Колись давно, до тисяча дев’ятсот тридцять дев'ятого року, коли в тих місцях, де зараз живе Олька була Польща (ще за Польши, як каже її дід) а може і раніше, коли автомобілів не було чи було мало, а залізниця розвивалась як дурна якісь чиновники вирішили побудувати залізницю пряму – з Києва на Львів. Точніше – з Києва на Здолбунів, бо зі Львова до Здолбунова 250 кілометрів поїзд їхав тоді годин п'ять.... напевне, а зі Здолбунова до Києва – 300 кілометрів – усі дванадцять. Ще й стояв. Бо об’їжджав через Козятин і Шепетівку. Він і досі так їздить, але тоді, за поляків, почали будувати короткий
шлях. Тунелі покопали, насипи насипали. Де-не-де вже й рейки поклали. В Здолбунові повідводили стрілки на нові колії. Але почалась Друга світова війна і все пропало. Насипи обснулись, рейки, шпали і щебінь розібрали українці собі на хатини, сарайчики і шопки. Біля одного з насипів, в канаві колгосп влаштував скотомогильник. Туди зараз сунулася Ольга.
Весь колишній залізничний насип поріс деревами, бересклет червоний – гарно, пару груш: жовті-жовті А знизу – сині будячки, сухі. Хоч малюй картину. Одне дерево найвище – сосна.
Моя десятикласниця сиділа під сосною і плела віночок з сухих, синіх будячків і полину. Перед тим вона сходила до скотомогильнику, де валяються конячі і коров’ячі черепи і ребра, назбирала там якогось пір'я. Будячки колючі.
З насипу – гарний вигляд на колгоспні поля, трактор стрекоче – їздить сюди-туди, підорює картоплю, щоб потім вибирати. За трактором – пил, хмаркою. Над скотомогильником літають ворони, кричать, крилами шелестять. А вона плаче і розмазує сльози і кровинки по щоках. Кровинки – бо руки обдерті будячками. Шось шепче – нічого не чути, ворони заважають.
Насип повз полем і ховався в лісі. Від узлісся на Ольку, що маялась дурницями, дивився молодий чоловік в дивному одязі, з чорними очима, чорним волоссям, в зелених чоботах. Стояв спершись на крайнє дерево і прислухався, що вона каже – не чув. Тоді помахав рукою і ворони, репетуючи дико, піднялись від гнилих, смердючих кісток дохлої худоби, піднялись високо і полетіли геть. Я побачила, що за чоловіком стоїть, об'їдаючи жовтуваті листки з грабу, худа козуля, а трохи далі – розлігся великий сірий собацюра, підозріло великий і сірий, дуже схожий на вовка. І ще побачила, як блиснув в руці в чоловіка мисливський ріг, а у волоссі – якась старовинна прикраса і почула, нарешті, що там тихенько шепотіла Ольга.
"Сосна..." – казала – "Сосна... Я ж тебе підливала... Того літа, коли ти всихала.... Нікого кругом мене нема, темнота і порожнеча. Бреду сама, спотикаюсь... Пожалій мене... поможи мені... щоб була не сама... щоб поруч постійно хтось був..... А краще – багато когось... Багато цікавих.... незвичайних... химерних.... не таких як оці всі..... як мої однокласниці... Щоб були зі мною..... щоб я.... ніколи не була сама."
Сосна була бездушним деревом і її не чула, і помогти їй не могла.
Зате чув Лісовик....
Сплівши вінок – не вдягала, а повісила його на сосну. Прихились до стовбура, забруднивши в смолу нову курточку і нового білого тригудзика, цілувала кору. Цілувала гілки. Обійшла тричі і пішла додому.
Йшла мовчки, не плела ніяких нісенітниць про Фей, поспішала, бо їсти хотілось. Біля тополі спинилась.
"А! Тут же поховано самогубцю." – прошепотіла і засміялась – "Ану ж, Самогубця! Я про тебе віршик напишу! Хочеш? Ні, не хочеш? Такий хороший віршик, довгий.... а ти мені за віршик на уроках підказуватимеш, добре? Давай, вилазь, пішли!"
Засміялась і пішла собі, помахуючи гіллячкою з жовтим листочком на ній.
А я лишилась біля тополі і дивилась як з-під землі виліз, натужно крекчучи, синій страшний мрець без губів – зуби блищали. Обтрусився, погладив себе руками по голові, по залишках волосся, став майже невидимий. І поплівся слідом за Ольгою, до міста.
