Аудіокнига віршів Богдани Матіяш у виконанні авторки в форматі МР3
Хорошій книжці, а тим паче хорошій книжці поезій, як на мене, годиться бути дверима. Дверима в інше – поетове власне і, водночас, належне всім – дверима незамкненими, які вільно відчинити кожному. Перегортаючи першу сторінку збірки поезій Богдани Матіяш «Твої улюблені пси та інші звірі», штовхаєш рукою хвіртку – і потрапляєш в особливий простір: у сад, де «все що довкола дуже гарне і навіть із кожним днем усе гарніше». Ми не знаємо, чи знайома нам ця місцина. Ми не певні, чи ми тут бували.
Що означають слова, які так часто подибуємо у віршах Матіяш – «гарний», «простий», «добрий», «світлий», «радісний», «щасливий», і чи справді вони ще щось означають (мають означати) для нас? Чи спроможні ми пригадати, як це – «любити і просто іти як дитина просто спокійно йти»? По суті, книжка Богдани Матіяш – саме про ці речі: прості, навіть найпростіші. Речі, що про них (прості) говорити часом – найважче. Про слова, що, зношені від нашого недбалого щоденного вжитку, були спорожніли для нас – аж раптом виявляється (згадується), що вони ж мають смак і запах, що вони гладенькі або шерехаті на дотик, теплі, шелестливі. «Дякувати за очевидне» і «бачити світ яким він є» – як мало, як дуже багато.
Простір цієї книжки наскрізно живий: не досить сказати, що у ньому все дихає – воно (це «все») змінюється, розквітає, плаче, будує гнізда, ступає босоніж, губиться, любить. Тут, прокинувшися, «просто розплющуєш очі в так багато світла і зажмурюєшся і знічуєшся і усміхаєшся і знову дивишся й бачиш небо землю дерева птаха що тремтить у повітрі». Хто бачить – це? Хто бачить – так? Автор? Ліричний герой/героїня? Ті «улюблені пси та інші звірі», що присутні вже в назві книжки? Чи не наймагічніша властивість поезії Матіяш полягає в тому, що у просторі її віршів немає чітко визначених меж, чемних суб’єктів та об’єктів, зашнурованих у тугі словесні корсети. Той, хто промовляє, – це той, хто гладить пса, хто провадить розмови з левом, – і також той, хто хотів би стати левом і собі, – і авжеж той, хто таки є псом і полюбляє «бігти перекидатися через голову качатися в снігу розгрібати сніг біля пенька носом розкидати мох».
У Лукаса Кранаха Старшого є картина, на якій зображено Едемський сад. Не надто екзотична місцина, між іншим, – жодних пальм та чудернацьких квітів – здебільшого, тендітна північна флора. На задньому плані розгортається драматична історія гріхопадіння Адама і Єви та їхнього вигнання з раю, – але не це впадає у вічі передусім. Найперше, що бачиш, ставши перед полотном, – це розмаїта зграя звірини, що тішиться на осонні, наче б за крок від глядача: олені та кізки, коні та однороги, бики з довірливими очима. Звірі: безперечно, улюблені.
Цей сад, це особливе місце, де можна «роздивлятись птахів біля води і вужів на стежці багато мовчати багато говорити до людей і до звірів багато обіймати й дякувати», – не виглядає аж таким незвичайним. «Як непомітно й гарно починається рай», – пише Матіяш. Ба більше, керуючись її поетичною топографією, неможливо визначити й те, де саме він починається. Можливо, за рогом, може, на другому березі річки – а може, вже тут, уже майже довкола нас. «А чи рай теж такий широкий і безкраїй як це небо і чи в ньому вночі теж часом може йти дощ і чи в ньому ростуть такі красиві як тут на землі сосни й інші дерева»? І нехай відповідь нечутна, нехай її винесено за дужки – однак питання проростають природно, як трава, – так само невпинно, просто і необхідно.
Ще наприкінці XIX століття американський письменник Генрі Дейвід Торо перейнявся питанням про те, чого потребує людина, аби відчувати, що вона має «достатньо». Торо з гіркотою писав, що люди стали рабами речей, «знаряддями своїх знарядь». Матіяш у своїй новій книжці теж шукає міру справжнього «достатньо» – і знаходить її у світі братів наших менших. Вона захоплюється їхньою спроможністю «так мало мати» і, водночас, їхнім умінням «вмістити в собі так багато світу» – світу, що в жодному разі не є тільки сукупністю речей. Світу, «у якому є все що потрібно і навіть більше».
Матіяш спостерігає живих істот – але не пильним оком натураліста (як писав той-таки Торо, ми квапимося вхопитися за мікроскоп, так і не встигнувши навчитися по-справжньому бачити світ навколо нас). Вона прагне дивитися серцем – дивитися «просто», а слово «просто» у неї означає «правильно» і «незлостиво», означає «так, як і слід»: відповідно до внутрішнього, а не накинутого ззовні припису.
Прикінцеве питання: що заважає потрактувати цей виклично простий погляд поета на реальність зриму і незриму як примітивний або наївний? Відповідь: жодних перешкод такому потрактуванню немає. Ремарка: крім самого поета. І йдеться зовсім не про те, що Богдана Матіяш обстоюватиме своє світобачення всупереч чиїмсь закидам. Мова передовсім про те, що Матіяш – поет чесний, а отже, поет справжній – поет, що не порушує внутрішнього припису: писати лише «своє». Її кожен вірш – настільки «її», що встрягати у світоглядні суперечки тут видається безглуздям. Лишається тільки читати або не читати – приймати або не приймати – увійти до саду, де мешкають лев, пес і ягня, або лишитися під ворітьми і крадькома зазирати всередину.
