Сторінка книги

Зухвалі капітани : повість Великої Банки

0,00грн
Ця книжка на автурі

ВЕЛЬМИ ПРИНАДНИЙ ДУХ АМЕРИКИ
Спеціальна передмова до українського видання
«Зухвалі капітани» (1896) — найкращий довгий прозовий твір Кіплінґа після «Кіма» (1901). У цих книжок багато спільного, попри значну різницю в місці народження, на-ціональності, рівні достатку і статусі Гарві Чейні, розбещеного синка американського мільйонера, який шубовснув у океан і був порятований рибальською шхуною «А ось і ми», та ірландського хлопчини Кіма, бідного лагорського сироти, учня буддійського лами та новобранця Британської військової розвідки у «Великій грі». Обидві книжки оспівують красу, розмай та загрози світу, який із захватом і втіхою споглядають їхні молоді герої... Гарві «до кінця своїх днів не забуде сонячні переливи на згорнутих вітрилах трьох флотів шхун на якірних стоянках». Так само і Кім «до скону згадуватиме довгу неквапну мандрівку з Амбали до Сімли через Калку й Піджорські сади». І обоє хлопчаків, щойно вийшовши на широку воду (Гарві — буквально, у Атлантичний океан, а Кім — образно, занурившись у величний огром Індії) знаходять опікунів, які у слушний час допомагають їм стати чоло-віками. Важко працюючи, сумлінно навчаючись у милосердного і суворого шкіпера Диско Тура, розділяючи з побратимами небезпеки, Гарві перетворюється зі свавільного підлітка на «ставного молодого рибалку, який не відводить погляд, дивиться прямо і ясно».

Кіплінґові «Зухвалі капітани», або ж «Повість Великої Банки», було написано у 1896 році — в останній із чотирьох років, які він прожив разом із молодою родиною у Братлборо, що у Вермонті. А з’явилася вона друком вже після його від’їзду зі США, коли Ред’ярдова сварка з Бітті Белестьєром стала гарячою новиною місцевих газет. Це був складний для Кіплінґа час, хоча і позначений дивовижною мандрівкою разом з при-ятелем доктором Конландом до портів Бостона і Глостера, де Кіплінґ вивчав історію та прийоми місцевого рибальства, втішаючись і надихаючись небезпечним, прекрасним океаном, а до того переймаючи рибальські вміння, дух щирості й братерства рибалок. Книжка ця — лірична подяка країні, яка тимчасово стала його домівкою. Сам Кіплінґ згодом напише: «Я прагнув уловити й зберегти ту частку прегарного духу Америки, яка вже почала тьмяніти. Дякуючи Конландові я наблизився до цього».

У передмові до «Нового читацького довідника» на сайті Кіплінґівського товариства Великобританії, — Ліоні Ормонд відзначає схожість «Зухвалих капітанів» та іншої то-гочасної книжки — це «Pécheur d’Island» [Острів рибалок] П’єра Лоті (1893), що описує життя Бретонської рибальської громади і розгортається біля берегів Ісландії. Кіплінґ безумовно знав про неї, адже вільно читав французькою. «Капітани» також мають ба-гато спільного з морською новелою Джозефа Конрада «Негр із «Нарциса». Конрадове 6блискуче письмо про красу й небезпеку океану так само, як і у Кіплінґа, підкреслює вагу об’єднання колективних зусиль під мудрим керівництвом досвідченого капітана, дарма що ворожість і розділення команди у Конрада анітрохи не нагадує гармонію на «А ось і ми». Деніел Карлін (1989) порівнював «Зухвалих капітанів» з «Мобі Діком»: Кіплінґова багатонаціональна команда з такими різними долями, так само, як і екіпаж Мелвілового «Пекоду» — це квінтесенція американського суспільства. А Диско Тур — це «милостивий Ахав, який так само натхненно переслідує свою здобич, так само всевладно керує своїми підлеглими, однак позбавлений надмірної та безцільної мономанії Ахава».

Професор Ормонд також наводить паралелі між «Зухвалими капітанами» та «При-годами Гекльберрі Фінна» Марка Твена, «іншою книжкою, яка апелює до широкого кола читачів, у якій юний герой отримує новий досвід через неочікувану подорож».

Щасливо вибравшись із глибокої води, Гарві Чейні поринає у маскулінний світ роботи і залізної дисципліни. «А ось і ми» Кіплінґа — не просто місце безперервної заготівлі риби, а й своєрідна Утопія, де панує важка праця, взаємоповага і доброта, щоправда, позбавлена м’якості. Шкіпер Диско Тур роздає свої накази підкреслено чемно: «Чи не хотів би ти зробити те чи те?». Але він же є і тим чоловіком, завдяки чиєму професіо-налізму, вмінню і знанням команда першою наповнювала трюм і отримувала найви-щу ціну «вже п’ятий рік поспіль». Серед його команди знайшлося місце й ірландцеві, й португальцю, і його власному братові — недолугому фермеру містеру Солтерсу, і його протеже — напівбожевільному Пенну, який насправді — моравський проповідник, що втратив пам’ять, відколи став свідком загибелі дружини й дітей під час прориву дамби. І всі вони отримують свою частку, залежно від улову, який самі ж і підраховують. Ніхто не ставить під сумнів чесність одне одного: «Який сенс матросові брехати через кілька нещасних хвостів тріски?».

Ще у книжці присутні небезпека та смерть. Гарві стає свідком того, як зникає під водою «Абішай» за три-чотири милі від нього: шхуна «зникла між хвиль, і нема її». Згодом він бачить те, що лишилося від людини, яка потрапила під маховик лайнера, котрий лише дивом розминувся у тумані з «А ось і ми», натрапляє на розтрощену «Дженні Кушман» і рештки її команди, виловлює з моря труп змитого за борт хвилею француза, з об’їденим рибами лицем... Деякі з цих смертей сталися через людську недбалість, як от загибель «Абішая» з його вічно п’яною командою, але ні вміння, ні розважливість не вберегли би «Дженні Кушман» і не відвернули би шторм, який убив француза. Лише великий талант і пильність могли вберегти судно. Саме тому вивчити назви та способи застосування усіх канатів варті того, щоб отримати на горіхи — бо ж це частина необхідної «щоденної роботи».

Чоловічий світ рибалок символічно протиставлено жахливій, але спокусливій, жіноч-ності океану, що загрожує смертю, зате й обіцяє багато. А згодом — у останньому розділі, 7цей світ прямо дисонує зі словами й досвідом моряцьких дружин, матерів і коханих. Лише щорічний ритуал поіменного згадування усіх глостерців, забраних за минулий рік морем, разом із назвами їхніх суден і датою, коли вони потонули, засвідчує ціну, яку платять жінки в самотності, часто нужденній, за чоловічу свободу, вправність і братерство, котре оспівує твір Кіплінґа. Ось як похмуро відповідає місіс Тур на щиру пропозицію роботи для її сина на одному з чайних кліперів містера Чейні: «Я вже кляну це море так, наче воно живе і може почути... Мій батько... старший брат... два небожі... чоловік моєї другої сестри, — перерахувала вона, схиливши голову на руку. — За що мені його любити, за те, що забрав їх усіх?»

Місіс Тур — стоїчна жінка. Розуміючи всі ризики для Дена, вона не стає йому на шля-ху, але й не вдає, ніби вдячна. Її прохолодне спілкування з мільйонером — знак пошани від автора американській демократичній традиції та незалежності.Світ рибалок, хоча і сповнений важкої праці й ризику, все ж прекрасний. Захопливі морські пейзажі із «Зухвалих капітанів» належать до найкращих зразків творчості Кі-плінґа: «Призахідне сонце зробило хвилі пурпуровими та рожевуватими, з відблисками золота на гребнях довгих брижів, й синьо-зеленими тінями макрелі в безодні. Кожна шхуна на видноколі, здавалося, смикала за невидимі ниточки, що єднали її з власними дорі, і маленькі чорні фігурки людей у човниках кланялися на веслах, як механічні іграшки».

Таким бачив море Гарві, молодий естет, який щойно починав переймати морську на-уку від досвідченішого Дена, котрий не тільки знав ті «механічні іграшки» як окремих людей, а й упізнавав їх за милю. Згодом Гарві подивиться на рибальський флот з Діви вже зі значно більшим розумінням: «Тут було не менше сотні суден, будь-яких можливих типів і побудови, аж до «француза» зпрямими вітрилами геть віддалік, усі вони кивали носами на хвилі та розкланювалися. З кожного судна спустили на воду дорі, і вони снува-ли, як бджоли довкола вуликів; і гомін голосів, поскрипування канатів та блоків, сплески весел розносилися на милі й милі понад водою. Вітрила мінилися усіма відтінками, поки сходило сонце, — чорніли, сіріли, сивіли, біліли; і ще човни гойдалися в димці на півдні».

Також «Зухвалі капітани» — це гімн обширу й енергії Америки, відтворений епічною залізничною мандрівкою містера та місіс Чейні приватним потягом із заходу до східно-го узбережжя: «Вночі грона електричних вогнів осявали цей скорботний палац з усіма вигодами, і вони летіли через сліпу порожнечу. Чули вони шипіння водокачки й гортан-ний говір китайця, стук-стук молотків обходчиків, якими перевіряли круппівську сталь коліс, прокльони бродяги, зсадженого із задньої площадки, гуркіт вугілля, яке накидали в тендер, та відгомін голосів з ешелону, який пропускав їх. Часом — дивилися у безодню, коли прольоти мосту рокотали під колією, часом на гори, що затуляли половину зірок. Нарешті скелі й ущелини відкотилися назад, стали зазубленими хребтами на видноколі, перейшли в пагорби, все нижчі й нижчі, і почалася справжня рівнина».

І все ж, ця книжка — більше, ніж ідилічний опис праці на морі. Професор Деніел Карлін зазначає: «Сама назва «Зухвалі капітани» апелює не до впорядкованого, спільного побуту на «А ось і ми», а до героїчного індивідуалізму, імперіалістичної експансії та пригод». У Кіплінґовій алегорії «старих» і «нових» Сполучених Штатів Диско Тур представляє традиційну працьовиту Нову Англію, незалежну та сповнену почуттям власної гідності, тоді як мільйонер із Заходу, Гарві Чейні, власник залізничних ліній і рибальських фло-тилій, уособлює технологічний прогрес і подиву гідну, хоч і позбавлену моралі, енергію дії американської будучини.

Знову дамо слово Карліну: «Цінності, які втілює Чейні — це самодостатність, відвага, розважливість, амбіції — ховають у собі дещо таке, чого нема серед цінностей «А ось і ми»: самозакоханість, надмірну силу, недалекоглядність, безсердечність. В океані панує такий собі еквівалент «закону джунглів», як його розуміють в однойменній книзі: порядок, який не лише природний, а й доцільний. Але на Новому Заході закони джунглів набувають нового сенсу, як такі, що їх кожен чоловік встановлює для себе самотужки. Рибалка екс-плуатує природні ресурси, та лише пожинає дари природи, а ось людина зі світу Гарві Чейні визискує природу інтенсивніше, прагнучи перетворювати її. І перетворення є ознакою успіху, творчого чи не дуже».

На відміну від свого батька, Диско Тура, який є власником судна, Ден ніколи не буде господарем самому собі, а працюватиме на одному з лайнерів Чейні — такому ж, як той, що мчав крізь туман і наосліп розтрощив «Дженні Кушман». Ідеал важкої чоловічої праці й братерства на «А ось і ми» — приречений, і Кіплінґ, відтворюючи «пречудову місцеву американську атмосферу», створює довершену елегію на його проминання.

Жанет Монтефіоре, головна редакторка «Кіплінґівського Журналу»

Джерела:Karlin, Daniel ‘Captains Courageous and American Empire’, Kipling Journal vol. 63 no.251, September 1989, pp. 11–21.
Kipling, Rudyard Captains Courageous: A Tale of the Grand Banks London, Macmillan, 1896.Kipling, Rudyard Kim London, Macmillan, 1901.
Kipling, Rudyard Something of Myself: for my Friends Known and Unknown London, Macmillan, 1937.
Montefiore, Jan Rudyard Kipling ‘Writers and their Work’, Tavistock, Northcote House, 2007.
Ormond, Leonee Introduction to Captains Courageous in the New Reader’s Guide to the Works of Rudyard Kipling, 2003: www.kiplingsociety.co.uk , accessed 3 April 2019.

Жанет Монтефіоре
Народився в Херсоні в 1966 році проїздом. Тобто киянин, але в паспорті як місце народження вказано Херсон, чим я все життя безсоромно користувався, бо херсонців у морі цінують більше.

В 1986 закінчив Херсонське Морехідне Училище Рибної Промисловості (ХМУ РП), про що пізніше написав книжку «Нариси бурси» (2010, 2011)

Працював у Керчі в «Югрибпромрозвідці», про що теж написав кілька книжок. Зокрема про те, що найкращий пароплав всіх часів і народів – РС-300 (риболовецький сейнер Астраханської побудови). Готовий відстоювати свої переконання в аргументованій дискусії за чашкою кави. Працював на Чорному морі й у Індійському океані на науково-пошукових суднах рибної розвідки.

Три роки провів у Перській затоці та околицях у складі 8 Тихоокеанської ескадри ВМФ. Залишався при цьому нестриженим цивільним моряком. Був у Ефіопії, Еміратах та Ємені.

А потім ходив по Чорному й Середземному морях та річках Дніпро й Дунай, а також Атлантиці в різних українських та закордонних судноплавних компаніях зі штаб-квартирами в Києві, Одесі, Стамбулі й Піреї на рибальських, суховантажних, пасажирських тощо суднах.
Коли востаннє намагався порахувати відвідані країни, виходило 19, після цього кордони кілька раз змінювалися.

Після того, як азбуку Морзе й радистів відмінили, закінчив філологічний факультет Київського Національного Університету. Українська філологія, комп’ютерна лінгвістика.

Кілька років працював перекладачем з англійської в Держстандарті України й зрозумів, що українською можна написати все, включно зі стандартами з аерокосмічної галузі й біотехнологій. Тож твердження, що українською неможливо писати професійну морську прозу, бо не вистачає професійної термінології, – явне перебільшення.

Особисто познайомився з українськими мариністами Віктором Сильченком та Леонідом Тендюком. Насамперед подивився, як вони переклали «переборку». (Один – переділка, інший – перетинка). Вирішив, що залишатиму її «переборкою», а «сухогруз» – сухогрузом, а не «суховантажем», як пропонував телеканал СТБ, чого дотримувався в усіх своїх книжках. Написав їх звідтоді щось із 13, зокрема кілька перекладних з англійської. (Зокрема спогади Джошуа Слокама й «Фортуну капітана Блада" Сабатіні, "Зухвалі капітани" Кіплінга та "Терор" Сіммонса» тощо ). В 2011 році акцію з «сухогрузом» підтримала Ліна Василівна Костенко в «Записках українського самашедшего». Звідтоді я спокійний за майбутнє української морської прози.

Укладав серії морських пригод для кількох українських видавництв. Перечитав усіх мариністів, яких не дочитав у дитинстві. Написав кілька статей про їхню творчість.

Створив кілька довколалітературних сайтів. Дописував до кількох українських часописів літературні огляди й колонки. «Журив» у кількох літературних конкурсах. Був суворим, але справедливим. В результаті став пародійним персонажем у книжках кількох українських письменників, коли їм треба було ввести персонажа-моряка, й однієї дитячої письменниці, коли їй знадобився хлопчик-акордеоніст. Однак на акордеоні давно не граю, бо трохи невдало засунув руку під двотонну кришку трюму в Одесі в 1997 році, про що написав книжку.