На поетичну збірку Катерини Калитко я чекав іще з весни.

Окремі, опубліковані в мережі тексти поетки з Вінниці, здавалося, є частиною дивовижного світу зі своїм географічним атласом, історією, міфологією, релігійною містикою та персонажами, котрих, потрапивши якось до тих країв, неодмінно впізнаєш. І дійсно так. Збірка «Сезон штормів» подібна до поетичного путівника, цілісного від першого до останнього тексту, путівника, розділеного на вісім розділів – для кращої орієнтації на місцевості. Починається ж усе з поезії-запрошення, винесеної поза розділи, яка нагадує чи-то пісню морської сирени, чи прохання до неї про пісню:

Заспівай мені тихо, щоб я відійшла нарешті.
Розсуваючи мокрі ожини руками, озиратимусь часто,
Я нестиму себе, як Дунай в прабабинім решеті.
Доспівай до кінця. Не дозволь, не дозволь мені впасти.

Анонсована ще в назві збірки тема води, річок і морів, безумовно, є однією з провідних у поезії Катерини Калитко. Виглядає, що й мову авторка «Сезону штормів» сприймає саме як течію, що переносить від одного вірша до іншого, змінює русло, а подекуди виходить із берегів, заливаючи сторінку аж до країв. Стихії мови й води поєднуються в сотворенні поетичного світу:

А ще у мене є мова.
Я промовляю дім – і створюю дім.
От зараз промовлю море –
І воно заговорить.

Ще одна невід’ємна риса цієї поезії – її наративність. Оповідач виразно присутній у багатьох текстах збірки, хоч і не завжди розповідає свою історію. Вірші «Падре», «Силуети з освітлених вікон», «Севда», «Портрет із дитиною» – це завершені історії в дусі балканського магічного реалізму, тож читання поезій Катерини Калитко може цілком несподівано повернути вас до творчості відомих імен, із яких і відкриваєш для себе Балкани: Іво Андрича, Мілорада Павича чи Данила Кіша. Уважний читач помітить, що балканські мотиви в «Сезоні штормів» не розчиняються у міфологізмі, а раз по раз приводять до країни, що справді позначена на політичних мапах світу. Йдеться про Боснію, або ж Боснію і Герцеговину, якщо називати повну назву держави. Боснія в текстах Катерини Калитко проявляється в іменах, знаках культури і релігії, врешті, у згадках про драматичну історію цієї країни. У вірші «Пісні невольників. Будівничі мосту» хоч і немає імен, топонімів чи інших таємних гасел, але я не сумніваюся, що поетичний текст стосується саме Старого мосту через Неретву, який з’єднує мусульманську та християнську частини міста Мостар. Зруйнований під час війни міст відбудували, і він перетворився на символ примирення, однак вірш закінчується несподіваним:

А вдома скажуть: зрадник тілом і духом.
Ваш син і брат з’єднав наш берег з ворожим.

В окремому розділі збірки «Війна та молитва» напротивагу лінії братовбивчої війни звучить тема віри й любові, водночас біблійні алюзії стають провідними у розділі «Дві Марії» і відтоді виринають аж до останніх рядків збірки. Травми війни на Балканах сусідують у збірці з пам’яттю про український голод – тексти «Місто Голод» і «Шосте квітня», тож біль історії стає ще одним провідником між Боснією та Україною. Спогади про війну переходять у нічні кошмари, у страх повторення, що межує з передчуттям:

Всі народжують хлопчиків – може, справді війна.
Я гострю свої зуби, я здавна звір-одинак.

Варто відзначити, що Катерина Калитко теж відома перекладачка з боснійської, сербської та хорватської мов, а література Боснії та Герцеговини займає особливе місце серед її зацікавлень. Власне кажучи, слово «зацікавлення» не сповна характеризує стосунки Каті з боснійською культурою та літературою, однак я не ризикну вживати сильніших слів. Скажу хіба, що минулого року у видавництві «Фоліо» побачила світ збірка оповідань Меліни Камерич «Туфлі до вручення «Оскара» у перекладі Катерини Калитко, а нещодавно Катерина завершила роботу над перекладом прози найвідомішого нині боснійця, лауреата премії «Анґелус» Міленко Єрґовича. Як і переклади, поезія Катерини Калитко є відкриттям нового світу, і з «Сезоном штормів» пізнаєш досі незнані краєвиди й голоси, вчишся довіряти течії і сміливіше виходити у відкрите море.