Сторінка книги

Злі історії з добрим фіналом

Український трагічно-іронічний «нуар»
Рецензія на збірку Сані Малаш «Злі історії з добрим фіналом»

Кожна книжка чекає свого читача, а кожен читач шукає свою книжку. Смію припустити, що ця несподівана збірка українського літературного «нуару» привабить не тільки тих, хто обирає художню прозу на свій смак, а й коучів жіночих тренінгів, психологів і навіть психіатрів. Історії з нашого українського життя ХХІ століття, подеколи комічно-гротескні й абсурдні, подеколи абсурдно-трагічні, але з несподіваним фіналом, подеколи просто підступно-трагічні, де ти чекаєш на обіцяний «добрий фінал», а його немає...

І почуваєшся ошуканим, хапаєшся за наступну оповідку, сподіваючись, що тут-то неодмінно авторка знову позбиткується зі своїх героїв, але таки виведе їх на позитив... Історії про чоловіків та жінок, незатійливі або вдало закручені жіночі історії з самоіронією, гумором, впізнаваним нашим побутом, із сексом, роботою, дітьми, сльозами, сміхом, одвічним жіночим прагненням щастя й любові, з садизмом та мазохізмом на шляху до мрії, з дорослішанням, відрощуванням крил чи обламуванням їх...

Історії, в яких, як у великому мурашнику, ворушаться - незаймана дівчина в пошуку, незвабний поет на відпочинку, матір-одноночка під слідством, несвятий професор, привидеса з четвертим розміром грудей, священник-садист в інвалідному візку, гіпертерпляча вагітна дружина, нездара-письменник, закохана редакторка, продавчиня в забутому Богом селі, редакторка китайських текстів, дружина багатія на золотих милицях, жінка-лялька-мотанка, менти, пожежники, іноземці, діти, коти, мігрень, очі кольору зелених свят, музичні пальці... Там повно всіх, і всі вони рухаються.

Герої оповідань шукають, кохають, ревнують, зраджують, вбивають, калічать інших і калічаться самі, пишуть вірші й романи, редагують та перекладають, адже у збірці достобіса персонажів з філологічною освітою, схильністю та зайнятістю. Звісно, це та парафія, в якій Саня Малаш – як риба у воді, тож особливо цікаво буде читати її малу прозу реальним філологам, поетам, письменникам, літературним критикам. Саме вони по-повній зацінять перли на кшталт: «Кожен вдумливий читач мусить провадити психоаналітичні студії, коли має справу з мейстримним текстом. Навіть якщо тригерність цілком можна толерувати, а автора – не стигматизувати. Зрештою, жоден дискурс іще не обходився без взаємоототожнення творця й реципієнта». Або: «Хочеш мати журбинку – замути з філологинею».

Власне, у «жіночій» темі з багатогранністю проявів щастя/нещастя та всяких «пограничних» психічних жіночих станів авторка також вправно маневрує, як досвідчений водій скутера на переповнених магістралях столиці в годину «пік». І кидає вона безжально своїх різнобарвних героїнь у вир нерідко гротескних подій, у ту м’ясорубку життя, де їм або борсатися, прокачувати мускули й знаходити вихід проти правил безжального гвинта, або бути змеленою і з’їденою. Відповідно – героїням доводиться задумуватися «Про те, як не вскочити в халепу. Про честь і гідність, про особистий простір, а ще – про те, як нам, дівчатам, у цьому чоловічому світі домогтися «не панського права, а таки людського».

Припускаю, що збірка викличе резонанс і обговорення, можливо, навіть звинувачення у гендерній незбалансованості світобачення авторки, що відбилося у втілених нею в художній прозі образах. Можливо, навіть звинувачення у тому, що десь зачорно, а десь недоречно жартувати про трагічне. Але коли я читала ці оповідання, мені нав’язливо приходила паралель-згадка про днями переглянутий фільм «Наші котики». Жанр цієї української стрічки про війну з Росією визначений як «неполіткоректна комедія», що спочатку насторожує і навіть виглядає блюзнірством. Адже хіба можна знімати комедії про війну, де гинуть люди, де все вкрай серйозно?

Але захоплені відгуки ветеранів, що подивилися фільм, вразили тих, хто бачить про війну тільки у новинах, хоч і співпереживає. Бійці говорили й писали у соцмережах про те, що чим ти ближчий ти до реальної небезпеки, до смерті, до війни, де немає пафосу, але є цілком реальний бруд, кров, тим більше гумору і сміху, хай і особливого, бо він просто необхідний, вмикається сам, як захисна реакція. («Там є і смерть, і гумор. Гумору на війні багато, це правда, подекуди цинічного, подекуди чорного. І він рятує. Без нього неможливо осягнути те, що в принципі осягнути до кінця не можливо. Так, як ми жартували і дуркували в АТО..., навряд це можна повторити у звичайному житті і точно не з тими, хто там не був». (коментує у Фейсбуці жінка лікарка) «Війна – це сміх через страх. Тому на передку веселіше за все. І чим важче знаходитися там, тим більше чуєш чорного гумору, від якого у пересічного українця волосся дибки стояло би. Захисна реакція мозку, щоб зовсім з глузду не з'їхати». (коментує молодий боєць-артилерист)

Саме так (після першої каструлі з гарячим розсольником на голову читачеві) я почала сприймати ці тексти – як чорний цинічний гумор на війні, на війні за виживання, на межі зі смертю. І хоч сама я автор-позитивіст, який намагається не добити читача, а підставити йому плече у важку хвилину, все ж таки усвідомлюю, що терапія буває різною. А подеколи не завадить і хірургія, адже за показаннями вскривають нарив, виривають зуб, відтинають кінцівку з гангреною заради виживання організму чи хоча би позбавлення його від страждань. До слова - гумор лікарів, напевне, найцинішніший після гумору на передовій. Але ми наразі про трагічно-іронічно-яскраво-гендерний філологічний «нуар», авторка якого недолугі рукописи іменує «ногописами», а ще декларує таку річ: «Усе життя – суцільний китайсько-український переклад. Ніц не второпаєш, а мусиш зробити читабельну книжку». Книжка Сані Малаш «Злі історії з добрим фіналом» - дуже читабельна. Грамотна й емоційна мозаїка, з прекрасною мовою та яскравими образами, з отими філологічними естетськими намистинками-льодяниками, якими смакуєш і хочеш записати десь на листочку, щоби потім лизнути їх ще раз, але поспішаєш читати далі, бо хто зна, що ті навіжені герої утнуть у наступному абзаці... І ти читаєш: «А поки в мене лишалося небагацько секунд, я повільно й невблаганно мліла, споглядаючи його міцне тіло, дивовижні музичні пальці й не менш чудернацькі очі кольору зелених свят, і серце тріпалося, мов одірване від аорти, адже з такими, як він, якщо «мутити», то можна лише за кілька дюймів від прірви».

Переводиш дух і йдеш обідати, хоча вже й вечеряти пізно. Живеш собі далі, а в тобі ворушиться весь той великий мурашник, хвилюються персонажі, чиє серце тріпається, мов одірване від аорти, і ти думаєш, що це вже «передоз» і що треба було читати по одній історії на добу, бо якось усе навалилося, але не мертвим грузом, а живою масою. Ця збірка схожа на короткометражки, які варто дивитися по одній, щоби потім ще якийсь час пожити із кожною. А ще вона схожа на французьке кіно з його специфічним власним «нуаром», культовим зразком якого є «Le Père Noël est une ordure»/ «Santa Claus is a Bastard». Тож збірка однозначно варта уваги з усіх вище названих причин. Але є ще одна причина – у приватній розмові ми таки поговорили з авторкою про можливий вплив «чорнухи» на митця, на самого автора, пригадали різні історії з життя, і в результаті вона запевнила, що ці оповідки написані давно, і сказала, що надалі такого вже точно не писатиме. Тож – поспішайте! Збірка унікальна, більше такого не буде! А чи напише хтось інший подібне – шансів небагато.

Міла Іванцова, письменниця, перекладачка, педагог, журналістка, володар титулу «Золотий письменник України»

Міла Іванцова
Науковиця, редакторка, мама двох синів, авторка роману "Любові багато не буває", повістей "Коли моя мати співає" та "Кришталь горить", а також низки оповідань, надрукованих у журналах "Київ", "Дніпро", "Склянка часу" й альманасі "Нова проза".

Триває збір коштів на книгу

Необхідно на друк
2 500,00
Необхідно на ілюстрації
2 500,00