Сторінка книги

"Дорога на Асмару"

Сергій Сингаївський. Дорога на Асмару. – К.: Видавництво «Кліо», 2016


"Усі дороги ведуть до Риму" — понад два тисячоліття твердить древнє прислів'я. Та й то, Рим — тодішня столиця світу. А от в Ефіопії в середині 80-х, не всі шляхи вели до головного міста країни Адіс-Абеби, один — неймовірно важливий, — вів до невеликого міста Асмара. Так — "Дорога на Асмару" — й зветься дебютний роман письменника Сергія Сингаївського.
Останнім часом складалося враження, що час таких романів — багаторівневих, різнопланових, насичених алюзіями, ретроспекціями, історичними екскурсами й паралелями, з громадянським звучанням, з морально-етичною та політичною проблематикою, та ще й багатим письмом, — безповоротно минає. Чи то затінив таку літературу масліт, що розквітнув пишним цвітом останнім часом, чи то змінився читач, вихований цим самим маслітом, і вже не вимагає від літератури підтекстів, Езопової мови та відповідей на вічні запитання? Вони ще з'являються, ці романи, тривожачи душу темами для медитацій, підступною солодкістю льодяникових півників для маленької Дарусі чи спостереженнями старого ворона, що сидить на віковому дубові посеред Холодного Яру, створені знаними майстрами, що можуть дозволити собі не брати участі в галасливій піар-метушні, котра що далі, то більш нав'язливо супроводжує сучасний літпроцес, та зосередитися на темах, котрі з одного маху не подолати, й довести текст до такого рівня досконалості, котра скорописом не досягається.
Сергій Сингаївський як автор прийшов у художню літературу зрілою людиною з романом, над котрим працював багато років. Не можна сказати,що він був новачком — мав за плечима неабиякий досвід перекладача, але, погодьтеся, це дещо інше вміння…
Назва книги спочатку не орієнтує читача в її тематиці: Асмара (інша транслітерація — Асмера) — не дуже велике за сучасними мірками місто в Східній Африці, столиця Еритреї, більш-менш згадувалася ця назва у засобах масової інформації давно: років тридцять тому, під час під час війни Еритреї за незалежність від Ефіопії. Значення назви, її багатошаровий сенс і символіка, стають зрозумілими лише по причитанню книги.
Зав'язка роману гідна детективу: Микита Нефьодов, молодий та успішний, — він вже потроху стає модним, — архітектор, син багатія та відставного генерала радянської спецслужби Ельдара Нефьодова, незадовго до смерті його матері Ірини дізнається від неї, що його справжнім батьком є зовсім інша людина, й отримує від неї зошита, що містить щоденник того чоловіка. Нотатки якогось військового перекладача Андрія Волинського, навіть імені котрого Микита ніколи й не чув, зроблені в середині 80-х і розповідають про війну підтримуваного Радянським Союзом режиму прокомуністичного ефіопського диктатора Менгісту Хайле Маріама проти Еритреї, що виборює свою незалежність, та про голод, призведений не так посухою з неврожаєм, як цією війною. Лейтенант Волинський служить в автомобільній частині, котра за офіційною версією займається перевозками гуманітарної допомоги, зібраної всім світом для подолання жахливого голоду, що охопив цілі регіони Ефіопії. Хоча природу цієї трагедії приятелька Андрія Волинського, канадійка українського походження Рая Клепарчук, яка теж займається допомогою Ефіопії, визначає чітко: "
Це не голод, Андрію. Це – голодомор." А голодомор — не просто біда, це свідомо скерований для досягнення цілей на когось, — народ чи певну верству, — голод, часто штучний.
Завдяки вміло вибудуваній автором ретроспекції перед читачем розгортаються події двох різних доль: сучасної — дизайнера Микити, що відбувається в нашому часі, та перекладача Андрія Волинського — тридцять років тому в Ефіопії.
Одразу привертає увагу свідоме урізноманітнення С.Сингаївським стилістики роману: щоденник Андрія Волинського та події, котрі переживає Микита Нефьодов, написані по-різному, як сприйняті різними людьми з різним досвідом, характерами та лексиконом. Відчуття достовірності описуваного не полишає читача; дуже добре автор знає реалії того, що описує. Хто стикався з Радянською Армією, до якої, власне, й належить загін, в якому служить Андрій, безумовно її пізнає: "
Тиждень в армії – і ти вже не питаєшся, звідки в житті стільки узаконеного крадійства, свинства і скотства."
"Крадійство та скотство" — ось що бачить хворобливо, патологічно чесний та порядний Андрій Волинський і в загоні, і в державі, на допомогу котрому відряджений той загін. Він бачить, що в таборах, до яких переселені з уражених голодом районів люди, також відбувається голодний мор, а в той же час в порту нагромадилися гори продовольства та медичного обладнання — гуманітарна допомога з усього світу (он при ній індуси, канадійці, радяці), котру ефіопська комуністична влада чомусь не поспішає розмитнювати й за ввезення котрої, хоч як це дивно, стягує митний збір. Та й отримана допомога використовується як інструмент тиску: "Від початку року до країни щомісяця завозять сто тисяч тонн продовольчої допомоги, а в Тиґраї її отримує аж чверть населення, і то навколо Мекеле. Уряд бреше, що бракує вантажівок."
І це не безглуздість, це злочинна перемога зиску чи доцільності над совістю, бо як інакше кваліфікувати ситуацію, коли цілі регіони потерпають від нестачі провізії, а радянські автомобілі здійснюють комерційні рейси: "…надійшов наказ на зворотному шляху взяти тисячу тонн місцевого ячменю – не так для Допомоги, як для столичного пивзаводу. Довідавшись про це, Шалевич, обізнаний з тарифами на комерційні перевезення, присвиснув."
Потворне фарисейство комуністичної моралі та марксистської ідеології, до яких звикли та притерпілися мешканці Радянського Союзу, в екзотичній Африці бачаться опукліше й контрастніше. Автор вимальовує подібність країн та подій поступово: від враження читача ( і героя) — до прямих аналогій: авіація бомбардує ті само міста й села, куди ще недавно, до захоплення повстанцями, Андрій возив хліб, щоб врятувати від голоду. Те, що відчуває Андрій, довідавшись, що коїть в Східній Африці Радянський Союз, формулюється ним як вирок: "Ти живеш у великій та сильній державі, за якою з острахом стежить цілий світ, а сам сахаєшся власної тіні, закриваєш на все очі, плутаєш ногами по життю, втупивши носа в землю, бачачи рівно стільки, щоб не звергтися в яму й не потрощити кості, встав-ліг-Новий рік… Аж ось потрапляєш до хворої, злиденної, загидженої Ефіопії, і від мерзенності діянь твоєї великої Батьківщини тебе нудить, як у трупарні."
Долі двох героїв — Микити й Андрія — відбуваються неначе паралельно в двох часових вимірах, як два можливих варіанти розвитку подій: до обох приходить неочікуване кохання, обом прийдеться за нього боротись, обидва зазнають смертельної небезпеки…
Автор не раз вдається до різноманітних паралелей: історичних, психологічних. сюжетних. Весь час просто напрошується схожість ефіопського глоду з українських Голодомором. Ефіопське командування так само безжальне до вояків та військовополонених — своїх та чужих — як колись — Верховне головне командування СРСР:"
Та, впали під танк. А що, кажуть, з ними робити, нам своїх годувати нічим. Я кажу, то на своїх полонених міняйте. А, кажуть, на х… треба, баби нових народять." А перед героями час від часу постає запитання: "чи зможуть еритрейці після всього жити з ефіопами «в єдиному людському колективі»? Хіба не проглядає паралель з нашим часом та нашою країною, хіба й нас не тривожить пошук відповідей на схожі запитання? Тай війна там йде, схоже, не за ідеї. "Це ж їм до голоду ніхто не помагав, а нині самим тільки тиґрайцям Захід відстьобує мільйони. Тобі ясно? Коли вони візьмуть владу, буде те саме" — каже втаємничений полковник Нефьодов і, бачимо, має рацію.
Голод є інструментом політики гноблення: так було в Україні, де народився Андрій Волинський, так було в Ефіопії, куди він поїхав на два роки служити перекладачем, щоб заробити кошти на кооперативну квартиру. Працюючи в бібліотеці (зробили відповідальним за політінформації), Андрій читає книгу індійського економіста Амартьї Сени «Бідність і голод», написану на матеріалах Бенгальського голоду 1943–1944 років, котрий забрав, за різними підрахунками, від трьох до шести мільйонів життів
. "Десятки тисяч померли на калькуттських вулицях, сотні тисяч – у сільській глушині. Не було ані бунтів, ані грабунків. Ті, хто помирав, здебільшого були смиренні орачі, які так і не збагнули, що сталося."це точно про Індію, чи українцеві ця картина теж нагадає про певні подіє з історії його країни? І висновок що героєві, що читачеві, очевидний: хоч в Індії, хоч в СРСР, що в Ірландії ХІХ ст., про яку теж згадує автор, "головною жертвою голоду … завжди і скрізь є селянство. Запаси держави швидко тануть, і лише селянин може дати ще й ще хліба…" І недаремно друг Микити Нефьодова Льонька вже в наші часи каже: "За двадцять років в Україні з її недолугими політиками не знайшлося особистості й сили, щоб ініціювати та очолити процес національного порозуміння… І тепер сама можливість такого порозуміння під великим сумнівом. Бо як тільки онук українця, що воював у Червоній Армії, і онук українця, що воював в УПА, зроблять крок назустріч одне одному, вони проваляться в зяючу яму Голодомору, яку досі не закрито."
Дуже характерна і яскрава (дякувати С.Сингаївському) історична паралель постає перед читачем, коли Микита Нефьодов розглядає старі фотоальбоми міста Асмари часів італійської окупації Ефіопії, і вони йому нагадують бачені в діда радянські ювілейні фотоальбоми "300 років Возз'єднання України з Росією": "усміхнені темношкірі селянки збирають виноград, тубільці боязко пересаджуються з верблюда на трактор".
І тут же — Battaglіa dі grano – битва за врожай. Їй-бо, всі імперії однакові...
Паралель проглядається і в історіях кохання Микити й Андрія: обидва закохуються в неординарних жінок, обом доведеться боротися за своє кохання з ризиком для життя, але лише один з них переможе…
Опукло й достовірно прописаний в романі персонаж кадебіста Нефьодова — батька Микити й начальника Андрія Волинського під час служби того в Ефіопії. От де втілення дволикості та підступності. Декларуючи відданість комуністичним ідеалам, полковник Ельдар Нефьодв, сп'янівши, прохоплюється по істині цінності свого життя: "Не радянська влада дала, а самі все взяли. Поглянь на мене. В авіації я давно вже був би генералом. Та я маю все. Все." Ось воно що : не за ідею проводить в "дружній країні" свої спецоперації полковник Нефьодов, а щоб мати все. І для цього використовуються будь-які можливості: "У Дире-Даві теж база ВПС, подумав Андрій. Знову якісь ґешефти – інакше до чого тут Нефьодов?"
Усілякі оборудки й темні справи вкупі із таємними спецопераціями, котрими зайнятий Нефьодов (от звідки майбутні неабиякі статки) разюче контрастує із душевними переживаннями й чистим коханням Андрія, котрому проте невтямки, що і він втягнутий у спецоперацію полковника — чи не найнепоряднішу, але здатну відіграти вирішальну роль для обох, і котра матиме безпосереднє відношення й до ще не народженого Микити…
І саме полковник, перебравши оковитої, знаходить дуже важливу, чи не найголовнішу паралель: "Галичина – ось твоя Еритрея." Для нього Західна Україна — чужорідний для московської імперії світ: "Вони вже є частиною іншого світу, і тут нічого не вдієш.
" Та й не тільки Західна: "Крок на захід від Києва – уже камінь за пазухою. На Волині – волина… В Карпатах – МҐ-34…"
Дві сюжетних лінії — Микити Нефьодова та Андрія Волинського — розвиваються так, що складно навіть встановити, хто з них направду є головним героєм, і лише масштабність подій, що вже відбулися в Ефіопії, і яких ще не сталося в Україні відповідно до умовного часу роману, таки час від часу виштовхує на передній план Андрія, залишаючи враження, що так буде не завжди.
Письмо роману густе, динамічне, запашне та ємне: метафори в нього точні, а порівняння несподівані, як постріл у нічному храмі. . Його персонажі горілку п'ють "з ямщицькою тугою" й носять "круглі різночинські окуляри", довкола бігають "гієни, мов переломлені в холці мисливські рушниці", краплі африканського дощу в нього "великі, теплі, як стиглі виноградини", літній вечір дихає, як кошлатий пес, а Старе місто лежить мерехтливими складками, як скинута вечірня сукня.
Яскраво й колоритно прописує С.Сингаївський пейзажі: "
Світанкові промені пронизували віття, мов мідні дроти. З гілок жмутами звисали лишайники, стовбури були в товстих панчохах ясно-зеленого моху. Ліс гудів, як музична скринька."
Підкупає прискіплива робота автора із фактажем — усе точно, хоч до енциклопедії не заглядай. Лише раз С.Сингаївський схибив, написавши, що світ довідався про Голокост, коли союзники звільнили Майданек. Цей концтабір звільнили у липні 1944 року радянці, й широкого розголосу в світі цей факт тоді не отримав. Світ був шокований правдою про концтабори дещо пізніше — в квітні 1945, коли американські війська звільнили Бухенвальд. Думаю, в наступному виданні цю прикру похибку буде усунуто.
Що є розв'язкою роману: зречення Микитою неправедних статків генерала Нефьодова чи розкриття таємниці долі Андрія Волинського — хай читач визначається сам, але те, що омріяний генералом син став головним його фіаско — неспростовний факт.
Чим же, яким таким символом була для автора та його героїв побудована італійськими окупантами дорога на Асмару, яке таке сакральне значення мала, що її іменем треба було назвати роман? І чим була Асмара — африканське місто, перелицьоване на італійський лад, з кінотеатрами, кафе та магазинами, що досі носять італійські назви й зберігають італійський шарм? Чому, утримуючи Асмару, де був великий аеропорт, через який підтримувався зв'язок з СРСР, ефіопський комуністичний режим був здатним утримувати контроль над ситуацією в країні, а, втративши місто, незабаром і сам повалився? Та й взагалі, написана на матеріалі Східної Африки середини 80-х років минулого століття, чи лише про Африку "Дорога на Асмару"? В романі про все це розповідається не прямим текстом, а езоповою мовою, Питання лише в тому, чи не розучилися ми читати між рядками.





Сергій Батурин
Сергій Сингаївський (нар. 1957 р., Київ) – перекладач з англійської та на англійську мову, зокрема художньої прози («Вершники» Ю. Яновського, «Посол Урус-Шайтана» В. Малика, «Причини і наслідки» Ю. Щербака – останній роман готується до друку в електронному форматі) та монографій з українського мистецтва («Українські митці в Парижі. 1900–1939» В. Сусак). Закінчив КДУ (1979). У 1984–1987 рр. служив військовим перекладачем в Ефіопії, де став свідком небувалого голоду внаслідок «соціалістичних перетворень» і війни режиму проти борців за незалежність Еритреї. «Дорога на Асмару» – перший роман автора.