Сторінка книги

МАТЕЛОТ: Морський збірник (2017-2018)

110,00грн

В збірник увійшли 15 оповідань переможців конкурсу морської прози ім. Лисянського «Мателот», відібраних журі з професійних моряків. Це різнопланові оповідання та нариси від фантастичних і химерних до ледь не документальних, присвячених рибалкам, торговим та військовим морякам, яхтсменам та річковикам, які примушують згадати, що, попри дещо суходільну репутацію України, кожен двадцятий моряк у світі — українець. На світовому судноплавному ринку плавперсонал з України займає четверте за кількістю місце після Китаю, Індонезії та Філіппін, і становить близько 200 тис. моряків, десь 80 тис. з яких — командний склад: капітани, штурмани, механіки, інші суднові спеціалісти. Звісно, це потребує свого відображення й представництва в літературі, чому, сподіваємося, посприяє видання цієї збірки та наступні сезони конкурсу «Мателот».

Зміст 
Євген Баль, 2 місце, Дика дивізія............................................................................................................................ 31
Оксана Самара, ДВІ ЛИХОМАНКИ Й ОДИН ЖАДАНИЙ БЕРЕГ...................................................................... 93

Передмова упорядника              
Ви тримаєте в руках збірку з п’ятнадцяти оповідань різних авторів. Вони — переможці Першого конкурсу української морської прози ім. Юрія Лисянського, що пройшов у 2017-2018 роках.            
Конкурс засновано сайтом «Літакцент», на якому є відповідний розділ «Мателот», де можна прочитати умови участі й статті про закордонних та українських класиків жанру мариністики, щоб зорієнтуватися у вимогах до жанру, та видавництвом «Темпора», яке має неабиякий досвід проведення літературних конкурсів для пошуку нових імен і формування нових жанрових сегментів книжкового ринку. Крім того, це видавництво чомусь любить видавати книжки про море, зокрема мої.            
Українська мариністика — жанр давній, який сягає народних пісень («Дума про козака Кішку») та, власне, «Енеїди» Котляревського, яка й започаткувала нову українську літературу:
Прокляті вітри роздулися,
А море з лиха аж реве;
Слізьми троянці облилися,
Енея за живіт бере;
Всі човники їх розчухрало,
Багацько війська тут пропало;
Тогді набрались всі сто лих!
Енейкричіть, що «я Нептуну
Півкопи грошей в руку суну,
Аби на морі штурм утих».
           
Це, мабуть, перший опис морської хвороби ув світовій літературі: до Котляревського герої не закачувалися.            
Однак у масштабах усієї української літератури іноді складалося враження, що це письменство Внутрішньої Монголії, так мало авторів присвячували своє перо не землі, а воді — буквально один-два на покоління: Ярослав Окуневський, Микола Трублаїні, Юрій Яновський, Олександр Мар’ямов, Леонід Тендюк, Віктор Сильченко та інші.            
Це пояснювалося тим, що в українців завжди було повно своїх моряків, але не було свого флоту. Був флот австрійський, як в адмірала Окуневського, чи флот радянський, як у Миколи Трублаїні, чи — російський, як у патрона нашого конкурсу, першого навколосвітнього мореплавця Російської імперії Юрія Федоровича Лисянського, уродженця Ніжина, який у 1803-1806 роках обійшов довкола світу на шлюпі «Нева» й написав про це два томи путівних нотаток, що їх адмірал Чичагов відмовився друкувати коштом морського відомства за «малоросійський стиль повіствування». Нехай текст нотаток мало нагадує сучасну українську, але скнарий російський адмірал таким чином натякнув нам, кого слід вважати ще й основоположником української морської прози. Українські мариністи одразу виявилися людьми затятими: Юрій Лисянський разом з братом, теж морським офіцером, продали батьківський маєток в Ніжині, але книжку (а також її власноручний переклад англійською) таки видали своїм коштом. Два її томи й альбом мап експедиції «Неви» Лисянського та «Надежди» Крузенштерна автор сам далекоглядно завіз до бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук (сучасний університет ім. Гоголя), де вона зберігається й досі.            
Наш конкурс засновано зокрема й для того, щоб новим поколінням українських мариністів не доводилося продавати батьківську хату, аби видати свою книжку.            
Журі конкурсу склали професійні моряки, як теперішні, так і колишні: капітан Величко (Київ), капітан Береза (Одеса), викладач морської академії Шумей (Херсон), радіооператор Кирилаш (Запоріжжя), начальник радіостанції Санченко (Київ). Спільними зусиллями ми представляли торговельний, рибальський, пасажирський, військово-морський, річковий та технічний флоти і навіть яхтсменів. Моряки виявилися добрими суддями. Ставили високі оцінки від душі. Чітко дотримувалися дедлайнів. У короткий список потрапили:            
Піратське оповідання В. Губарєва і спогади про першу плавпрактику на траулері В. Каверіна;мемуари про службу на Тихому океані Є. Баля і міфопоетична історія про відставного моряка М. Федорченка; сатирична історія про суднову кухарку М. Шмигіна й спогади М. Мамчака про ВМС України від часу їхнього заснування; несподівана історія О. Дрогомирецької, яку вторгнення в Крим «зелених чоловічків» застало в Інституті біології південних морів, і біографічне оповідання О. Самари про Миклухо-Маклая в Новій Гвінеї; ретельно записані О. Мельник спогади шефині (шеф-кухаря) пароплава ЧМП, з яких можна довідатися ледь не про всі колоніальні війни СРСР в Африці, на Середньому Сході та в Індокитаї, і фантастична історія людини-амфібії в ретро-антуражі О. Покідька; гостросюжетна історія про бойових плавців Р. Радутного і трагічний щоденник першої й останньої навколосвітньої гонки радянської яхти «Фазісі» С. Акатьєва; з гумором описаний рейс прогулянкової яхти на Кіпр С. Надломова та щемка історія про втрачений Україною барк «Товариш» Т. Гладиш, з якої із жахом розумієш, що вже виросло покоління херсонців, яке ніколи не бачило цього трищоглового красеня на штатному місці біля набережної.            
А перемогло в цьому році оповідання Марка Каламаря «Останній лоцман» про дніпровських лоцманів, які проводили судна через Дніпрові пороги, до того як їх затопила ДніпроГЕС.            
Я пишу ці рядки саме в Херсоні на набережній, під пам’ятником першому чорноморському фрегату «Слава Єкатерини», а з його історичної чавунної гармати пірнають у зелені хвильки Дніпра якісь галасливі пацани в строкатих труселях до коліна. Але підходять до набережної оповиті димками вельботи з іншого берега, зі спортивного затону, і пацани вскакують в чорні штани й білі голландки із синім матроським комірцем і виявляються курсантами — біжать по вулиці Ушакова в бік своєї морської академії на наступну пару, а під старовинним, з 1834 року, корпусом Централки висипають покурити на вулицю вже сотні, та де там — тисячі їхніх колег. Тут наочно розумієш, що наше море має майбутнє. А отже, і наша мариністика має майбутнє.            
Ми знову без флоту, але з моряками. Під українським прапором у 2014 році залишалося 19 суден, але кожен двадцятий моряк у світі був українцем. Це не може не знайти свого відображення в літературі, тож чекаємо на бунтівну й пригодницьку прозу з усіх океанів і куточків глобуса. Почнемо з морських книжок — кораблі наростуть. Бо практика показала: якщо будувати українські кораблі без українських книжок на борту, вони без жодного пострілу здаються окупантам прямо під причалом.

Антон Санченко, модератор конкурсу «Мателот»



Антон Санченко
Народився в Херсоні в 1966 році проїздом. Тобто киянин, але в паспорті як місце народження вказано Херсон, чим я все життя безсоромно користувався, бо херсонців у морі цінують більше.

В 1986 закінчив Херсонське Морехідне Училище Рибної Промисловості (ХМУ РП), про що пізніше написав книжку «Нариси бурси» (2010, 2011)

Працював у Керчі в «Югрибпромрозвідці», про що теж написав кілька книжок. Зокрема про те, що найкращий пароплав всіх часів і народів – РС-300 (риболовецький сейнер Астраханської побудови). Готовий відстоювати свої переконання в аргументованій дискусії за чашкою кави. Працював на Чорному морі й у Індійському океані на науково-пошукових суднах рибної розвідки.

Три роки провів у Перській затоці та околицях у складі 8 Тихоокеанської ескадри ВМФ. Залишався при цьому нестриженим цивільним моряком. Був у Ефіопії, Еміратах та Ємені.

А потім ходив по Чорному й Середземному морях та річках Дніпро й Дунай, а також Атлантиці в різних українських та закордонних судноплавних компаніях зі штаб-квартирами в Києві, Одесі, Стамбулі й Піреї на рибальських, суховантажних, пасажирських тощо суднах.
Коли востаннє намагався порахувати відвідані країни, виходило 19, після цього кордони кілька раз змінювалися.

Після того, як азбуку Морзе й радистів відмінили, закінчив філологічний факультет Київського Національного Університету. Українська філологія, комп’ютерна лінгвістика.

Кілька років працював перекладачем з англійської в Держстандарті України й зрозумів, що українською можна написати все, включно зі стандартами з аерокосмічної галузі й біотехнологій. Тож твердження, що українською неможливо писати професійну морську прозу, бо не вистачає професійної термінології, – явне перебільшення.

Особисто познайомився з українськими мариністами Віктором Сильченком та Леонідом Тендюком. Насамперед подивився, як вони переклали «переборку». (Один – переділка, інший – перетинка). Вирішив, що залишатиму її «переборкою», а «сухогруз» – сухогрузом, а не «суховантажем», як пропонував телеканал СТБ, чого дотримувався в усіх своїх книжках. Написав їх звідтоді щось із 13, зокрема кілька перекладних з англійської. (Зокрема спогади Джошуа Слокама й «Фортуну капітана Блада" Сабатіні, "Зухвалі капітани" Кіплінга та "Терор" Сіммонса» тощо ). В 2011 році акцію з «сухогрузом» підтримала Ліна Василівна Костенко в «Записках українського самашедшего». Звідтоді я спокійний за майбутнє української морської прози.

Укладав серії морських пригод для кількох українських видавництв. Перечитав усіх мариністів, яких не дочитав у дитинстві. Написав кілька статей про їхню творчість.

Створив кілька довколалітературних сайтів. Дописував до кількох українських часописів літературні огляди й колонки. «Журив» у кількох літературних конкурсах. Був суворим, але справедливим. В результаті став пародійним персонажем у книжках кількох українських письменників, коли їм треба було ввести персонажа-моряка, й однієї дитячої письменниці, коли їй знадобився хлопчик-акордеоніст. Однак на акордеоні давно не граю, бо трохи невдало засунув руку під двотонну кришку трюму в Одесі в 1997 році, про що написав книжку.