Сторінка книги

Це ж елементарно, сер... : Збірка малої детективної прози

100,00грн30,00грн

СПОЧАТКУ БУЛО ОПОВІДАННЯ,,, Перший у світі детектив мав малу форму. Він народився 1841-го, і живе досі, виглядаючи бадьорим як на свої сто сімдесят чотири. Оповідання «Вбивство на вулиці Морг» Ед- гара Аллана По мусило передусім розважити читача, та разом із тим відповідало суспільним настроям. Сучасною мовою це нази- вається тренд. І алкозалежний невротик По, сам того не знаючи, заклав у фундаменті написаного для заробітку твору основні прин- ципи та цінності, які детективний твір повинен сповідувати, аби отримати зворотну реакцію у вдячного читача та достукатися до нього.

Насамперед відзначимо: детективну, як і більшість жанрової лі- тератури, народила урбанізація. Розбудова міст та формування класу світоглядних містян не була можливою без підвищення рівня їхньої освіти. У першій третині ХІХ століття читання поволі пере- ставало бути лише панською забавкою, а обговорення нових книжок уже виходило за рамки аристократичних салонів. Будемо відверті, читання та просвітництво загалом селянства мало торкалося і самим селянам на час становлення масової літератури не було аж так потрібно. Таким чином, популярні оповідки мусили розва- жати передусім міських жителів. А знайти відгук у їхніх серцях мог- ли лише за умови, коли торкаються актуальних тем, що хвилюють містянина. Тих, кого ми нині визначаємо, як середній клас.

Серед актуальних проблем міста на той час — як, з рештою, і те- пер — вирізнялося все, пов'язане з міською злочинністю й незахищеністю  городянина перед убивцями, грабіжниками та ґвалтівниками. Полі- ція не могла впоратися, та й нині часто демонструє безпорадність, реагуючи вже після того, як непоправне сталося. Кожен злочин по- трапляв на перші сторінки тогочасних газет як сенсаційна новина. Хлопчики-газетярі, рекламуючи чергову сенсацію на першій шпаль- ті, хвацько продавали свій товар. Ранкова й вечірня преса, де писали про чергову сенсаційну подію, розліталася, мов гарячі пиріжки. Тож перші художні твори, сюжет яких був замішаний на кримінальних історіях та розкритті моторошних таємниць, називалися «сенса- ційними романами».

Але існував попит не лише на пригоди міських авантюристів. Ур- банізований європейський читач швидко розумнішав, і тепер йому кортіло дізнатися, як можна убезпечити себе, не володіючи на- вичками лицарів плаща й кинджалу. Едгар По вивів на авансцену Огюста Дюпена, героя, максимально близького обивателю: сидить удома, в безпеці, нічого не робить, аналізує факти, робить правиль- ні висновки. Причому робить це краще, ніж десяток поліцейських. Котрі відтоді й назавжди лишаться в кращих зразках детективного жанру, незалежно від форми, тупими некомпетентними ублюдка- ми. А якщо герой детективу сам служить у поліції (чи міліції), він зазвичай нонконформіст, робить незалежні висновки, на поганому рахунку в начальства й наділений купою недоліків. Серед яких алко- голізм — не найстрашніший.

Незалежна особа, освічена чи просто метикована людина з ву- лиці, ладна кинути виклик неповороткому бюрократичному апа- рату, до того ж мислить нестандартно. Герой Едгара По виявився співзвучним до загальних суспільних настроїв у тогочасних Європі та Америці: став близьким, прийнятним та зрозумілим для лібе- ральної міської буржуазії. До слова, детектив як жанр довів свою життєдайність та спроможність лише в умовах демократичного суспільного ладу. Звісно, авторитарні й тоталітарні держави теж ставили його собі на службу. Та спробуйте хоча б заради цікавості почитати радянські детективи, особливо — зразка 1950–1960-х 7 років, чи німецькі кримінальні романи, створені в Третьому Райху. За формою все це написано фахово, та зміст не привабить. Не надто приваблював він і в часи написання, тут говоримо про більш знайомий нам радянський. Старші читачі підтримають: не аж такі численні переклади українською західних авторів усе одно користувалися більшим попитом, ніж опуси «про міліцію». А детек- тиви про польську, чеську чи угорську міліцію все одно користували- ся більшим попитом, хоча теж не пройшли нині випробування часом. При тому, що актуальними творами українського радянського чи- тача в ті часи не тішили, перекладаючи романи з десяти — двадця- тирічним запізненням, але й то було добре.

Так само не витримав питомо радянський детектив насиль- ницької переорієнтації на сільську та містечкову аудиторію. Жанр справді консервативний, бо структура не мінялася від часів згада- ного першоджерела. Проте жанрова література демонструє пара- докс: консервативність та сталість форми дозволяє час від часу, від сезону до сезону, модернізувати зміст. Робити його гнучким, накладати матрицю детективу будь на що, використовувати його, де завгодно й кому завгодно. Додайте до цього демократичні цінно- сті, на яких замішаний навіть поганий західний детектив — і зро- зумієте, чому питомі грунтівці, і не лише в нинішній Україні, зле сприймають своєю літературу, яка на позір ніби випромінює кон- серватизм, але в тілі своєму не має обмежень і гальм, рівно як за- боронених тем.

Саме через несформовану урбаністичну україномовну культуру в актуальній українській літературі детектив як жанр вже третій десяток років не може завоювати ті позиції, які давно мають його колеги в Європі, США та інших країнах із розвиненим книжковим ринком. Міські жанри, міські історії вимагають дещо іншого підходу, ніж твори, орієнтовані на публіку, котрій жорсткі ритми мегапо- лісу чи просто великого міста чужі й ворожі.

Так, Україна теж зараз накривається хвилею урбанізації. Проте наші люди не розбудовують міст, не модернізують їх. Вони тікають із провінції, не стаючи при цьому складовою урбаністичної культури. А вона притаманна навіть повітовому містечку, якщо там зберег- лися мінімальні культурно-освітні традиції. Природно, що за та- ких умов складно не лише достукатися до читача з детективом, а й знайти авторів, спроможних відчути нерв та пульс жанру, орі- єнтуватися в вимогах до нього, прийняти все, пов'язане з творен- ням «міської казки».

Але так, як колись світовий детектив виростав із одного опо- відання, український так само має шанс розростися з короткої форми. Ви тримаєте в руках книжку, до якої відібрані твори двох десятків українців, частина з яких — неофіти. Більшість публіку- ється вперше, а взагалі обирати довелося майже з сотні (!) текстів. Сам по собі цей факт свідчить: українці готові розбудовувати на- ціональний детектив власними силами, була б зворотна реакція та бажання сприяти в цій нелегкій справі. Адже жанрова літерату- ра не може собі дозволити культивувати «твір одного автора». Де- тектив — для працьовитих і креативних. Тут не можна, написавши один раз, стати класиком назавжди. Від автора вдалої історії ви- магають продовження, і навіть примхливий сер Артур Конан Дойл змушений був зважити на читацьку вимогу та воскресити Шерлока Голмса потому, як убив, аби раз і назавжди присвятити себе істо- ричній белетристиці.

Належне малій формі віддавали всі без винятку класики жан- ру — від Агати Крісті й Жоржа Сіменона до Фредеріка Форсайта і Лоуренса Блока. З оповідань починав класик «крутого» детективу Семюель Дешіл Геммет. Романи іншого патріарха цього ж напрям- ку Реймонда Торнтона Чандлера — це лише переписані та розшире- ні його власні короткі твори. Мають у своєму доробку детективні оповідання Ян Флемінг, «батько» Джеймса Бонда, й Девід Моррелл, творець Джона Рембо. Є в цій скарбниці внесок Стівена Кінга — по- хмура оповідка «Березневий виповзень». Сьогодні мала форма набула нового формату: час від часу на Заході виходять спеціалізовані збір- ники детективних та кримінальних новел, автори яких змагаються  не так у майстерності інтриги, як у тому, чий фінал буде пара- доксальнішим, більш наближеним до оповідань О'Генрі.

Знаючи це, можна сміливо твердити: ви тримаєте в руках не бездоганне, проте — свого роду унікальне видання, котре цілко- вито відповідає сучасним європейським підходам до популяризації жанрової літератури та водночас репрезентує перспективу й по- тенціал вітчизняного детективу. Тут, як і скрізь в Україні, все тільки починається.

Андрій Кокотюха

Андрій Кокотюха