Сторінка книги

Гетьман майбутнього

Ілон Маск на картоплі

  1.       «Гетьман майбутнього» – дуже вчасний роман пана Максима Брезінського, бо скільки ж, справді, можна. Це роман, в якому Україна, нарешті, займає належне їй місце світового технологічного лідера і навіть регіонального військового гегемона. Навіть шкода, що роман фантастичний. Щось таке 10 років тому пробували зробити брати Капранови в циклі про свого космічного агента «Розмір має значення» та ін., а 5 років тому цілком, як на мене, переконливо зробив Ігор Сілівра в циклі про «Цепелін до Києва», однак ці спроби, схоже, залишилися непоміченими поза фантастичною тусовкою. Хоча ідея саме що на часі і вже навіть трохи перезріла – справжньому технологічному лідерству завжди передуватиме художнє, як фантастичні польоти китайських космонавтів на Місяць в книжках передували запуску їхніх міжпланетних станцій на темну сторону Місяця лише в цьому році. Втім, не лякайтесь і не радійте, - книжка не про космос. Це я просто для ілюстрації причинно-наслідкових зв’язків. Починається книжка взагалі з детального опису туристичних наметів.  

2.       З іншого боку, «Гетьман майбутнього» - написаний дуже невчасно. Перша дата в рукописі – 19 березня 2018 року. Згадайте той свій день, хай хоч за допомогою Фейсбуку, і уявіть, наскільки непередбачуваним виявилося вже наше 19 березня 2019 року. Що ж казати про якийсь 2016 чи ще більш ранній рік, коли задумувався і починав писатися цей роман на півтора мільйони знаків? Наша феєрична реальність вкотре попсувала прогностичні розрахунки всіх авторів, якими б логічними і вмотивованими вони не були. То ж книжка набула незапланованого ефекту альтернативної реальності – що було б з гетьманатом майбутнього, якби в квітні 2019 українці не здійснили загальнонаціональне харакірі. Можна читати й так.  

3.       Півтора мільйони знаків у автора вийшли через певний докладний, аж до прискіпливості, стиль письма, що місцями нагадує Жуль Верна – «розважаючи, повчай!» Я вже загадав про описи наметів та іншого туристичного спорядження, такі докладні, наче автор вправляється у продакт плейсменті. І, змучений проблемами вибору, читач відкладає книжку й довго вирішує, на скільки ж літрів він сам обрав наплічник для походу в джунглі Перу чи Болівії чи ще якогось Чилі. Про джунглі автор дає набагато менше конкретики, ніж про рюкзаки, згадав про кайманів, і на тому мерсі, а міг би хоча б піддивитися в того ж Максима Кідрука. Втім, навіть вибір рюкзаків і наметів та намагання запам’ятати імена двох тьолочок і трьох пацанчиків з Києва, які якось дивно й непереконливо потрапляють в ці джунглі, знадобиться читачеві на дуже невеликій кількості знаків, бо прямо в першому ж розділі усі вони, крім наратора в тих джунглях (ой, ледь не зайпойлерив).   Сакральне знання про рюкзаки ж до кінця роману читачеві більше не знадобиться.

4.       Ми ж про стиль «прискіпливого» письма – бо саме так, як рюкзаки, з подробицями, автор потім описуватиме тантричний секс в Індії чи школу бойових мистецтв десь в Піднебесній, чи виставку озброєнь в Дубаї. І це ще одна перевага цього тексту – автор не обмежує місце дій свого роману Україною, Києвом і Борщагівкою, а сміливо ширяє всюдечки, в планетарному масштабі, хоча іноді й відчувається, що все ж таки «язиков не знає», як Василь Іванович у відповідь на пропозицію революції «у світовому масштабі». Втім, Василь Іванович не бачив і фільмів з Брюсом Лі. Але автора таки тягне швиденько повернутися в Україну, в Київ, на Борщагівку, де він все ж таки знає все. Думаю, особливо весело ці вставні епізоди читалися б знавцями Камасутри та Кунг Фу. Втім, такі «пригоди по світах» примушують згадати фантастів 20-х років на чолі з Олександром Бєляєвим, який поселив свого «Іхтіандра» в латинській америчці  і також мав кілька версій «властелінів світу», пов’язаних з фантастичними в 20-х технологіями.(«Властелин світу», «Продавець повітря» тощо). Втім, це тоді був загальний тренд, мабуть, інженер Гарін теж носився зі світовим пануванням і своїм гіперболоїдом. Але, не зіпсуті безвідповідальним фентезі фантасти 1920-х все ж таки піклувалися про наукове вмотивування того «дару» й «суперсили», яке може зробити їхнього героя володарем планети. Гіперболоїд був фікцією лише доти, поки фізики не винайшли лазер. (Теж прошу звернути увагу на послідовність появи художнього тексту й оптичного приладу в залізі). Перші лазери були страшенно дорогі і використовували якісь там рубіни, не менше. А потім прийшли китайці, освоїли виробництво і копійчаним лазером вже школярі сліплять вчительок біля дошки та пілотів боїнгів при посадці в Борисполі. Тож попри непояснений характер «суперздібностей героя», який більше всього нагадує російські народні казки про дурнів «піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що» - наявність в сюжеті китайців натякає на те, що технологію скоро скопіюють і пустять  в маси.  

5.       Значно цікавіше читати якраз ті ліричні відступи, в яких автор плаває, як карась в сметані, - такі ж докладні, з фактами та цифрами, розмірковування про різні українські ринки – кави, ресторанів швидкого харчування, ювелірки, ФМ-радіостанцій, поп-музики, автомобілів, проституції, мобільних телефонів, медичних послуг тощо. Це вже навіть не Жуль Верн – «розважаючи повчай» - а наче витримки з безкінечних модних мотивуючих книжок – кейси «успішного успіху» - наче на галузевій конференції якійсь, наприклад металоплатикових вікон чи робототехніки, побував. Можливо, справжньому робототехніку чи проектувальнику екзоскелетів все те видасться недостатньо глибоким, але профану читати те досить цікаво.  

6.       Тобто, як ви вже зрозуміли, перш ніж стати володарем всесвіту, нашому герою хочеться застосувати свої суперздібності на ринку кав’ярень та фаст-фуду, мобільних телефонів, позашляховиків, гелікоптерів і літаків. І взагалі зробити країну, владу в якій хотілось би захопити, бо все інше вже – геть як у людей, а місцями й краще. Втім, він не одинокий в подібному прагненні. Достатньо згадати взірцевих заморських технологічних гуру сучасності – скажімо, Ілона Маска, який почав з платіжної системи, переключився на накопичувачі енергії, що вивели на елктромобілі, а зараз вже втілює фантастику своїх дідусів у космічних проектах – ми теж спостерігаємо певну технологічну «всеядність». А в нас би він ще за PayPal не відсидів.

7. Головне - зібрати тямущу команду. Так, якщо щось і викликає в мене заперечення в запропонованому рецепті щастя для України – так це те, з якою легкістю цей гетьман майбутнього знаходить спеців для виконання своїх амбітних проектів як не в Дніпрі, так в Кам’янець-Подільському, і всі просто тобі хапуни зірок з неба, як не в медицині то в айті. Та що там – навіть у проектуванні і виробництві винищувачів п’ятого покоління, хоча на мою скромну думку в цих галузях лідерами вже досягнуто такого відриву, що цілком ймовірна ситуація «вкрав секрети, не зміг прочитати», а не те щоб знайти авіаконструктора-самоука десь в гаражах.
Ну й таке інше. Варто почитати, щоб рознести дилетантизм автора в бойових роботах, спонукаю вас до цього.

8.       Окремо хотілось би подивитися на діалог окриленого Камасутрою автора, який пропонує в майбутньому переходити на полігамію, з реальними українськими феміністками, але лише здалля, з безпечної позиції. Радісні безхмарні сцени в гаремі нагадують мрії радянського школяра після прочитання нецензурованої версії «Тисяча і одної ночі». Не думаю, що феміністки це схвалять. Бузині такого не простили, заїхали тортом "Рошен" в фейс на презентації.  

9.       Взагалі описи суспільних процесів, які не стосуються бізнесових кейсів, якось не переконують, як і пропоновані ідеали суворого гетьманату на противагу багатослівній і неефективній демократії. Як я вже сказав на самому початку, після квітня 2019 року все це стало неактуальним і заслуговує хіба на «альтернативну історію», тож прошу не прочитувати заключні розділи книжки, як заклики до повалення існуючого суспільного ладу. Існуючий лад новообраний президент завалить сам, без допомоги фантастів, самими діалогами, через телевізор, і йому для цього вистачить старих добрих «Сватів». Без технологічних проривів і фантастичних мотоциклів.

10.   Але найреалістичнішою рисою цього роману є те, що навіть якщо ти Мефістофель, Фауст, інженер Гарін, Білл Гейтс та Ілон Маск в одній особі, це не звільняє тебе від копання картоплі в бабці твоєї обраниці. Це картопля, чувак! Нам плювати, ким ти був до картоплі!

Щиро бажаю авторові видання цього тексту, хай вже не як керівництва до дії, а як альтернативи до іншого сценарію, який переміг в реалі, поки автор писав свій достойний за обсягом Оксани Забужко та Владислава Івченка роман.


Зараз автор збиратиме на редактора, не залиште його сам на сам з необхідною сумою, допоможіть спільнокоштом. Діксі.





Антон Санченко
Киянин в першому поколінні. Закінчив ювелірний ліцей і вся моя подальша карєра повязана з ювеліркою в майже усіх її проявах. Люблю активний туризм і досяг в ньому певних успіхів як любитель. Писати почав суто для себе, надихнувся дописом одного блогера - нема що почитати, напиши. І я написав. В Українській сучасній літературі мені катастрофічно не вистачало персонажа супер героя навколо якого можна було б зробити цікаву альтернативну україноцентричну реальність і якого можна було б переносити з книги в книгу тож я спробував його створити.

Триває збір коштів на книгу

Необхідно на редагування
5 200,00