Сторінка книги

Ніч чужинців: двокнижжя

80,00грн30,00грн

«Хтось тихий мовчить…»    

У кварталі, де я живу, останнім часом щовечора на півгодини вимикають світло. Невідомо, чому. На півгодини глухнуть телевізори, зникає сигнал інтернет-модемів, у половині вікон з’являються свічки. Потім усе повертається, оживають холодильники і мікрохвильовки, телеведучі професійно, з півслова, продовжують намотувати свої монологи на якусь нікому не потрібну шпульку. Але це було – ці півгодини темряви, тиші й нестабільного вогню. Ніби підсумок дня, коли можна ненадовго відступити на кілька кроків від власного життя і побачити його в якомусь нескінченному ряду, ряду вогнів у дуже старій темряві; побачити його таким унікально-звичайним, таким простодушно зосередженим на собі, що хочеться плакати й сміятися.  

«Темрява в темряві не відрізнить свого продавця від своїх покупців», – пише Катріна Хаддад. І це правда: темрява – як і війна – як і вода, – всіх урівнює у причетності; кожен із води виносить хоча б одну мокру нитку, а з війни – хоч невелику тінь на сумлінні; так само й темрява всіх нас уплутує у свої темні оборудки. Але є й ще щось: урівнюючи все, вона дозволяє побачити невидиме. Хоч вистава форм тимчасово припинилася, сцена зору відкрита, і на неї починають виходити актори давнього складу, давні кадри спалахують на темному екрані. Це – не просто пригадування, звичайний стан, коли свідомість, позбавлена зовнішніх образів, повертається до себе. Це – щось більше, бо у спалаху колишнього світла все стає чітким, розділеним і поєднаним, вмонтованим у єдиний механізм. Це – не що інше, як осяяння. Так, поезія Катріни Хаддад – це поезія осяяння, поезія епіфанії. Осяяння зазвичай невисловне, а тому – дуже особисте; це – спосіб, у який свідомості показує себе буття (не дивно, що в західній традиції об’явлення зазвичай виражене через зорові і світлові метафори: всі ці палаючі кущі і світляні стовпи). Але в Катріни Хаддад – що варте подиву, а може, і доброї заздрості – осяяння дає початок словам. Блискавка раптового бачення є світляним «деревом рим», яке приходить із минулого, але шукає (і знаходить) форму тут і тепер:
 

Давно й далеко звідси — років із 26 тому,
на третьому поверсі 12-поверхівки
в тоді ще всуціль піщаному Думмар-аль-машру —
я спостерігала фіолетове дерево світла на півнеба.  

Це як розкривши рота стояти перед таємницею всесвіту,
що явилася — ррраз! — просто посеред дня
посеред міста
посеред життя.
(…)  

Хай там як — а я бачу це дерево просто зараз посеред стіни, є аж усі енциклопедичні слова на літеру Р
ритмічно вистрибують і шикуються в лави рим.  

(«Дерево рим»)    


«Everything is illuminated» – так називає один зі своїх циклів Катріна Хаддад, і можна було б тут бачити іронічну алюзію до іронічного першоджерела, але за принципом подвійного «ні» іронія заперечує іронію, і світло, яке заливає тут речі й місця – серйозне, не театральне, не «постановочне»; це – старе як світ illuminatio, дивовижна квітка містиків. У цьому світлі виринають скрипуча підлога й дерева в саду, годинник без стрілок, город дитинства і серіал із 90-х. А ще воно – не забуваймо про його особливу у Катріни Хаддад словесну природу – подеколи вимиває з реальності кришталики рідкісних поетичних мініатюр. Вони часом близькі за формою до японських танка чи хайку, часом нагадують коани дзен – завжди відкриті, як гнізда, до різного сенсу:
 

Командор крокує містом.
На волоссі – хмара туману
гніздом розкуйовдилась.
Народилася пташка
і ніяк не відлітає.  

(«16 січня, кисіль на молоці»)    


Поетів чи поеток, у яких такі близькі стосунки зі словами, як у Катріни Хаддад, прийнято називати «філологічними», але ні – до Катріни це слово ніяк не пасує. Воно відсторонене, холодне, наводить на думку гру в бісер чи скальпель і мікроскоп; натомість у цій поезії майже нема ні гри, ні дослідження, а є взаємопроникнення й зріднення: спробуй пограй з водою, течію якої долаєш, спробуй пограй з власною легенею, власним ребром. І навіть те, що зовні здається словесною забавою, насправді обертається метафізичною загадкою – як у вірші «Лайф-хак»:  

…в кожного, в кожного своя риба життя.
— Риба життя... — подумала я. — Це вона про короткий план-конспект?
Чи про скелети в шафах? Чи про дві рибини, яких завжди так мало,
але які діляться на всіх без залишку?
Але спитала я інакше.
— Що це за риба? — сказала я.
— Хек! — радісно вигукнула вона і заплескала в маленькі долоньки.    

Тут із невинної дитячої звукової асоціації потрапляємо просто в життєдайну нісенітницю, яка виявляє щільне ядро речей: там нічого не можна пояснити й пізнати, можна лише дослухатися до взаємного відлуння слів, ковзати ним, як камінець-«жабка» поверхнею води. Зв’язок із минулим також відбувається через слова: так тополиний пух у повітрі оселяється у свідомості словом «тополя», а те, своєю чергою, викликає в пам’яті сирійський Хауран, «землю двох тополь» – землю дитинства («Тополі й кульбаби»). У цьому недосяжному в часі й просторі, давноминулому минулому, яке осувається під однією ногою, ніби розмитий ґрунт, не дозволяючи впіймати рівновагу, – якийсь особливий щем цієї поезії, її особлива драма. Як це – коли частка тебе залишилася на знищеній війною землі, де вже не те що немає рідних, але й від слідів їхніх лишилися тільки сліди – тіні тіней, відображення силуетів? Не знаю. Точніше, читаю «Сни про Дамаск» Катріни Хаддад і здогадуюся: щоб не впасти, коли частина тебе провалюється в безодню, можна відштовхнутися і летіти; так, ця пронизлива міні-поема про навіки недосяжне минуле, яка могла б бути текстом про розпач – є насправді віршем про політ:  

Летиш пустелею, внизу нескінченно темно й золото.
(…)
Із кам’яного будинку виходить біла постать у чорному,
підходить до нього, сідає як зітхає поруч,
і вже двоє — чоловік і жінка —
слухають голос землі, що не горить у вогні.
Ти цілуєш їм маківки і відлітаєш додому…    

Тип уяви Катріни Хаддад – монументальний, космічний. Не знаю, хто ще з українських поетів сьогодні мислить і уявляє так. Космічну перспективу в уяві поетки відкривають і дими та вогні революційного Майдану («А на Грушевського — чули? — виросла копанка / аж до серця Землі»; «хай печуться сонця і місяці, / й падають, падають на голови мертвим, / котрі вбивають живих»), і спорожнілі пляжі анексованого Криму («великий вибух навпаки»), і українське минуле, яке досі, недоосмислене і невідпущене, не дає продихнути («це чорна діра поглинає світло / наших життів»). Та що там, навіть, здавалося б, кримінально-пародійна історія, що нагадує пролетарський епос Жадана, – навіть вона несподівано завершується містично-космічною розв’язкою: Карл Лібкнехт у ролі комуністичного месії веде злодіїв-люмпенів «до світла».

Можливо, цю поетичну іншість на тлі українського літературного краєвиду, яка виявляється не лише в космічній широті бачення, але й в особливій образності – архаїчній, але заразом понадчасовій, родом із поетичних книг Старого Завіту й поезії Корану – Катріна Хаддад, серед іншого, завдячує своїй природній включеності в поезію Близького Сходу (а Катріна володіє арабською і перекладала арабськомовних поетів ХХ століття – Ґаду ас-Самман, Нізара Каббані)? Можливо, й так. Найкраща поезія народжується на пограниччях – мов, релігій, традицій, пам’ятей, територій. Скільки їх у Катріни, цих погранич?

Але не треба забувати й про зворотний бік цієї життєдайної межовості: той, хто перебуває на пограниччі, чужий для всіх. Навіть для таких же, як він сам, бо не буває двох однакових пограничностей, за кожною з них стоїть своя історія, часто непроста, а то й драматична. Зовсім невипадково, що чужинець – така важлива фігура в поезії Катріни Хаддад. Чужинка – самотня, закинута у свою безвихідь – з’являється в моторошній у своїй простоті історії з вірша «Барабашова». Чужинець – це той, хто говорить невиразно, хто носить за собою густішу, ніж в інших, тінь, тінь життя, що його він покинув тимчасово або назавжди. Він – епізодична постать, яка, проте, залишає глибокий слід: як-от хлопець у нічному автобусі, який говорить мовою жестів із невидимим співрозмовником («Ніч чужинців»). «Він» у Катріни Хаддад – це частіше «вони», бо чужинці тут становлять якусь ефемерну, нестабільну спільноту; спільноту вилучених, проклятих і (а тому) відкритих до трансу, святості, осяяння. Нічого не нагадує? Саме так – Аллен Ґінзберґ, «Плач». Але подібність між цією поемою та «Ніччю чужинців» Катріни Хаддад не в поетиці, а в силі емпатії, спів-відчування:
 

Вони вираховують траєкторії руху планет своєї галактики,
аби
бути
надчутливими.  

Ці чужинці заглушують усвідомлення,                            
залишаючи відчуття.

Очікувана ними епіфанія сходить оманливими хвилями.    


Дивовижно, як уперто Катріна Хаддад досліджує межі, як нахиляється над безоднею – і ніби робить зусилля, але не щоб подолати страх, а щоб залишатися зрозумілою, попри отриманий винятковий досвід; намагається не піддатися ані спокусі замовкнути, як міцкевичівський Пілігрим над прірвою в Чуфут-Кале, ані заговорити темною мовою піфії. І їй щоразу вдається «вирівнювати політ», навіть після найкарколомнішого і найзагадковішого промовляння – як-от у вірші «Чорним очертом», одному з найдивовижніших, які я читав останнім часом. Після екстатичного танцю настає час тихого зітхання, зітхання над живими й мертвими, яке могло б прозвучати наприкінці всіх часів, у рівному світлі останнього дня:  

А сніг все летить і летить,
хтось при дорозі лежить,
хтось тихий мовчить.    


Остап Сливинський


Остап Сливинський
Українська поетеса, кандидатка філологічних наук. Народилася 1978 року в містечку Карло-Лібкнехтівськ (нині Соледар) Донецької області. Навчалася в Харкові. Лауреатка літературних премій “Смолоскипу”, друкувалася в численних часописах, альманахах, антологіях; активна учасниця літературних фестивалів та акцій, зокрема міжнародного мистецького проекту "Я на тебе чекатиму під деревом каїсе-дра"; перекладає з арабської. Поезії виходили в перекладах польською, литовською, англійською мовами та івритом. Живе й працює в Києві.

Триває збір коштів на книгу

Зібрано на редагування
1 300,00
Зібрано на ілюстрації
300,00
Зібрано на макет
3 430,00
Зібрано на обкладинку
1 000,00
Зібрано на друк
4 000,00
Зібрано на рекламу
3 000,00