Сторінка книги

Курява

Шаровар-панк, або новий вогонь із Куряви
Мені завжди були цікавішими ті автори, які творять власний світ, а не силкуються створити більш чи менш реалістичну копію нашого. Це не значить, що світи, які хочеться дегустувати, мають бути комфортними. Параноїдальна самотність у Кафки, печально-епатажна феєрія у Віана чи задушливий тоталітаризм у Орвела – в усьому цьому свого часу жадібно жилося цілими тижнями, попри те, що таке проживання лишало на читацькій душі шрами. Але, здається, читацька душа якраз для того художнього шрамування й призначена.
Уже перші рядки роману Олексія Ганзенка «Курява» здатні зробити поріз на наших натягнутих, як струна, патріотичних нервах. Події у книжці розгортаються наприкінці ХХІ століття – Україна вже 70 років існує в складі нової союзної держави після того, як програла війну з Росією 2014-2020 років. Війну, свідками й учасниками якої ми всі є сьогодні. Такі вихідні дані фантастичного твору когось спантеличать. Однак їх варто прийняти, щоб пожити в цій книжці кілька вечорів. Так-так, пожити в Куряві. Насправді тут цікаво. А старт із поразки потрібен для перемоги – для чого ж іще.
Хоча ми маємо справу з антиутопією, яка за визначенням повинна лякати читача – різноманітними катастрофами, неконтрольованими технологіями, тектонічними розломами суспільств, деградацією чи мутацією самої людини – автору вдалося оминути багато жанрових кліше. «Курява» – радше іронічна антиутопія з сильним пригодницьким компонентом та авантюрним духом, без зайвого трагізму і «чорнухи». Разом з тим, її продуманий і належно деталізований світ є продуктом інтелектуальної переплавки історичних, політичних, екологічних, соціальних дискурсів. Це фантастика, яка водночас демонструє минуле, теперішнє і ймовірне майбутнє в одному оптичному вимірі. Її місцями суто гумористичний модус не приховує серйозного авторського висловлювання про Україну і українців.
Україна кінця ХХІ століття – роздроблена на частини квазі-держава під владою «старшого брата». Її маріонетковий уряд гніздиться в північній смузі, де також мешкає основна маса затурканого й контрольованого силовиками народу, чиї мрії обмежуються картками на продовольчу пайку. Карпатська автономія живе зі своєю дулею в кишені на Заході. А на переважній частині території України внаслідок кліматичного колапсу утворилася Курява – пустеля з розпеченим чорним піском, колишнім чорноземом. Вона ж служить притулком для різних аутсайдерів та авантюристів, або просто тих, хто воліє жити за власними законами. 
Відразу виникає спокуса бачити в образі цієї пустелі новітній Чорнобиль – Курява також є офіційно мертвою територією. Але коли кількість самоселів, що навчилися в ній виживати, та ще й багатіти у різний нелегальний спосіб, доходить до критичної межі, - у пустелі зріє новий соціальний смерч. Його зіткнення з квазі-державністю неминуче – вона або поглине цей анархічний анклав, або буде ним зруйнована. Тому Курява – це лише частково Чорнобиль, а головно – нова Січ з ознаками контрабандистської економіки. Кліматичне пекло її мешканці обернули собі на користь – вирощуючи відповідну флору і фауну (наріжним каменем народного господарства є розведення верблюдів у промислових масштабах). Тут повне самоврядування. Офіційній же українській владі лишаються жалюгідні міжнародні конференції з перспектив використання мулу висохлих річок (Дніпро теж перетворився у звивистий курний шлях), поки пустельники неконтрольовано добувають гроші з куряви.
Самосели живуть окремими хуторами, на чолі кожного з яких – свій «б
атько», котрий і «за суддю, й за отамана, а за нагальної потреби й за священика на хуторі». Атрибутика козацької теми - «оселедці» й шаровари – теж місцями присутня. На перший погляд, вона може лише додавати палива у двигун постмодерної гри. Але насправді ставить саму оповідь на фундамент національного архетипу. Звідси й рефрен одвічних питань українського вибору – «козаки ми чи верблюдопаси?», «відсидітись чи вступити в бій?», «об’єднатися чи виживати поодинці?»

І поступово хутори стають хоч неформальною, але вільною прото-державою, що виросла під боком у держави, яка виродилась до стану потьомкінського села. А далі, звісно, «повіє огонь новий з Холодного Яру», точніше з Куряви.
Здається, Генрі Кіссінджер писав, що Історія є наслідком хаосу, а не змови. Українська історія і складніша, і простіша водночас. Попри постійну присутність змови і хаосу, вона ходить протореним шляхом – а саме по колу з довжиною приблизно в століття. Тому бути провидцем тут не так уже й складно. В епоху, яку моделює Олексій Ганзенко, просто неминуче станеться все, як ми любимо – визвольні змагання, отаманщина, клептократія і мрія про садок вишневий, точніше фініковий.
До речі, волелюбність народу втілена в романі максимально чуттєво: найжаданіша дівчина, навколо якої замкнувся любовний трикутник, носить ім’я «Воля».
Втім, любовна лінія – лише одна з пружин сюжету. А тваринництво, грабіжництво, війна, міжусобиці, підкилимна боротьба всередині владних структур почергово переймають у неї естафету.
У роману багато спільного з добрим кіносценарієм. Це не лише візуальний колорит описаних локацій та героїв, а й часті сюжетні «твісти» - радикальні зміни ролей і ситуацій, коли герой із переслідуваного перетворюється на переслідувача, після вчиненого подвигу вдається до зради, перемагає, щоб зазнати поразки, або вчиняє зло, прагнучи лише добра.
Взагалі, «принцип перевертня» тут втілений досить широко: перевертнями є не лише значна частина героїв, а й сама держава – вона ніби існує, але ніби й ні. Як кіт Шредінґера. Те саме і з патріотизмом. Хтось заздрить стабільній Білорусі, хтось клянеться у вірності Україні, хтось робить вигляд, що дружить із Росією. При цьому всі з острахом або надією позирають на Китай, знаючи, що справжня сила – там, і рахуватися треба з нею. І скиртують під матрацами юані.
З контурів геополітики випливає і специфіка мови роману з рясними вкрапленнями слів, що походять від китайських. Зрештою, вже зараз ми живемо серед речей, переважно вироблених у КНР (кажуть, скоро і дітей лише там робитимуть), тож цілком логічно, що в перспективі на зміну запозиченням із англійської прийдуть «сявчі», «даруни» та «ерло». І це не гіпербола автора – просто тверезий прорахунок розвитку подій. Разом з тим, лексика роману ввібрала рідко вживані й архаїчні елементи української, що теж доречно, оскільки світ українців Куряви – це справді архаїка, присмачена смарт-, чи то пак «мудраційними» технологіями.
Ці технології, описані в романі, – окремий атракціон. Не знаю, чи футуролог Мічіо Кайку писав про ґаджети, які заряджатимуться від будь-якого джерела тепла – і людського тіла також, але герої Олексія Ганзенка уже юзають їх повним ходом. Дуже цінна, треба визнати, штука. І не лише в умовах територій, де пилові бурі здатні замітати панелі сонячних батарей.
Оскільки відомі піджанри фантастики, на кшталт кібер-панку чи стім-панку, цей твір не охоплюють, автор подарував читальникам змогу шукати назву самотужки. Козак-панк, шаровар-панк чи пустельний панк – перші мої спроби, а ви продовжуйте на свій розсуд.
У книжці Ганзенка можна знайти спільні контексти з романами «Час смертохристів» Юрія Щербака та «Механічна дівчина» Паоло Бачіґалупі чи повістю «День опричника» Володимира Сорокіна. А хтось, напевно, розгледить, що певні епізоди перегукуються з фільмами про Шаленого Макса, особливо 4-ою частиною франшизи – «Дорога гніву».
Втім, «Куряву» вирізняє якась особлива вітальність: апокаліпсис приходить і відходить, а українці далі живуть, люблять Волю – і це взаємно.
Тарас Антипович


Тарас Антипович
Олексій Федорович Ганзенко. Народився 26 грудня 1958 р. в селі Владиславка Миронівського району, що на Київщині. Автор поетичних і прозових творів. Впродовж багатьох років публікувався в місцевій пресі, видав кілька книжок самвидавом. У 2011 році в серії «Нова психологічна проза» вийшла збірка моїх оповідань "Захід зеленого сонця". Впродовж 2012-го активно публікувався в журналі "Дніпро". Перемагав та ставав лауреатом ряду літературних конкурсів, зокрема є переможцем "Коронації слова"-2013 у номінації "кіносценарії".