістей писалися протягом усього мого свідомого життя. Можна сказати, що це книжка про моє "я" і час, в якому це "я" намагалося вижити і бути щасливим.