***  
Найважче, певно, писати передмови до поетичних книжок тих авторів, чию близькість розпізнаєш за ледь вловимим порухом ритму, тонким нюансуванням настрою й несподіваним розгортанням образів. Тоді щоразу перечитуєш і перечитуєш вірші, гублячись у своїй безпорадності скласти до купи кілька слів упроводу в той світ, що всотує тебе з перших рядків.

А як інакше, коли його творення – це правічне ритуальне дійство, що успадковується невідомо від кого й знання про яке передасться невідомо кому:

Дівчинка воду і борошно чує окремо, бо
Там усередині сіль і ворушиться злива.
Крему не буде, фігурки її невеселі.
Світло, запалення заходу – спалахом, зліва.

Адже сам процес передбачає циклічність, змінюються лише комбінації варіантів у заданому правічному русі орбітою довкола чергового сонця, що міниться в нашому сприйнятті від «зернятка» до «невблаганної» величі. І десь між його «капосністю» і «загасанням», як «на межі між вечором і часом вертатись додому», важить лише «Вітер між спиць колеса» й «Спідниця кольору “вулиця Полтавський шлях, 6 при заході сонця, влітку”». А ще той життєдайний оптимізм, бо ж навіть у найглибшій безнадії та зневірі воно

… таки сходить.
Кожен промінь, мов голкою, золотом шиє вітрила.

Зрештою, це чи не єдина константа в плинному часі й не менш плинному просторі, чиї вісі координат розтікаються залізничними коліями «й дороги усі – у Найдалі./ І одна асфальтована – на вокзал». Тож і не дивно, що й дім, куди ти все ж таки маєш бодай колись повернутися, навряд чи стоятиме на тому самому місці. І не лише через те, що при його будівництві «у фундамент кладуть шпали» і взагалі є сумніви в його доречності, тут причина значно глибша й криється вона в загальних принципах світобудови, коли «завтрашні громи розбудять тільки спогад».

Тому:
Їде дах
Їде потяг
Будинок виймає коріння
Обтрушує землю
І виповзає, мов равлик
На трасу
Що рветься
І виє щоночі на Схід
І коли «як на чисту скатертину» ляже «білий / Важкий / Одвічний / Солоний / Пил», то залишиш по собі тільки «детальну мапу / місцевості / у вигляді тринадцяти поем / і одного малюнка олівцем» – власне, «автопортрет», і усвідомлення того, що:
 
Так не починалася жодна реальна історія,
тільки казки народів, що жили на обох берегах    

Ростислав Мельників