Сторінка книги

"Тоталізатор" Кінороман

Дякую авторові за злість!     
Кінороман Олександра Куманського «Тоталізатор» мені довелося читати в драматичний момент між І і ІІ туром виборів Президента України 2019 року, коли український електорат між двома претендентами обирав людину, що ніколи не займалася політикою, яка не тільки не виявляла українського патріотизму, а навпаки ‒ знущалася над Україною й українцями, людину, яка не оприлюднила жодної програми, уникала інтерв’ю, яка взагалі нічого й нікому не обіцяла, окрім яскравого шоу і телесеріалу, в якому зіграла роль українського президента, що наводить в країні лад радикально, розстрілюючи Верховну Раду без суду й слідства, всупереч декларації самого суспільства жити за законом.

Безперечно, зовнішні обставини, безвідповідальне голосування українського електорату за кота в мішку сприяли тому, що роман ліг мені на душу, був співзвучний моїм переживанням і почуттям. Адже він по суті є пародією на сучасну Україну й мудрий український народ, який у вирішальні історичні моменти схильний змінювати вектор свого розвитку, пародією, в якій панує сарказм, сатира і ґротеск. Гумор й іронія в цьому тексті теж присутні, але на других ролях. Хоча соціальна й національна сатира в українській літературі ніколи не була мейнстримом, але від Т. Шевченка й І. Франка, згодом М. Куліша, Д. Донцова, О. Чорногуза й А. Дімарова, вона таки знаходить продовження у творчості сучасних українських письменників. У цьому контексті варто передусім згадати творчість Ю. Винничука й Б. Жолдака, майстрів українського «чорного» гумору, або антиутопії О. Ірванця, в яких ґротеск ототожнюється зі стьобом. Свідома антинародницька позиція Олександра Куманського, його нещадне висміювання образу ідеального українського народу не може не викликати поваги у суспільстві, яке звикло всю відповідальність перекладати на чужі плечі, яке не бажає оцінювати себе об’єктивно, хоче жити не за правилами, але добре. До речі, не тільки народні маси, конкретно селяни, а й українські еліти у письменника теж ганебні. Чого вартує лише образ дільничного Дерев’янка (саме так, через апостроф), якому платиться десятина з кожної дільниці, який ніколи на ті дільниці не зазирає й не цікавиться своїми підопічними, або районного начальства, що запозичує ідею тоталізатора, перетворюючи її на загальнонаціональну. Ці рідні еліти, за автором, рекрутуються з народу, вони є плоть від плоті його ‒ такі ж аморальні і безнадійні, але багатші й наділені владою-повноваженнями. При цьому влада конвертується винятково в гроші, така вона ‒ жлобська, нешляхетна, позбавлена честолюбства.   

Отже, тема  рецензованого твору не належить до екзотичних, адже ідеться в ньому про постсовкову Україну, що втілюється в образі відрізаного від світу села Весела Пасіка з розбитою дорогою, де немає мобільного покриття, відсутній не тільки інтернет, а й телебачення. Останнє твердження досить таки сумнівне, бо українець і в мазанці причепить сателітарну антену. Телебачення ‒ його друге «я». З перших же сторінок читач знайомиться з родиною Воловиків, яка складається з матері Явдохи, сина Василя й невістки Раїси. Зрозуміло, це люди похилого й старшого віку, бо молодь у Веселій Пасіці не затримується ‒ тут немає школи, клубу, тим паче бібліотеки. У селі книжки давно використовуються для розпалу. Цей факт нікого взагалі не бентежить. Родина Воловиків ворогує з родиною Сердюків, але попри це дотримується традицій, чекає їх на кладовищі, бо у Веселій Пасіці існує неписане правило: родичі попереднього небіжчика мають зустрічати родичів наступного. Фактично кладовище виявляється тим місцем, де замирюються живі й знаходять спокій мертві. Однак цього разу Воловики чекатимуть Сердюків, яким не дає спокою багатство їхніх недругів, даремно. І це поганий знак, що свідчить: навіть мертві будуть втягнені в коло взаємної ненависті серед живих.   

Єдиним осередком цивілізації у селі є магазин, відповідно найзараднішим чоловіком ‒ крамар Василь Воловик. Той Василь не те, щоб був щасливим, але він не вживає алкоголю на відміну від решти не тільки чоловічого, а й жіночого населення села, наділений енергією й практичним розумом, є підприємливим на тлі абсолютно байдужої й аморфної сільської більшості, що постає на сторінках справжнісіньким паноптикумом попри окремі позитивні риси. Наприклад, селяни підгодовують нещасних дітей Гнидашів. Селяни хай вимушено, без ентузіазму, але таки працюють на землі й біля худібки й кабанчиків. Не вдаючись в історичні деталі (адже жанр кінороману не передбачає ліричних чи історичних відступів, камера вихоплює винятково посутні деталі), письменник наче мимохіть зазначає, що діда Василя Воловика свого часу розкуркулили, водночас його батько виконував обов’язки сільського голови до самої смерті. Можливо, під впливом того, що Сердюки зламали сільську традицію, обравши кладовище в сусідньому селі, Василь вирішив організувати тоталізатор, в якому селяни робили ставки на смерть своїх односельців. Лотерея на мертвих як своєрідний варіант продажу душі чорту, що зустрічається у багатьох казках і є центральним мотивом «Фауста» Ґете, внесла неабиякий драйв у сільську реальність, де всяк обмірковував питання, хто помре швидше, або як краще померти, або як перетворити власну смерть на капітал, який могли б успадкувати родичі? При цьому магістральний сюжет запроданства колективної душі чорту, що проходить буквально на очах читача і все крупним планом, Олександр Куманський оздоблює двома паралельними, що належать минулому й розгортаються завдяки флешбекам, що являють стислий, мінімалістичний дайджест подій. Перший стосується брата Василя Воловика Миколи, постаті архетипної для сучасного українського села. Ідеться про людину добру й раниму, про майстра на всі руки, який пропив усе: майстерність, дружину, дітей, родинні зв’язки, розум і власну людську подобу. Микола, як і все чоловіче населення Веселої Пасіки, був металощукачем, став інвалідом внаслідок розриву снаряду, який відкопав. Здавалося б, щасливий порятунок від смерті мав би позитивно вплинути на Миколу, пробудити в ньому бажання жити, однак любов до горілки виявилася набагато стійкішою. Можливо, самогубство Миколи, що зустрівся нарешті зі своїм маленьким сином і донькою, виглядає надто карикатурно, особливо на тлі отриманого від трьохрічного сина подарунка ‒ банки бичків, проте запропонований нашій увазі кінороман є притчею зі знаком мінус, тобто притчею, яка констатує, але нікого й нічому не вчить. Автор не передбачає катарсису. Його оповідь є оповіддю юродивого про юродивих.

Другий сюжет-флешбек стосується родини алкашів Гнидашів, у яких троє дітей. При цьому в центрі авторової уваги опиняється мати родини ‒ Тетяна Олександрівна Гнидаш, що народжує дітей винятково для того, щоб пропивати гроші, які виплачує на дітей держава, разом із чоловіком Петром ‒ останній залишається переважно в тіні. Хочу відзначити, що Тетяна Гнидаш ‒ це чи не найвдаліший персонаж Олександра Куманського. Особливо переконливою і водночас відразливою є її мова, в якій будь-які емоції, зокрема й слабкий інтерес до дітей передають матюки. Лише одного разу (сторінка 37) в мові Тетяни сучасна лайка поєднується з лайкою баби О. Довженка із «Зачарованої Десни», що є все ж контрпродуктивним ходом. Тетяна Гнидаш не надто переймається, коли втонула її дівчинка Галя. Село ж, роблячи ставки на тих, хто наступним відкинеться-загнеться, здається, теж не загострює уваги на цьому нещасному випадку, аж поки горе-мати, народивши чергову дитину, не задушить новонароджене немовля, сподіваючись на щедрі виплати від тоталізатора. Про цю подію Василя Воловика поінформує фельдшерка Катерина Сергіївна, що не тільки лікує односельців, а й займається такою богоугодною справою, як самогоноваріння. Її називають у селі Кацапкою, оскільки вона походить з Росії, закінчила Саратовське медучилище й відчуває національно-культурну вищість над аборигенами. До речі, якщо вірити роману, то Кацапка повністю українізувалася й розмовляє не згірш місцевих. Однак, як свідчить практика, зазвичай росіяни навіть в селах і містечках продовжують розмовляти російською, принаймні в їхній мові залишається відчутною російська мовна стихія. На мою думку, авторові кінороману вартувало б доопрацювати мову цього дуже цікавого персонажа. 

Можна здогадатися, що тоталізатор геть руйнує й без того здеморалізовану громаду села Весела Пасіка. Василь Воловець розуміє всю згубність власного диявольського винаходу. Він не тільки відвозить до райцентру Тетяну Гнидаш, щоб віддати її в руки правосуддя, а й вносить власні гроші на операцію старого Сердюка. Він відмовляється від магазину, який розграбовують співчутливі, але ненажерливі односельці. Василь розуміє, що і його, і людей може врятувати одне ‒ покаяння, очищення й гідне життя, що передбачає гідну смерть. Саме тому організовує у колишньому магазині церкву, привозить священика, який промовляє до пасівчан першу проповідь, як на мене, надто патетичну. Зрештою у пасівчан немає іншого вибору, доведеться випити свою чашу сповна, як би не просили вони Господа відвернути її від них. Проповідь закінчується молитвою «Отче наш…». Як не дивно, але всі слова цієї молитви виявляються на місці, жодне не випадає з пам’яті й не є взаємозамінним. Як тут не згадати «Воццека» Ю. Іздрика, в якому ця ж молитва перетворюється на якусь абракадабру, абракадабру, що передає душевне сум’яття людини, її нездатність жити у злагоді з самою собою і Богом. Здається, пасівчани інші, ніж божевільний алкаш і вишуканий естет Воццек, вони таки знайшли шлях до порятунку, в них перемагає здорове начало. Однак не все так просто. Ідея тоталізатора виявляється живучою. Через шість місяців до села привозять жовто-блакитний кіоск з написом «Національний тоталізатор. Філія № 1. Село Весела Пасіка», що його освячує начальство з району. Василеві Воловцю зовсім не подобається такий поворот подій, він починає гатити в рейку, сподіваючись, що люди чинитимуть опір диявольському задумові, але ми так і не знаємо, чи вдасться  пасівчанам повстати проти лотереї на мервих і перемогти у війні з тоталізатором, владою і самими собою. 

Олександр Куманський піднімає у своєму загалом майстерно написаному творі одну із найсерйозніших проблем сучасного українського суспільства ‒ проблему його якості, наголошуючи на тому, що без освіти, культури, віри в Бога, без наполегливої праці, взаємної довіри і поваги українська громада приречена жити так, як прожила свій вік пасівчанська Дурна Берта. А прожила вона його дуже оригінально ‒ як пса в сраку поцілувала.  Кілька слів треба сказати й про жанр кінороману, до якого належить «Тоталізатор». Як відомо, перші спроби поєднати кіно з літературою належали М. Семенку й митцям з «Нової генерації», а ще, звичайно ж, О. Довженкові. Саме їхню справу продовжив Олександр Куманський, намагаючись знайти баланс між мистецтвом слова і кіно. Він розбив свій роман на сцени, як у сценарії, поєднавши їх флешбеками, які виділив графічно. Мені така композиція видається виправданою. Вона конденсує, а не розтягує сюжет, увиразнюючи характери персонажів. Звичайно, незначний обсяг твору наштовхує на думку, що ми маємо справу таки з повістю, а не романом. Однак такий закид не є однозначним після експерименту В. Медведя, внаслідок якого з’явився найкоротший у світовій літературі роман під назвою «Льох». Хоча «Тоталізатор» не назвеш легким чтивом, книжка читається з інтересом. Вона захоплює так, як і гра в тоталізатор, особливо коли ставкою в ній є людське життя. Роксана Харчук




Роксана Харчук
Народився на Кіровоградщині в райцентрі Олександрівка. Після школи, яку закінчив у 1973-му році, поїхав отримувати вищу освіту в Миколаїв у Кораблебудівному інституті.
В 1985-му отримав диплом інженера-електрика, працював інженером-конструктором у конструкторському бюро, отримав другу категорію, до першої лишалося кілька кроків, але покинув інженерну роботу й у 89-му пішов працювати кореспондентом в газету. В той же час заснував кооператив, паралельно з журналістикою займався рекламою.
 Далі був редактором кількох періодичних видань, займався бізнесом - в основному, зерноторгівлею, виробляв меблі тощо.
У 2000-му заснував підприємство "Агропродспілка", взяв у оренду 500 га землі, найняв людей і займався вирощуванням с/г культур, розводив на фермі свиней. 
Через три роки збанкрутував і почав шукати себе в інших сферах. Написав п'єсу, яку похвалили фахівці, порекомендували перебиратися в Київ. 
2004-13 роки провів у столиці. Працював на телебаченні в різних програмах, писав сценарії для серіалів.
У 2010-му написав кінороман "Тоталізатор", згодом - п'єсу та кіносценарій за ним, які були відзначені дипломами різних конкурсів. 
Останнім часом живу в селі Бірки Олександрівського району.


Триває збір коштів на книгу

Зібрано на редагування
2 300,00
Зібрано на макет
0,00