З пролому на місці дверей комендатури вискакує Степан, на плечах, під пахвами і в руках несе купу німецьких автоматів. Степан підбігає до підводи, автоматом відгортає солому, скидає зброю на дно, знову накриває солому, озирається навкруги. Лукаша ніде нема, тоді Степан смикає за поводи, неголосно командує “ньо! н-н-ньо пішла!”, підвода рушає, вже на ходу Степан скочить на підводу і з гуками “вйо! вйо! вйо!” зникає в передранішніх сутінках. Петро ще деякий час затримується біля вікна.
Один з німецьких солдатів потроху повертає голову, скоса дивиться на вікно і раптово відвертається знову. Важко
дивитися в очі смерті, якщо вона уособлюється тригранним багнетом, що його заборонено Версальською конвенцією за “нелюдяність”.
У вікні ворушиться жахливе дуло і страшний багнет.