Дезертир
По площі бігали бездомні пси, довкола стояли
облуплені казарми; на фасадах, пофарбованих в
темно-жовті кольори, з-під відпалої штукатурки
виднілась кладка з червоної цегли. Над цими
будівлями майорів червоно-жовто-синій прапор.
Триколор. П’яний румунський офіцер кричав на
Федора, аж слина йому летіла з рота. Знявши
шкіряну рукавичку, щосили бив нею по байду-
жому кам’яному обличчю солдата, який стояв
мовчки; тільки жовна ледь помітно ходили на його
лиці. Федор не сподобався офіцеру-румуну, якому
здавалось, наче гуцул якось не так дивиться на
нього зі строю, – насмішкувато. Він спитав:
– Звідки ти?
Федор відповів:
– З України.
Той розлютився ще більше і щосили зарепе-
тував:
– Невірна відповідь! Нема ніякої України, а є
одна велика Румунія!
Федор мовчав. Худий румун аж трусився від
люті.
В обід, у курилці, до Пойдаша підійшов зем-
ляк:
– Федьо, я сьогодні вночі тікаю... Завтра
зранку нас всіх відправляють на фронт.
Федор змовчав. Увечорі він лежав одягне-
ний на своєму ліжку, чекаючи, коли всі в казармі
40
заснуть; вдивлявся у стелю, часом заплющував
очі й бачив її, Ялену. Спогади малювали яскраві
картинки з храму у Конятині, на сінах в Кисе-
лицях. Після опівночі він зліз з ліжка і через
вікно стрибнув у двір. Там під деревом чекав той
земляк, що попередив про відправку частини на
фронт. Вони привіталися, і коли той вже пішов,
Федор зупинився.
– Федор, ти куди? – нервово зашипів земляк.
– У мене є ще тут борг, – спокійно відповів
Пойдаш.
– Лише гет того румуна, най їде на свою війну,
там йому совєти пір’ячко повискубуют, – ледь не
зриваючись на крик, благав той.
– Я свої борге звек повертати самей, – сказав
Федьо і пішов в бік будинку, де жив його крив-
дник.
– Дурень впертий! – прошепотів сам до себе
«земляк» і, піднявши комір шинелі, побіг до паркану.
У вікні одноповерхового будиночка, де квар-
тирував румунський офіцер, горіло світло. Долі-
тали ще якісь незрозумілі звуки, ніби грала
музика. Федор, пригнувшись, підбіг до вікна;
шелестіло пожовкле листя, що попадало з кіль-
кох найближчих дерев. Він притиснувся спи-
ною до стіни і швидко зазирнув у помешкання.
Вікно було більш як на половину закрите бруд-
ною фіранкою. У кімнаті на ліжку дрімав румун.
Його ноги звісились набік, аж до підлоги. Під-
тяжки тримали на розмір більші, ніж належало
41
б, формені галіфе; поруч валялися чоботи. Федор
потягнувся рукою до кватирки. За мить вікно
відкрилося, Федьо повільно заліз у приміщення.
На патіфоні крутилася платівка, на столі лежав
недороскладений пасьянс; поруч із розпечатаним
конвертом з погашеною маркою, що на ній був
король Міхай і гордий напис «Румунія», – якась
світлина; майже допита пляшка коньяку і склянка
з напоєм на денці стояли на краю стола; ще тут
лежав портсигар і поруч – повна попільничка
недопалків. Заїжджена платівка смішно повто-
рювала один і той таки фрагмент мелодії: приспів
якогось румунського шлягера. Федор відкрив
портсигар, взяв звідти сигарету. Але, відкривши
одна за одною шухляди, і ще раз глянувши на
стіл, не знайшов ані запальнички, ані сірників,
тож підійшов до натопленої груби, присів і підку-
рив від головешки з печі. Цієї миті румун сп’яну
забубонів, наче сварився з кимось. Пойдаш
стрімко озирнувся до нього, але, переконавшись,
що румун і далі спить, сів поруч на стілець, що на
ньому висів китель, затягнувся димом; перевірив
уміст кишень; портмоне виявилося пусте, лише
з якимсь дріб’язком. Тоді він розстібнув кобуру,
дістав звідти револьвер. Прокрутивши зарядже-
ний барабан, прицілився в румуна, але за мить
засунув пістолет в кишеню шинелі, нагнувся,
зняв свої солдатські черевики з обмотками.
Перевзувшись в офіцерські чоботи, він встав,
взяв пляшку зі столу і, ковтнувши з неї коньяку,
42
присів до кривдника на ліжко й гаркнув йому на
вухо румунською: «Вставай, курво!». Той аж під-
скочив, і тут таки отримав пляшкою по голові.
Федор зв’язав офіцера, засунувши йому до рота
свої обмотки, встав, поправив платівку на пате-
фоні, вистрибнув з вікна і поспіхом попрямував
до паркану. Перелізши його, прошепотів сам до
себе: «Невірна відповідь. Все! Відслужив! Доста
з мене!». І побіг до лісу, що великою чорною пля-
мою витягнувся вздовж частини.
Одного зимного вечора Федор постукав у
двері дому своєї сестри Марії Коцихи в Кисе-
лицях. Та, побачивши на порозі якогось незна-
йомого бородатого чоловіка у брудній формі, аж
скрикнула, злякавшись, – не впізнала брата. Але
потім, придивившись, вигукнула:
– Ой, Божечки, Федьо, а ти звідке узєвсе!
Той, замість привітання, лише буркнув:
– Їсти давай!
У хаті, сидячи за столом, вже вмитий, виго-
лений і переодягнений, він одразу запитав про
Ялену Полєк.
– Яка Ялена? – перепитала сестра.
Потім, трохи подумавши, відповіла:
– А, Полєчка, та шо кептарі вишиває? Йо, та
ходе з якимось Юрієм, галіціяном. Здається, шо
вагітна від нього, а той ніби в «банді» лісами бігає.
Федора аж перекривило. Згодом, опанувавши
себе, він намагався не подавати виду, що ця
43
новина його вразила. Та сестра встигла побачити
в ньому переміну, і що ця новина була йому фейст
неприємна.
– Та, Федьо, лиши її гет, хіба дівок на селі
мало, бігме!?
Він так подивився на неї, що та просиділа до
кінця вечері, не відкриваючи рота. Якби ж вона
знала, що всі ці місяці у війську, під час приниз-
ливої муштри, яку не сприймала його вольова,
сильна і горда душа, єдине, що його гріло, – це
спогади про Ялену. Може б він і пішов на фронт,
але думка, що він вже ніколи не зможе через дурну
війну побачити її, хай навіть через роки рокенні,
душила його, і він місяцями, йдучи через гори,
мав на розумі не рідний дім, сестер чи братів, а
лише її одну – свою Ялену. Аж тут хтось насмі-
лився вкрасти в нього цю єдину мрію його життя.
Федорова дієва і свавільна натура збунтувалась,
він не міг з цим змиритись.
Сестра завела Федора до кімнати. Він заки-
нув руки за голову, втупився у стелю. Коциха
лише зараз наважилась йому сказати новину про
братів:
– Онуфрій з Іваном до лісу пішле, а Петро у
комуністи вступев.
Федор не звертав уваги на сестру, все дивився
на дерев’яні сволоки, ледь підсвічені лампою, що її
тримала Марія. Тільки буркнув:
– Шо мені до того? Най вступают, куди
хочут, леш бе у гівно не вступели. Най мастять
44
собі голову самі. Велекі вже, абе я неми пере-
ймавсе!
– Слухай, Федьо, те леше нічого такого собі
не подумай, але у нас діти малі, а те дезертир...
Може б те йшов у полонени, бо у нас проблеми
можут бути.
Федор міркував про щось, усе ще втупив-
шись у стелю, й не відповідав нічого. Сестра ніби
навмисно не гасила лампу, чекала відповіді брата.
– Добре, вилежусь тільки, і після свєт піду.
Її брат упав, як був, на ліжко, повернувся
лицем до стіни. Вже засинаючи, пробубонів: «Все
одно румуни з німцями вже програли цю війну,
одне тільке питання...». Федор не встиг догово-
рити – заснув.
– Шо, шо те там сказав? – перепитала, ніби
не розчувши, Коциха. Зрозумівши, що брат
заснув, тихо прошепотіла до нього: «Зморело,
сараку... На добраніч».
Коциха загасила лампу.
На свята Юрій, Яленин галіціян, стояв коло
церкви в Киселицях. З-під його кожуха визирав
ствол ППС. Федор вибрав момент, коли біля
Юрія нікого не було, підійшов до нього й, схо-
пивши за барки, прошипів:
– Ти не меш з нею ходети!
Юрій від несподіванки вкляк, але за мить,
схаменувшись, схопив Федора за руки.
45
– Шо є, чоловіче!? – зарепетував він. –
Чоловіче, те шо, слабей на голову?
Федор мовчки подивився в очі Юрію і відпус-
тив його зі словами:
– Я тебе попередив!
– І шо буде? – навздогін прохопився Юрій.
Федор вже відійшов на кілька метрів, але
обернувся й з ненавистю в голосі кинув:
– Меш ведіти!
Юрій нервово засміявся. Він бачив перед
собою лише чорні від люті очі Пойдаша, які зир-
кали з-під лоба і чорних брів, що ніби зрослися
на переніссі, коли Федор крізь зуби, майже не
відкриваючи рота з міцним підборіддям, мовив:
«Меш ведіти»... По спині Юрія пробіг неприєм-
ний холодок.