Не такий страшний чорт, як його малюють       
  В українському письменстві з’явився новий, яскравий прозаїк Олександр Шепітко. За його зізнанням, він почав писати не так давно, українською ж пише всього лишень з 2017 року, поповнивши ряди тих українських митців, що вирішили свідомо перейти в літературі з російської мови на українську. У цьому ряду можна назвати і таких відомих майстрів, як Володимир Рафєєнко, і молодих письменників-експериментаторів, як Іван Козленко. Ця тенденція не може не тішити, але випадок Олександра Шепітка іще цікавіший, бо він у своєму професійному житті фактично ніяк не був пов’язаний з літературою до 2016 року, письменство ж, як свідчить й рецензований твір, є його мрією, можливо, й покликанням.      Досі письменник переважно працював з малими літературними формами: оповідання, повість, мініатюра, казка. «Людина Зеро» ‒ це дебютний роман автора, який написано весело, з душею, оптимістично ‒ на втіху широкої публіки, для приємного проведення часу, розваги, насолоди й із дрібкою моралі. Ця обставина істотна, якщо взяти до уваги, що цей витвір написано на зовсім невеселу тему смерті, пекла й можливих нових світів ‒ нескінченності, про яку ми можемо снувати якісь здогади, не більше. Звичайно, автор черпав натхнення в українському фольклорі й «Енеїді» І. Котляревського, тобто в тій традиції, яка переконливо доводить, що не такий страшний чорт, як його малюють. Можливо, він спирався також на притчу про муллу Насредина, який, опинившись в пеклі, думав, що насправді перебуває в раю. Хай там як, але у творі Олександра Шепітка двоє братів-чортів Дідько й Куцак, що є організаторами експериментального пекла й шукачами-будівничими нового світу, не тільки нестрашні ‒ вони зворушливі невдахи. Адже їхній проект толерантного пекла, пекла, в якому не печуть, не шкварять й не мучать грішників, терпить крах, його ліквідовують як неперспективний батьки-деміурги. Останні спочатку постають на сторінках роману справжніми ретроградами, ворогами нових світів, оборонцями традиційних цінностей і традиційного пекла, але згодом вони намагатимуться встановити контакт з новоствореним світом, тією паралельною реальністю, в якій панує любов і творчість. Цю нову реальність суджено створити новим деміургам, кандидатури яких брати Дідько й Куцак шукали  і серед мертвих, і серед живих.      Спостережливий читач одразу збагне, що Олександр Шепітко вдається до жанру фентезі, експлуатуючи в своєму письмі не тільки комп’ютерні ігри, а й кінематограф і рольові ігри ‒ у романі «Людина Зеро» панує розмова, діалоги і полілоги переважають над монологом. Експериментальне пекло письменника багаторівневе, сполучене ліфтом й спеціальними переходами, є у ньому й важкодоступні сектори, в яких брати Дідько й Куцак вдаються до анігіляції. У цьому пеклі перед самісінькою його ліквідацією шляхом підступів, можливо, й корупції серед янголів опиняється інтернаціональна компанія. Передусім людина Зеро, Василь ‒ головний герой, наділений й автобіграфічними рисами, що заснув в альтанці на лоні прекрасної української природи, проте опинився в КПРС ‒ кімнаті попередньої реєстрації, звідки втрапив до приймальні Дідька з різними міцними напоями, зокрема спотикачем, який відіграє у романі вижливу сюжетотвірну роль. На стіні приймальні висить картина, на якій зображене традиційне пекло, фактично пародія на експериментальне, за нею сховано перелаз до життя. Василь міняється з Дідьком місцями. Без жодних підписів кров’ю він стає Головчортом. До нього приєднуються й інші колоритні пекельні прибульці: Балувана Галя, що хотіла погладити змію, а та її вкусила,  тож любителька зміючок опинилася у потойбіччі, нігерійська моделька Субомі, в якій немає і натяку на вуду ‒ хіба що хтось трактуватиме вуду як секс, індус Дамодар Утхкарш, якого, вочевидь, дітям й онукам не вдалося відкупити від пекла,  любитель пива із Брізбену Кей Робінсон, творець передбачень, китаєць Сінь Ю Вей, який опинився у пеклі тимчасово, бо в буддистів постійного пекла не буває, дантистка Софія (вона ж Цофія) з Вермонту, божевільна Новія з Аргентини й гондольєро з вишуканим голосом Модесто ‒ швидше за все стовідсоткові атеїсти, бо жодного разу не згадують про свого Бога. У пеклі цю різномасту компанію, в якій, щоправда, бракує визнавця чи визнавиці Аллаха, чекають неабиякі пригоди, що закінчуються ісходом, втечею перед ліквідацією експериментального пекла деміургами. Кожний із зазначених персонажів наділений власним голосом, має свою історію, проте саме жіночі характери особливо вдалися Олександрові Шепітку, можливо, тому, що він передоручає жінкам творення нового сонця, зірок, океану й весни, але при цьому зовсім їх не ідеалізує.      Головний герой роману Василь ‒ це і є людина Зеро, міцний середнячок, обраний самою еволюцією для творення нового світу. Саме йому вдається об’єднати енергію любові й творення усіх тих, хто потрапив до експериментального пекла й вчиться на деміурга включно з енергією двох братів Дідька і Куцака, перетворивши її на новий, паралельний світ, до якого не мають доступу деміурги традиційні. До цього світу не має доступу й сам Василь, він може вийти на зв’язок із паралельною реальністю лише в тому випадку, якщо його колишні співтворці Галя‒Сінь Ю Вей‒Субомі‒Утхкарш‒Робінсон‒Цофія‒Новія‒Модесто цього захочуть. Зрештою Василь дізнається, що він зовсім не помер, а потрапив до експериментального пекла підступом, тож має вільний вибір: або повернутися на Землю до своєї альтанки і родини, або опинитися у новій нескінченності.    У тексті роману панує метаморфоза ‒ головний прийому будь-якої казки, а ще гумор. Приготування борщу в недоступному секторі пекла перетворюється на справжнє дійство, в часі якого його учасники пізнають себе й відкривають у собі приховані надлюдські здібності. Персонажі починають вчитися творенню. Новія з Модесто силою власної уяви вирощують деревце, що згодом перетворюється на цілий гай, Ю Вей із Цофією перетворюють опале листя з деревця на дракона, уособлення всього найкращого у житті, тоді Субомі з Даром створили горил, що поснули в кублі деревця на зиму. Зрештою всі ці експерименти закінчуються великим вибухом, внаслідок якого й з’являється паралельна реальність. Василь, він же людина Зеро, виступає координатором цього процесу, спрямовувачем енергії. Олександр  Шепітко продовжує літературну традицію класифікації людини, серед якої є не тільки людина розумна, а й людина, що будує, людина, яка грається й читає. Його герой уподібнюється до деміурга силою власної любові. Адже якщо додати до нуля іншу цифру, вона збільшиться у десять разів. Окремо хочеться сказати кілька слів про мову роману, що фактично не потребує редагування. Я помітила кілька огріхів: на стор. 62 і 72 подорожувальників чи мандрівників названо «путівниками», що є помилкою, клична форма від імені Кей буде «Кею!» Не можна також «впіритися очима» ‒ треба написати: «впиватися очима». «Мені теж почувається комфортніше» ‒ треба поправити: «Мені комфортніше». Уживання слова «найменка» замість бейджика видається симпатичним.  З інших критичних зауважень: сюжет роману цікавий, але він надто вже розгалужений. На мою думку, вартує зробити його стрункішим, прибравши певні колізії, бо читач може заплутатися у секторах пекла, деміургах, що вчаться, і деміургах традиційних. Не до кінця з’ясованим для мене особисто лишається питання раю і його зв’язку з новою реальністю. Хай там як, але роман Олександра Шепітка свідчить про колосальну енергію автора, його вміння писати цікаво й весело, ламаючи стереотипи, для задоволення читача.
Роксана Харчук
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      р