Той, Хто бачить мене, я і мій клен
У дитинстві, коли щодо незнайомих людей виникають
найдивніші підозри, мені здалося якось, ніби сусідський
хлопчик постійно може мене бачити. Хоч би де я бувала, хоч
би як ховалася — він може побачити мене, якщо cхоче. Це
було соромно і взагалі — нестерпно. І добре, що минуло так
само несподівано, як і почалося.
Саме про це я подумала перш за все, коли прочитала
назву цієї збірки: «Той, Хто бачить мене»…
Однак тепер думка про те, що Той (той самий Той!)
бачить нас щомиті, — заспокійлива. Бо ж якщо Він бачить
кожну хвилинку життя кожної душі — значить, розуміє нас
у кожній думці та деталі, а отже — не засуджує. А засуджу-
ють, якщо вірити баченню Світлани Богдан, «безгрішні судді
без облич», які живуть за канапою. Це їхня професійна ді-
яльність, і вони досягли у ній вершин! Але, якщо йти за логі-
кою поетичної думки нашої авторки, навіть на цьому суді ми
маємо адвоката, адже «зранку на твій захист встає сонце».
Воно взагалі тому і сходить на небі, щоби стати на захист
усіх. Бо ж сонце теж нас бачить згори. Треба лише його доче-
катися, перетривавши відносне, конвенційне, тимчасове, не
повіривши суддям, що у тобі «більше немає потреби».
Перетерпіти, перетривати, перемучитися — і дочекати-
ся. Здається, багато із віршів цієї збірки саме про це.
А ось що буде далі, коли очікувана мить настане?
*
Вечір знов туманний нині,
Крапле, крапле — світ наш тане.
Розчинятися у плині
Вічнім вам не страшно, пане?
6
Ці рядки з попередньої збірки поетеси «Коли ще авто-
мобілі були людьми» я згадую кожного туманного вечора у
листопаді чи у березні. І неодмінно читаю повністю тим, хто
трапляється поряд. Мені здається, що з якогось погляду всі
пізніші вірші Богдан існують уже після строфи:
Пане, тьма лице вам з’їла!
Панно, все, нема декору!
Клени, майже вже без тіла,
Мовчки руки тягнуть вгору.
І це «після» стосується не лише логіки розвитку автор-
ської творчої манери. Це саме темпоральне, сюжетне після.
Полуда спала з очей, декор зник, а те, що лишилося, — на-
стільки важливе, що має бути описане за допомогою цілого
комплексу метафор.
Отже, коли весь світ розчинився у тумані, виявилося,
що ти — камінь на найвищій гірській вершині, що ти — все-
редині золотого кокона, і це охороняє тебе від Всесвітнього
рибалки, якого мучить голод, «він хоче їсти і ловить нас».
Що ти — «простір, що утворився між стуленими долонями
Господа, Який дмухав на них, щоб зігрітись у холодному
Всесвіті».
Здається, головне тут — уміти бути часом помітним, а
часом — непоміченим. Керувати своєю видимістю.
Є право дивитись будь-де,
Та очі зведеш — і навзаєм
Малого такого тебе
Безмежжя небес споглядає.
І це добре.
7
Натомість існує і «простір чудний, який жодним з мі-
льярдів очей нас не зауважив».
І це теж добре. Бо погляд ворожого простору недобрий,
погляд тут означає навіть більше, ніж учинок, більше — ніж
слово. Поглянувши на тебе — він привласнить тебе. Вбудує
твій відбиток у своїй свідомості у неприємний, нерідний, не-
безпечний для тебе світ. А цього допускати не можна.
❧
Розмови із силами добрими й злими, пророкування
кінця світу і пришестя богів, смирення аж до самопринижен-
ня, різкість і непевність наповнюють цю книжку, назва якої —
описове означення Бога. Від міфологізації буденності — до
глибокої від неї втоми. Міське життя у збірці змальовано у
всіх своїх етапах повного річного чотирисезонного кола, яке
для людини міста означає передовсім чергування почуттів,
думок, надій. Від зими — і до осені.
І все це було би дещо меланхолійно, якби не клен!
Той самий клен, чиї підняті догори руки означали пере-
хід на інший рівень бачення.
На сторінках цієї збірки клен зустрічаємо дев’ять разів,
часто — у самому серці вірша, в найбільш символічно важ-
ливій його частині.
Шумить ген
з усіх сил,
бо він — клен,
а я — пил.
Особисто я не вірю ліричній героїні, що вона — пил.
Легше повірити, що вона таки клен. Що саме це дерево
8
символізує, як видається, ту частину особистості, яку автор-
ка протиставляє тлінному і буденному пилу і тому тілу, по-
дібному на десятки тисяч інших, які, наприклад, не можуть
вибратися зранку з Троєщини.
Клен належить одночасно і природі, і місту. Він спов-
нений краси та містики. Він — своєрідний ангел ліричної
героїні:
Наші руки здійснились, уста наші справдились.
А всі решта відходять, зникають, ламаються.
А спасіння із вранішніх кленів спускається,
І проміння звіщає, що люблять насправді нас.
І коли читати вірші з такої перспективи, вони набува-
ють для мене додаткової сили і глибини, об яку розбиваєть-
ся постійне вказування на людську недосконалість. Бо хоч
би скільки було її доказів, клен натомість завжди засвідчить
протилежне:
Стоїш — ніби в центрі, і знаєш, і значиш,
І довші вже ночі, і ноти є вищими,
І клен серед парку, що свідчить: «Я бачив!» –
Він свідчить зростанням своїм незахищеним.
*--
Галина Ткачук