Крики рук / Лесик Панасюк. Поезії. — Харків : kntxt, 2018. — 112 c. — (Книжкова серія журналу «Контекст») «Крики рук» — третя збірка українського поета Лесика Панасюка. Драматизм текстів ґрунтується на яскравих багаторівневих метафорах і психологічній виваженості сюжету. Ліричний герой існує у світі, повному алегоричних деталей та порівнянь, що дозволяють оглянути будь-який об’єкт із усіх боків. У віршах Лесика Панасюка наявна особлива архітектоніка, яка формує унікальний авторський темпоритм. У «Криках рук» читач побачить уже знайомі та зовсім нові поезії в оригіналі (українською) та перекладі (російською). До створення книги долучилося 5 перекладачів: Станіслав Бельський, Катерина Деришева, Ія Ківа, Володимир Коркунов, Дмитро Кузьмін.   «Метаметафоричні тексти Лесика Панасюка вражають не лише парадоксальним поєднанням образів та систем образів, але й особливою ритмомелодикою, характерною для верлібрів автора. Як і в «Камені дощу» та «Справжньому яблуці» поезії концентруються на внутрішніх переживаннях ліричного героя, і локалізуються, переважно, у його свідомості. Поліфонії майже всуціль монологічним текстам Лесика Панасюка додають голоси п’ятьох перекладачів, які доклалися до створення двомовної книги «Крики рук». Наразі видання книг-білінгв (українською мовою та мовою національних меншин) стало одним із засобів боротьби зі спекуляцією мовним питанням. Засадничою метою подібних видань є об'єднання дискурсів сучасної української україномовної літератури та української літератури написаної мовами нацменшин задля створення єдиного творчого поля та формування спільного шляху розвитку української літератури незалежно від мови написання текстів». Дарина Гладун, літературознавиця   Передмова від автора: Поезія непевного часу   Будь-яка спроба описати власні тексти незмінно завершується роздумами про те, чи є взагалі щось певне у цьому світі. Те, що я пишу — поезія моєї доби. Але яка вона, ця доба? На скільки визначальною в ній є політика? Війна? Мир? Коли я упорядковував збірку, то побачив, що жодного разу не говорю про війну відкрито, хоча думаю лише про неї. Це — моя спроба втечі від війни? Чи навпаки — спроба наближення? У світі, де історія переписується, дані — фальси-фікуються, де будь-яка інформація — суперечли-ва і потребує перевірки, а всі апріорні істини спростовані, чи існує щось більш справжнє, ніж вигадка? Намагаючись знайти точку опори, я занурювався в минуле, шукав у власних і чужих спогадах хоча б трохи справжнього. Знову і знову пережи-вав усе це: побачене, почуте, щемке і болісне. Але на скільки точно моя пам’ять зберегла ці спогади? Врешті, як відрізнити те, що сталося насправді, від того, що відбувалося лише в моїй уяві? Я шукав і шукаю досі щось таке міцне і надійне як камінь, у чому можна було б не сумніватися. Але і час, і простір, у якому я живу зараз, більше нагадують пульсуючу кулю, яка змінюється щоразу, коли заплющую очі. Те, що було простим і зрозумілим ще хвилину тому, стає ворожим, будь-який рух може завдати болю. Єдине, що залишається зі мною постійно, — відчуття тривоги і плинності. Щоразу, розмірковуючи про свої тексти, я думаю, що вони, мабуть, єдине певне, що маю.