С ПОЧАТКУ БУЛО
ОПОВІДАННЯ…
Перший у світі детектив мав малу форму.
Він народився 1841-го, і живе досі, виглядаючи бадьорим як на свої
сто сімдесят чотири. Оповідання «Вбивство на вулиці Морг» Едгара Аллана По мусило передусім розважити читача, та  разом
із тим відповідало суспільним настроям. Сучасною мовою це називається тренд. І алкозалежний невротик По, сам того не знаючи,
заклав у фундаменті написаного для заробітку твору основні принципи та цінності, які детективний твір повинен сповідувати, аби
отримати зворотну реакцію у вдячного читача та достукатися
до нього.
Насамперед відзначимо: детективну, як і більшість жанрової літератури, народила урбанізація. Розбудова міст та формування
класу світоглядних містян не була можливою без підвищення рівня
їхньої освіти. У першій третині ХІХ століття читання поволі переставало бути лише панською забавкою, а обговорення нових книжок
уже виходило за рамки аристократичних салонів. Будемо відверті,
читання та просвітництво загалом селянства мало торкалося
і  самим селянам на час становлення масової літератури не було
аж  так потрібно. Таким чином, популярні оповідки мусили розважати передусім міських жителів. А знайти відгук у їхніх серцях могли лише за умови, коли торкаються актуальних тем, що хвилюють
містянина. Тих, кого ми нині визначаємо, як середній клас.
Серед актуальних проблем міста на той час — як, з рештою, і тепер — вирізнялося все, пов'язане з міською злочинністю й незахищеністю
5
СПОЧАТКУ БУЛО ОПОВІДАННЯ…
городянина перед убивцями, грабіжниками та ґвалтівниками. Поліція не могла впоратися, та й нині часто демонструє безпорадність,
реагуючи вже після того, як непоправне сталося. Кожен злочин потрапляв на перші сторінки тогочасних газет як сенсаційна новина.
Хлопчики-газетярі, рекламуючи чергову сенсацію на  першій шпальті, хвацько продавали свій товар. Ранкова й вечірня преса, де писали
про чергову сенсаційну подію, розліталася, мов гарячі пиріжки. Тож
перші художні твори, сюжет яких був замішаний на  кримінальних
історіях та розкритті моторошних таємниць, називалися «сенсаційними романами».
Але існував попит не лише на пригоди міських авантюристів. Урбанізований європейський читач швидко розумнішав, і тепер йому
кортіло дізнатися, як можна убезпечити себе, не володіючи навичками лицарів плаща й кинджалу. Едгар По вивів на авансцену
Огюста Дюпена, героя, максимально близького обивателю: сидить
удома, в безпеці, нічого не робить, аналізує факти, робить правильні висновки. Причому робить це краще, ніж десяток поліцейських.
Котрі відтоді й назавжди лишаться в кращих зразках детективного
жанру, незалежно від форми, тупими некомпетентними ублюдками. А якщо герой детективу сам служить у поліції (чи міліції), він
зазвичай нонконформіст, робить незалежні висновки, на поганому
рахунку в начальства й наділений купою недоліків. Серед яких алкоголізм — не найстрашніший.
Незалежна особа, освічена чи просто метикована людина з вулиці, ладна кинути виклик неповороткому бюрократичному апарату, до того ж мислить нестандартно. Герой Едгара По виявився
співзвучним до загальних суспільних настроїв у тогочасних Європі
та Америці: став близьким, прийнятним та зрозумілим для ліберальної міської буржуазії. До слова, детектив як жанр довів свою
життєдайність та спроможність лише в умовах демократичного
суспільного ладу. Звісно, авторитарні й тоталітарні держави теж
ставили його собі на службу. Та спробуйте хоча б заради цікавості
почитати радянські детективи, особливо  — зразка 1950–1960-х
6
СПОЧАТКУ БУЛО ОПОВІДАННЯ…
років, чи німецькі кримінальні романи, створені в Третьому Райху.
За формою все це написано фахово, та зміст не привабить.
Не надто приваблював він і в часи написання, тут говоримо про
більш знайомий нам радянський. Старші читачі підтримають:
не аж такі численні переклади українською західних авторів усе одно
користувалися більшим попитом, ніж опуси «про міліцію». А детективи про польську, чеську чи угорську міліцію все одно користувалися більшим попитом, хоча теж не пройшли нині випробування часом.
При тому, що актуальними творами українського радянського читача в ті часи не тішили, перекладаючи романи з десяти — двадцятирічним запізненням, але й то було добре.
Так само не витримав питомо радянський детектив насильницької переорієнтації на сільську та містечкову аудиторію. Жанр
справді консервативний, бо структура не мінялася від часів згаданого першоджерела. Проте жанрова література демонструє парадокс: консервативність та сталість форми дозволяє час від часу,
від сезону до сезону, модернізувати зміст. Робити його гнучким,
накладати матрицю детективу будь на що, використовувати його,
де завгодно й кому завгодно. Додайте до цього демократичні цінності, на яких замішаний навіть поганий західний детектив — і зрозумієте, чому питомі грунтівці, і не лише в нинішній Україні, зле
сприймають своєю літературу, яка на позір ніби випромінює консерватизм, але в тілі своєму не має обмежень і гальм, рівно як заборонених тем.
Саме через несформовану урбаністичну україномовну культуру
в актуальній українській літературі детектив як жанр вже третій
десяток років не може завоювати ті позиції, які давно мають його
колеги в Європі, США та інших країнах із розвиненим книжковим
ринком. Міські жанри, міські історії вимагають дещо іншого підходу,
ніж твори, орієнтовані на публіку, котрій жорсткі ритми мегаполісу чи просто великого міста чужі й ворожі.
Так, Україна теж зараз накривається хвилею урбанізації. Проте
наші люди не розбудовують міст, не модернізують їх. Вони тікають
7
СПОЧАТКУ БУЛО ОПОВІДАННЯ…
із провінції, не стаючи при цьому складовою урбаністичної культури.
А вона притаманна навіть повітовому містечку, якщо там збереглися мінімальні культурно-освітні традиції. Природно, що  за  таких умов складно не лише достукатися до читача з детективом,
а й знайти авторів, спроможних відчути нерв та пульс жанру, орієнтуватися в вимогах до нього, прийняти все, пов'язане з  творенням «міської казки».
Але так, як колись світовий детектив виростав із одного оповідання, український так само має шанс розростися з короткої
форми. Ви тримаєте в руках книжку, до якої відібрані твори двох
десятків українців, частина з яких  — неофіти. Більшість публікується вперше, а взагалі обирати довелося майже з сотні (!) текстів.
Сам по  собі цей факт свідчить: українці готові розбудовувати національний детектив власними силами, була б зворотна реакція
та бажання сприяти в цій нелегкій справі. Адже жанрова література не може собі дозволити культивувати «твір одного автора». Детектив — для працьовитих і креативних. Тут не можна, написавши
один раз, стати класиком назавжди. Від автора вдалої історії вимагають продовження, і навіть примхливий сер Артур Конан Дойл
змушений був зважити на читацьку вимогу та воскресити Шерлока
Голмса потому, як убив, аби раз і назавжди присвятити себе історичній белетристиці.
Належне малій формі віддавали всі без винятку класики жанру  — від Агати Крісті й Жоржа Сіменона до Фредеріка Форсайта
і Лоуренса Блока. З оповідань починав класик «крутого» детективу
Семюель Дешіл Геммет. Романи іншого патріарха цього ж напрямку Реймонда Торнтона Чандлера — це лише переписані та розширені його власні короткі твори. Мають у своєму доробку детективні
оповідання Ян Флемінг, «батько» Джеймса Бонда, й Девід Моррелл,
творець Джона Рембо. Є в цій скарбниці внесок Стівена Кінга — похмура оповідка «Березневий виповзень». Сьогодні мала форма набула
нового формату: час від часу на Заході виходять спеціалізовані збірники детективних та кримінальних новел, автори яких змагаються
8
СПОЧАТКУ БУЛО ОПОВІДАННЯ…
не так у майстерності інтриги, як у тому, чий фінал буде парадоксальнішим, більш наближеним до оповідань О'Генрі.
Знаючи це, можна сміливо твердити: ви тримаєте в руках
не  бездоганне, проте  — свого роду унікальне видання, котре цілковито відповідає сучасним європейським підходам до популяризації
жанрової літератури та водночас репрезентує перспективу й  потенціал вітчизняного детективу. Тут, як і скрізь в Україні, все
тільки починається.
Андрій Кокотюха
9
Андрій Кокотюха
П ЕРЕБІР
1.
Зайшовши до вітальні, Ігор зрозумів свою помилку.
Коли побачив з вулиці смужку світла, що пробивалася крізь
щілину між шторами вікна великої кімнати, гордо нареченої ним «вітальнею», вирішив  — Ліза повернулася. Та лиш зайшов до квартири, радості від можливого повернення дружини
як  не  бувало. Спочатку  — збентеження, а вже потім видовище
розвеселило Ігоря.
Бо він миттєво оцінив ситуацію. Тому не засмутився, а тим
більше — не злякався.
А побачене у власній вітальні справді підпадало під класичне визначення «картина маслом». Десь із хвилину Ігор стояв,
роздивляючись її та заодно приймаючи найбільш логічне в цій
ситуації рішення. Тоді гмикнув, повернувся до передпокою,
старанно зачинив вхідні двері. Чекаючи побачити Лізу, він так
поспішав, що залишив їх прочиненими. Потім він повернувся, скинув куртку, недбало кинув її на крісло, звичним рухом
намацав вимикач на стіні. Засвітивши люстру, Ігор наблизився
до канапи, де розташувався незваний гість, і вимкнув торшер —
це його світло господар квартири побачив із вулиці.
Спалах яскравого світла не потривожив лежачого.
Незнайомцеві, котрий мирно спав у чужій вітальні, на вигляд
було двадцять — двадцять п'ять років. Його обличчя зі слідами
11
А. Кокотюха
ПЕРЕБІР
не дуже акуратного недавнього гоління виражало повне блаженство та цілковите задоволення. Уві сні він навіть прицмокнув губами, що остаточно розчулило загалом не сентиментального Ігоря.
Він спав, як прийшов — одягненим і навіть взутим, підібгавши під себе ноги, запаковані в старенькі, але фірмові і, судячи
з усього, міцні кросівки.
Велика брезентова сумка, набита всякою всячиною з числа
особистих речей хазяїна квартири, стояла на підлозі поруч із диваном. Ігор присів, зазирнув усередину. Так… старий касетний
відик, який він ніяк не віддасть бідним родичам… DVD-плеєр,
музичний центр… Незграбно, боком, туди ж запхнутий ноутбук.
Порожня шкатулка валялася біля стіни. Злодієві не пощастило:
йдучи геть, Ліза передбачливо забрала звідти всі свої коштовності. Так… більше нічого його не привабило. Правильно: злодій збирав лише те, що швидко і без проблем може реалізувати
на будь-якому великому оптовому базарі.
Сплячий не виглядав таким уже покидьком суспільства. Тому
Ігор, не відчуваючи особливої гидливості, підважив правицю
злодія, яка звисала з канапи, засукав рукав його светра, знову
гмикнув. Так, слідів від голки нема. Звісно, хлопець може колотися і в ногу. А може взагалі сидіти на «колесах» чи ковтати «кислоту». Ігор чомусь не мав жодних сумнівів щодо потреб, які реалізує злодій, скинувши крадене: спустить бариш на наркотики.
Хоча до алкоголю молодий чоловік теж не байдужий. З рота
сплячого відгонило перегаром від випитого, очевидно, на радощах віскі. Літрову пляшку злодій знайшов у барі, дверцята якого
навіть забув зачинити. Видно, вирішив відсвяткувати сам із собою, почав, розслабився, утратив контроль і відрубався — таке
теж буває. Просто-таки анекдот ожив: квартирний злодюжка,
напившись краденого віскі, заснув у обікраденій квартирі.
Ігор ще якійсь час вивчав сплячого, наче екзотичну комаху.
Потім знову повернувся до передпокою, уважно оглянув обидва
12