СЛОНИ НЕ ЛИШЕ У НІРВАНІ

Це напрочуд ґраційна книжка.
Легка, красива, сонячна, трохи навіть «метеликова».
Утім, легка – аж ніяк не легковажна. І тим паче не
безтурботна. Проте якимось дивом вона справляє саме
таке враження – «повітряної» ґраційності.
Бо така її поетика – і таке її світовідчуття:
Мене колисатимуть білі ведмеді
І пустять погрітись у сніжну нору.
Я їстиму рибу і спатиму в пледі,
Під спину підклавши кору.
На формальному рівні такий ефект досягається за-
собами неоромантичної поетики: традиційною силабо-
тонікою з переважанням трискладових розмірів, головно
амфібрахію, притому здебільше три- або чотиристопного,
з жіночою, а ще краще дактилічною римою; а якщо вер-
лібр – то виразно структурований, без надміру протяж-
них чи надміру коротких «періодів дихання», щоб не
уповільнювати руху, а водночас і штучно, без особливої
потреби не прискорювати серцебиття.
Для тих читачів, які аж на таких тонкощах не зна-
ються, скажу просто: такі формальні засоби в українській
літературній традиції зазвичай притаманні дитячій пое-
зії. Тож не дивно, що з віршів Олени Максименко так вираз-
но проступає оце враження «летючої» легкості – вони-бо
виходять із тої стихії, де ця легкість є невід’ємною умовою,
де поезії без неї просто не буває.
Слони не лише у нірвані
6 | Олена Максименко | Я ТОБІ ЛИСТОПАД
Зрештою, найближчий Оленчин попередник у літе-
ратурі Роман Скиба – поет, який активно послуговується
формальними засобами саме такої природи, – урешті-
решт «доріс» до літератури для дітей і здобувся в ній на
чималі успіхи та щиру читацьку любов. Тож я – чемно ка-
жучи – аж ніяк не виключаю того, що Олена Максименко
теж рано чи пізно до цього «доросте», й успіхи її будуть
принаймні не менші.
До такого висновку схиляє не лише поетика, а й роз-
маїття «казкових» образів, «розсипаних» у віршах (Жар-
Птиця, Ґерда і Кай, Чеширський кіт та ін.); а окремі тек-
сти – як, скажімо, «Про тхора», «Полярна бурчалка» чи
«Веселі гостини» – уже цілком надаються до кайфового
читання дітям і дітьми:
Це було о тій порі,
Коли звірі сплять в норі:
Сплять ведмеді, сплять лисиці;
Білки сплять і сплять синиці.
В яслах вівці сплять, ягнята,
В ліжках – діти, мами й тата...
Нишпорить при сяйві зір
Хитрий звір на ймення Тхір.
Своїх алюзій на Скибу наша авторка, до речі, ціл-
ком свідома і не цурається їх, навпаки – на них наголо-
шує. Це проявляється не лише в епіграфах і присвятах, а
навіть на рівні назви: «Я тобі листопад» виразно діало-
гізує з першою Скибиною збіркою «Мене назовуть лис-
топадом», згодом перевиданою як «Листопадом назвуть
мене». І це діалог на рівних, іноді й з елементами по-
Олена Максименко | Я ТОБІ ЛИСТОПАД | 7
леміки, хоча й дуже доброзичливий – майже як у цьому
вірші:
Лишаючи твій дім,
Потайки кину копійку до акваріуму:
Колись вернуся до тебе –
Рибою...
На рівні ж світоглядному в цій книжці проявна дуже
цікава еволюція поета. У текстах, очевидно, більш ранніх
ця легкість письма іще має в собі певний присмак безтур-
ботності – тут відчитуються певний відгомін культури
гіпі, «дітей квітів». Враження від прочитаних у дитинстві
казок солодко змішуються з такими ж казковими, дитя-
чими уявленнями про природу язичницьких ритуалів, а
«перчинка» буддійських навіювань додає пікантності.
Так народжується чудовезний образ Слона у нірвані – й
цілком органічний висновок:
ми всі наркомани, залежні від неба.
Зрештою, сама Олена Максименко напрочуд влучно
описує цей досвід, який неабияк сподобався б Григорію
Сковороді:
...ішли по пояс у травах
і навчались
у собак – любити;
у кішок – падати;
у птахів – повертатися.
Світ був нам храмом,
і не було нікого,
хто не був би Учителем...
Утім, що далі, то виразніше казка трансформується
8 | Олена Максименко | Я ТОБІ ЛИСТОПАД
в міф, а міф проектується на реальність і щоразу наново в
ній проявляється:
Той, хто один не воїн, собі приміряє зграю,
А той, хто собі філософ, то вчить граматику змій.
І вкотре сюжет затертий про вежу із Вавилона
Не зможе здійснитись вчасно – скасовано наш літак.
Гінець не доніс послання до стін і до вух Авалону,
А той, хто ті вуха має, – той, кажуть, почує й так.
І прикметно, що поетика при цьому не втрачає своєї
«летючості», ґраційності, – а проте мов обростає міцні-
шим, філіґраннішим, стійкішим у польоті «пір’ям». Це
природно: адже в сюжет що далі, то виразніше вплітаєть-
ся мотив війни – а для того, щоб воювати, треба якомога
міцніше «стати на крило». У найновіших наразі віршах,
писаних у дні Революції Гідності й так-і-не-війни за Крим
(Олена Максименко брала в цих історичних подіях актив-
ну участь) це особливо виразно помітно. І мені дуже ціка-
во, у що, врешті-решт, ця еволюція виллється.
Бо очевидно, що у творчості Олени Максименко ця
книжка значною мірою «перехідна». Так часто буває з
другими книжками поетів: якщо перша заявляє про авто-
ра, то друга показує його спроможність до розвитку, по-
кликана довести, що його талант – не випадковий спалах,
а поетика витримує перші випробування часом. Отож, у
цій книжці виразно помітні не лише всі ознаки того, що
це випробування успішно пройдено, – елеґантне вивіль-
нення з-під упливу попередників і увиразнення власного
стилю, відкриття можливостей входження в дитячу літе-
ратуру як «вищий пілотаж» такого типу поезії тощо, – а
Олена Максименко | Я ТОБІ ЛИСТОПАД | 9
й справді неабиякий потенціал. Притому не лише самої
Олени Максименко, а й власне постромантичної поети-
ки, яка нині «не в трендах» і чимало сучасних критиків
вважають, що вона себе віджила, – а тут виявляється, що
це, м’яко кажучи, зовсім не так. Бо лише жива, ба більше –
актуальна традиція спроможна на такі поетичні узагаль-
нення:
Як зійде вода і повернуться барви і звуки,
Як скреснуть льоди і не стане війни і зими,
Вертайтеся з міфів й глибин і беріться за руки,
Скидайте хвости і навчайтеся бути людьми.
Тим паче, що це напрочуд ґраційна книжка. Легка,
красива, сонячна, трохи навіть «метеликова» – на перший
погляд. Однак самим лише першим поглядом тут обмежи-
тися годі…
Іван Андрусяк