Біполярне сяйво
Не впевнена, чи щось вийде.
Хочу написати про те, що я хочу. Може, це хоч трошки наблизить бажане до реальності (або навпаки – яка різниця?). Або нічого нікуди не наблизить, просто мені стане затишніше кожного разу, коли я це перечитуватиму.
От прокидаюсь я в якійсь палаті. І не пам‘ятаю, як сюди потрапила, і не дуже пам‘ятаю, хто я, власне, така… Я повертаю голову на бік і дивлюсь на вікно без фіранок, через яке видно тільки похмуре небо і кусочок сусідньої споруди. А ще гілки без листя. Зима? Пізня осінь? Намагаюсь згадати, чому я в лікарні. Це мені здається більш важливим, ніж згадати своє ім‘я. Я в лікарні, тому що захворіла. Логічно. Прислухаюсь, що у мене болить. Прискіпливо ковзаю увагою згори донизу по тілу в пошуках неприємних відчуттів. Знаходжу хіба холод у кінцівках, який мені здається дуже звичним, і важкість у повіках. Навіть голова не болить. Навпаки, якась вона напрочуд легка. Витягую руки з-під ковдри і кладу долоні собі на волосся. Волосся є. Значить, легкість всередині голови. Дивуюсь, як може людина, яка забула, хто вона така, спокійно лежати, не відчуваючи жодного переляку чи навіть збентеженості. Мабуть, це мені властиво – думати, що все гаразд, поки не стане очевидно, що щось не так. Я заплющую очі і бачу веселкові спалахи на темному фоні. Це залишки наркозу.
Хтось торкає мене за плече. Я відкриваю очі і відразу зустрічаюсь поглядом з теплими стривоженими очима милого чоловіка, якого я, здається, дуже добре знаю. Тільки от, як його звати? Я дуже рада його бачити, але він вже помітив, що я силуюсь згадати його ім‘я. Приходить перша неприємна думка: а які імена я взагалі знаю? «Марія і Йосип», - послужливо видає дурацьку відповідь моя свідомість. Негусто…
- Як ти? Мерзнеш? – його голос я теж дуже добре знаю. І від цього мені стає ще більш ніяково, що я не можу згадати його імені. Він дивиться мені просто в очі і дуже хвилюється. Поправляє ковдру, бере мене за руку, і я знову розумію, що мені дуже звично відчувати свої холодні пальці у його теплих долонях. Ми близькі. Він мій… хто?
- Де я? Чому я тут? – наважуюсь зізнатись, що не розумію, як я тут опинилась. У мене дуже сухо в роті, і язик не зовсім мене слухається. Голос хрипкий, розмовляю як напідпитку. Добре, що я запланувала сказати таку коротку репліку. У його очах переляк. Він сильніше стискає мою руку.
- Ти… ти не знаєш, де ми?
Я опускаю повіки і сумую за моїми веселковими спалахами. Шкода, що вони зникли. Я знову із зусиллям розліплюю пересохлі губи.
- Це лікарня. Що зі мною?
- Вони казали, що так може бути. Це нічого страшного, це пройде. – Він оглядається на двері, але ніхто не заходить. Його безпорадність мене зворушує і сердить одночасно. Ну, що ж, згоріла хата – гори і стодола.
- Я забула своє ім‘я. – Я не намагаюсь пильно спостерігати за його реакцією на таку мою заяву, бо вона цілком передбачувана, а мені вже набридли ці його напади паніки. Кінець кінцем – хто з нас втратив пам‘ять! «Ганусь, не жартуй так,» - швидко промовляє він, і я рвучко закутуюсь в звук свого імені, як в теплий коцик, хоча в моїй свідомості моє рідне ім‘я звучить по-іншому: Аня. Так, мене так звати. Я несподівано заливаюсь щасливим плачем із неправдоподібно великою кількістю сліз. Напевно, тому так сухо в роті – вся рідина зібралась біля очей і тільки чекала нагоди, щоб вилитись. Я ридаю вголос. Він тримає мене за руку, гладить волосся, витирає сльози, шепоче щось. Бачить, що я посміхаюсь крізь плач, і собі починає несміливо посміхатись. Нарешті, сідаю в ліжку. Мені здається, так легше себе опанувати. Риплять двері. Ця жінка мені когось нагадує, але я з нею не знайома, тому і не намагаюсь згадати, як її звати.
- Ну, що, Ганнуся? Як самопочуття? – їй біля п’ятдесяти, у неї сильний російський акцент, дуже виразні очі. Згадала, вона подібна на мою покійну бабцю Ліду, коли та була ще нестарою, тобто коли мене ще не було на світі.
- Дякую. – Я витираю очі руками і оглядаюсь в пошуках якихось своїх речей, наприклад, сумки. Там повинні бути серветки або хустинки. Така чорна сумка. З металевими кільцями і срібним написом. Точно, щось там було написано срібно-сірими буквами…
- Вона тільки що не могла згадати своє ім‘я, - продовжує замість мене мій переляканий друг, якого, як вже тепер мені здається, звати Роман, хоч я невпевнена. – Ви мали на увазі такі тимчасові наслідки? Не знає, чому тут опинилась. Чи ти вже згадала, Нюсь?
Я сумно хитаю головою. Дивлюсь на лікаря. Може, вона зараз скаже щось таке, що я все зрозумію або згадаю? Вона з цікавістю дивиться на мене крізь окуляри і злегка посміхається.
- Це швидко пройде. – Ну чому, чому мені не почулась впевненість у цій її фразі? – Це ще трохи діє наркоз. Так, Ганнусю? Спати хочете?
Я сприймаю її запитання буквально, прислухаюсь до себе, кліпаю очима, глибоко зітхаю. Та ні. Ніби не хочу спати. У мене в голові і надалі абсолютно не в‘яжеться сонячний умиротворений настрій з інформаційною пусткою в спогадах. Я забула безліч важливих речей, це повинно було б викликати в мене паніку, а я сиджу собі тут, і мені так легко і радісно на душі, як у дитинстві на канікулах.
- Ростиславе, ходімо. Їй потрібно ще трохи відпочити. Бажано поспати. – Ця жінка в білому халаті, одягненому зверху на теплий гольф, робить запрошувальний рух рукою і, не дивлячись на мене, прямує до дверей. Здається, я її трохи розчарувала.
- Ростик? – Вимовляю вголос його ім‘я і відразу замружуюсь від навали спогадів. Аж на якийсь час перестаю дихати. Крім самого Ростика, я миттєво згадую ще безліч людей, місць і подій. Одногрупників і однокурсників, корпуси і аудиторії університету, імена і по-батькові викладачів, наші прогулювання пар, наші спільні підготовки до іспитів. Мій Ростик. Я справді можу забути все на світі і залишатись при цьому абсолютно спокійною – мій Ростик, мій ангел-хоронитель, про все подбає, буде поруч, ніколи не покине, завжди знатиме, чим мені догодити. Тепер я знаю, хто він – він мій дуже близький друг, мій одногрупник з університету, мій галантний кавалер, знаки уваги якого я поки що відхиляю, але це не надовго. Для мене очевидно, що це найкраща кандидатура супутника життя. Це дуже добре, що тут зі мною саме він. Хоча дивно, що не тато з мамою. До речі, вони знають, де я? Ростик, який вже відступив крок назад і збирався вийти слідом за лікарем, повертається до ліжка, сідає на край.
- Може, справді, поспиш ще трохи? – Несподівано бере мою руку і притуляється до неї губами. Раніше він такого собі не дозволяв. Я тягну руку до себе, і його здивований погляд мене лякає. Це я, а не він, роблю щось не те. Невідповідне.
- Що ти таке робиш? – я, про всяк випадок, ховаю поціловану руку під ковдру. Ростик знизує плечима.
- Я… просто хвилююсь за тебе. Ти не жартувала? Справді забула, як тебе звати? Нам говорили, що може бути так, що ти щось забудеш, але я не думав, що можна забути такі речі… Ну і це мало б швидко минутись. За пару хвилин. Принаймні так вони казали. Ну, лікарі.
- Ростику, я забула, як тут опинилась. Не можу згадати, що сталось? Аварія? Тоді чому в мене нічого не болить? І чому тут зі мною саме ти?
- А хто мав би бути з тобою? – він знову такий здивований, що я лякаюсь ще більше. Чорт забирай, що ж я таке іще забула, що робить його піклування про мене в лікарні звичайною справою?
- Ти не подумай нічого, я рада тебе бачити. І … і я тобі дуже дякую. – Вже почуваюсь винною, ще сама не знаю, за що. - А де мої батьки? Вони знають, що я тут?
- Батьки вдома, напевно. Ну, тобто мама вдома, а тато на роботі. Ми домовились, що передзвонимо їм, коли ти прокинешся. Я зараз наберу тата.
- Ага…. – тягну час, намагаюсь зібратись з думками, які розбігаються, як зайці. Нічого не виходить. Ніщо мені не підказує відповідей, тільки збільшується кількість запитань. – А що зі мною таке, що я тут?
- Сонечко, послухай… - я здригаюсь. Він називає мене так, і цілує, і подзвонить до тата, і взагалі, він тут зі мною, тому що ми з ним… ми зустрічаємось? Ми з Ростиком – закохана пара? Я погодилась з ним зустрічатись і забула про це? Може, мені все наснилось?
– Ми з тобою тут, тому що ти щойно проходила сеанс електрошокової терапії, - терпляче пояснює тим часом Ростик.
- Навіщо? Для чого мені ця терапія? Хто її призначив? Мій тато знає? Від чого мене лікують? – Я говорю швидко і знервовано, а думки в голові переганяють вимовлені слова, і це додає в нашу розмову ще більше безладу.
- Щастя моє, не нервуйся! Це скоро пройде, ти все згадаєш…
- Ти що, не бачиш, що я не можу чекати!? – Від безсилля стискаю пальцями край ковдри і починаю сильно тремтіти. Голос теж тремтить. - Я хочу знати вже! Хочу додому! Коли мені можна буде додому?
- Додому можна сьогодні в обід. Зараз майже одинадцята, - він дивиться на монітор мобільного і знову переводить погляд на мене. – Аврамова сказала, якщо все буде добре, то можна їхати додому за пару годин після виходу з наркозу. «Мабуть, це та лікарка, що приходила», – відзначаю про себе, але не перепитую.
– А якщо буде не зовсім добре? Чи те, що я стільки всього забула, теж вважається добре? Ростик, що за чортівня?!
- Давай помаленьку. Ми погодились на цю терапію, тому що ти дуже швидко після покращення повернулась назад до депресії. Аврамова вважає таке лікування дуже ефективним і цілком безпечним. Напевно, вона не очікувала, що ти забудеш так багато. Казала, що ти можеш бути трохи збентежена пару хвилин після того, як прокинешся. А потім мозок швиденько відбудує всі спогади, і ти будеш почуватись нормально, навіть піднесено…
- Від депресії? У мене була депресія?! У мене?! Це неможливо! Депресій не буває! Їх вигадали слабаки, так само, як ПМС. І як вона проявлялась, ця моя депресія? – Ніби питаю, а сама не даю йому вставити жодного слова. – Тобто їх було дві – правильно? Була одна, потім пройшла, потім почалась друга, і тепер ми її лікуємо електрошком? Це якесь глупство, Ростику. Чому я цього всього не пам‘ятаю? Скільки це тривало? – Набираю повні груди повітря і розумію, що не смію запитати його те, що щойно зрозуміла: яку частину мого життя я забула? Сиджу ще якийсь час мовчки і тримаю у грудях повітря. А раптом я забула десять років? Видихаю потрохи. Ростик бачить, що я подумала про щось страшне, і тому вагається, чи продовжувати зараз цю розмову. Мовчимо.
- Сонце, давай я піду спитаю Аврамову, коли нам вже можна їхати додому. І чи треба післязавтра робити другий раз цю процедуру, якщо твоя пам‘ять так реагує.
- А навіщо другий раз? – Питаю це, а сама думаю про фразу «…нам…їхати додому». Ми що - разом живемо? Раптом мені стає смішно: якою ж дурепою я, мабуть, виглядаю! А якби прокинутись отак без спогадів і побачити, що біля мене сидить якась незнайома потвора, і хоче, щоб «ми з ним їхали додому»? Я ще зараз маю радіти, що це виявився мій милий Ростик. Могло ж бути значно гірше. Мама часто бувала шокована тим, які індивідуми привертають мою увагу, і любила повторювати, що бажає мені знайти «щось нормальне». Ростик був чи не єдиним мужчиною, відносини з яким не були збудовані на моєму захопленні неординарними особистостями, зате міцно спирались на його щиру до мене любов, ніжність і увагу. Я не була в нього закохана, але з ним мені завжди було легко, тепло, весело, як ні з ким іншим. Його залицяння стали більш наполегливі, коли ми закінчили університет. Очевидно, він боявся втратити цю нашу спільну звичку часто бачитись, ділитись всіма враженнями, просто проводити багато часу разом. А я була не проти. Останнім часом я все частіше думала про те, що досить вже морочити йому голову. Треба зважитись на нормальні дорослі стосунки. Однаково ніколи не знайду кращого друга, ніж мій Ростик. То ж я планувала незабаром ощасливити його своєю згодою на прийняття статусу його нареченої. Та й себе вже заодно. І от тепер я повинна здогадатись про те, що я це, все таки, зробила і успішно забула разом із іншими фактами моєї біографії, такими, як депресія, лікування, повторна депресія і згода на лікування електрошком.
- Не тільки другий, а решту чотири рази, бо всього тобі призначили п‘ять сеансів з інтервалом в один день. Але я тепер хочу перепитати в лікаря… До речі, Аврамову хоча би ти не забула?
- Ніколи в житті її раніше не бачила, - відповідаю приречено. – Вона - мій лікуючий лікар?
Ростик не відповідає, дивиться кудись вниз і вбік, кусає губу, на чолі в нього заглиблюється скорботна лінія.
- Ти мене лякаєш. – нарешті каже він і підводить очі.
- Та мені і самій, знаєш, якось це все…
- Ти не розумієш. Якщо не пам‘ятаєш її, то цей сраний електрошок стер твої спогади мінімум за останніх десять місяців! Вона говорила, що це безпечно! Говорила, що може бути втрата пам‘яті на пару хвилин після пробудження, і що ти можеш забути пару минулих днів! А тепер я навіть не знаю… не знаю, як у тебе спитати – що ти, взагалі, пам‘ятаєш?
Тепер настає моя черга зависнути. Я дуже хочу сказати Ростику, що я все пам‘ятаю, наприклад, що було вчора, але мені так невимовно лячно, мені так не хочеться довідатись, що я вважаю вчорашнім днем те, що було кілька років тому! І я мовчу, ніби чекаю, що за мить пригадаю, як потрапила в цю лікарню, як лікувала депресію, а головне – які стосунки у мене з Ростиком.
- Добре, Сонце. Я піду до Надії Олексіївни і спитаю, як нам далі бути. Не подобається мені це все… - він підводиться і змученою ходою прямує до дверей. – Я скоро повернусь. Не сумуй. Все буде добре, чуєш?
- Де мої речі? Я хочу переодягнутись в нормальний «вуличний» одяг. Я ж не приїхала сюди в спортивному костюмі і… - я зазираю під ліжко, - і в капцях? І що це за костюм на мені взагалі? – Договорюючи останню фразу, вже сама розумію відповідь – цей костюм я придбала протягом останніх десяти місяців, про які каже Ростик. І то ще не відомо, десять їх було чи значно більше. Капці впізнаю, тільки вони повинні були б виглядати не такими зношеними.
- Твій одяг тут у тумбочці. А сумку я залишив у кабінеті в Аврамової. Зараз якраз і сумку заберу. З костюмом та сама історія, що зі всім решта. Ми купили його влітку, тобто чотири місяці тому в Кракові. Ти забула це літо! Боже мій, Нюсь, це було таке чудове літо! – Ростик весь цей час тримається за ручку дверей, і мені тепер здається, що він впаде, якщо відпустить її.
– Ти була така щаслива! Така, як колись. Я думав, цього ніколи більше не буде, боявся, що ти залишишся назавжди такою безрадісною. А ти повернулась!
- Ростику, я дуже хочу додому. – Мені вже несила слухати його, здається, мозок зараз вибухне від надзусиль згадати, відтворити, знайти шлях до спогадів, які причаїлись десь у темному кутку, і тому свідомість не має до них доступу.
– Може вона дозволить мені вже зараз одягнутись і їхати. Ти… ми на машині?
- Так. – просто відповідає він і виходить, причиняючи за собою білі рипучі двері.
Злажу з високого лікарняного ліжка, засуваю ноги в «чужих» шкарпетках у мої знайомі постарілі капці і човгаю до тумбочки. Крутиться голова, трошки темніє в очах і противно дзижчить у вухах. Я спираюсь на тумбочку і чекаю, поки розвиднюється. Тоді зазираю в середину. Викладаю наверх «чужі» джинси, «чужу» смугасту вовняну кофтинку, мою куртку «Bench» і якийсь незнайомий червонявий шалик. Я дивлюсь на всі ці речі, і в мені міцнішає бридке відчуття пограбованості. Я машинально беру в руки кофту і притуляю її до обличчя. Вона пахне мною, моїми улюбленими парфумами “Journey” з поправкою на природній запах вовни і певний період вивітрювання, який минув з моменту нанесення аромату. Обережно кладу кофтинку і беру шалик. Він теж пахне мною, до запаху парфумів додається легкий присмак тютюнового диму. Я знову почала курити? Чи це хтось інший «продимів» мій шалик? Чи він не мій? Я кладу шалик і запихаю руку в кишеню куртки, потім в іншу. Порожньо. Жодних підказок. Намагаюсь уявити собі процес куріння і розумію, що мені зараз дуже кортить покурити. Аж лоскоче десь у грудній клітці. Мабуть, це все таки я продиміла шалик. Ну що ж, Ростик зараз принесе мою сумку. Там буде більше речей, які скажуть мені щось про мою особу. На дні тумбочки стоять черевики, в які запхані в‘язані гетри, такого ж кольору, як шалик. Круто! Я – дівчина зі смаком! Чи це не я підбирала? Однаково не можу згадати, щоб колись носила це взуття, ще й з гетрами.
- Ходи, Сонце. – Ростик зазирає в палату і застає мене за огляданням речей. Напевно, в мене дуже збентежений вигляд. – Ідемо разом. Поговоримо з лікарем і поїдемо додому. – Я розумію, що він розуміє, що я не розумію, які з цих речей – мої. І він теж розуміє, що я це розумію… Ми обоє робимо вигляд, що не розуміємо цього всього. Фу. Як це неподібно на мої стосунки з моїм Ростиком. Невже вони (тобто стосунки) змінились у гіршу сторону так само сильно, як мої улюблені капці? Я в розпачі.
Ми виходимо в коридор з величезними вікнами, на яких ззовні є грати, а зсередини зі щілин стирчать кавалки поролону. Через вікна в коридор зазирає пізня, вже давно безлистяна осінь. Або це типова львівська безсніжна зима. Калюжі, мжичка, багнюка, люди в теплому одязі і з парасолями. Я соромлюсь спитати в Ростика, яка зараз пора року. Якби не знала, що втратила частину пам‘яті, сказала б, що зараз весна. Але не рання, а кінець квітня. «Вчора» ми з батьками повернулись з Карпат: їздили навідати наш будиночок, перевірити, як він перезимував. Я ще ввечері хотіла побачитись з подругою, та потім цю зустріч відмінила, тому що згадала, що маю до понеділка закінчити один переклад. Сиділа з ним допізна. Сиділа і мучилась докорами сумління, бо подрузі було дуже важливо зі мною побачитись. Вона по телефону натякнула, що в неї «…дещо сталось і їй дуже треба зі мною порадитись.» Мабуть, у неї знову проблеми з тим її бой-френдом, з яким вона то зустрічається, то не спілкується, і я деколи втрачаю логічний зв‘язок між їхніми змінами статусів, і просто нервуюсь, що вони так довго не можуть визначитись: бути їм разом, чи ні.
Ми підходимо до кабінету в кінці коридору, на якому написано: «Завідувач стаціонаром Аврамова Надія Олексіївна». Ростик хоче вже відчинити двері в цей кабінет, але я хапаю його за руку і швидко шепочу:
- Чекай! Почекай секунду!
- Що сталось? – питає він, зупиняючись.
- Не знаю… Я… Я хочу спитати: ми на Кульпарківській? Це психушка?
- Так, ми на Кульпарківській, тому що тут роблять електрошок. – Ростик уважно дивиться на мене, як на людину, від якої можна чекати дивної поведінки. Мені це образливо. Ми завжди були одне перед одним відвертими і розслабленими, і ця його настороженість, нехай для неї є підстави, дуже мене ображає.
- Я просто хотіла якось підготуватись до розмови з лікарем, - намагаюсь пояснити свої дії. Безуспішно. – Я хочу, щоб вона відпустила мене додому. Будь ласка, не залишай мене тут! – У мене починають тремтіти губи. Ростик бере дві мої холодні руки у свої теплі.
- Я не залишу тебе, не бійся. Вона просто хоче з тобою поговорити. Ідемо?
Вже не пробую його зупинити і ми заходимо. Лікар піднімається з-за столу нам назустріч. Дуже уважно і неприємно довго дивиться мені в очі, потім злегка посміхається.
- Ганнусю, вам краще? Як настрій? Сідайте, - запрошує нас з Ростиком сісти на два крісла біля її столу. Сама теж сідає і вичікувально дивиться на мене.
- Ну, якщо не враховувати, що я забула кусок свого життя, то я почуваюсь нормально. – Я не знаю, що іще додати. Мені дуже заважає думати страх залишитись у цій лікарні.
- Розумієте, електрошок деколи дає таку побічну дію, як часткова втрата пам‘яті. – Вона переводить очі з Ростика на мене і назад, ніби хоче переконатись, що ми її розуміємо. – У вас дещо нетиповий випадок, тому я хотіла б залишити вас хоча би до завтра в стаціонарі. Але Ростислав каже, що ви дуже хочете додому…
- Так. Дуже. – Я намагаюсь поводитись, як зразок адекватності. Відповідаю дуже твердим тоном, який погано поєднується з тремтінням голосу і кусанням губ.
- Є ще один додатковий аргумент, - продовжує лікар. – Є дуже висока ймовірність, що коли ви опинитесь вдома, в звичному для вас оточенні, пам‘ять відновиться повністю. Тому я вважаю, що ви можете іти додому, якщо Ростислав пообіцяє мені, що буде за вами наглядати. – Ростик жестом погоджується таке пообіцяти. - Завтра прийдете до мене на десяту, і ми будемо вирішувати: продовжувати електрошокову терапію, чи ні. А загалом – як настрій?
- Та настрій як настрій. Нормально. – Я знизую плечима, не розумію, чому вона стільки разів розпитує мене про мій настрій. І, взагалі, який настрій може бути в людини, яка потрапила в таку ситуацію? Лікар тим часом промовисто дивиться на Ростика - вони обоє щось розуміють, кожен для себе. Я теж хочу розуміти, але ще більше хочу звідси піти.
- Тоді на все добре, - вона підводиться, що повинно означати закінчення розмови. – Ростислав, ви не можете залишати її на самоті. Завтра в десятій вас чекаю.
Ми прощаємось, дякуємо і виходимо за двері. Ці теж риплять. Я іду до палати, а Ростик повертається в кабінет лікаря за моєю сумкою, яку ми там забули.
У палаті холодно переодягатись, але інших варіантів я не маю. Скидаю штани від спортивного костюма і намагаюсь швидко одягнути джинси. Заходить Ростик, і я автоматично кажу йому: «Ой, відвернись». І відразу бачу, як він здригається, наче я його штрикнула чимось гострим. Не відвертається, а виходить зі словами: «Я чекаю тебе в коридорі». Закінчую переодягатись, опускаю гетри нижче, щоб вони мали складочки. Дзеркала немає, я не можу подивитись на себе. Після такої думки ще раз навпомацки перевіряю своє волосся: чисте, коротке, як завжди втратило об‘єм від того, що я лежала. Може, і не дуже стирчить, а в сумці може бути щітка. Виходжу в коридор, Ростик дивиться на мене, мовчки простягає мені сумку. Такої сумки я теж не пам‘ятаю, але мені подобається, що вона за кольором і фактурою матеріалу пасує до черевиків. Лізу в сумку, знаходжу там «чужу» щітку, мою косметичку і старенький гаманець. Щітка класна, антистатик, хоч я її не пам‘ятаю. Проводжу нею по волоссю кілька разів та ховаю назад у сумку. Все одно без дзеркала не відомо, як я виглядаю.
- Ну, пішли? – Ростик дає мені руку і я встигаю подумати, що він пам‘ятає інші стосунки зі мною. Тому цього разу мені вдається не зробити йому боляче. Незвично іти з ним за руку, хоча відчуття моїх холодних пальців у його теплих руках знову здається дуже знайомим. Ми мовчимо, ідемо донизу старими кам‘яними сходами, виходимо в облізле, заплакане дощем лікарняне подвір‘я. Стоянка для машин ліворуч. Ростик натискає на пульт і чорний фольксваген «Пассат» відкликається сигналом і двічі моргає аварійкою.
- У тебе ж був гольф…- я розумію, звісно, що гольф був у «минулому житті». Тієї весни, коли я їздила з батьками в Карпати, Ростик мав «гольфа».
- Ясне діло, ти не пам‘ятаєш цю машину, якщо ти навіть не пригадуєш, що я можу не відвертатись, коли ти переодягаєшся… - говорить Ростик так гірко, що я знову починаю себе ненавидіти за страждання, яких йому завдаю. – Ця машина у нас вже майже рік, - продовжує він, відкриваючи для мене дверцята. – Сідай, поїхали.
- Почекай. – Я лізу в сумку у внутрішню кишеньку, яка закривається на блискавку. Є. Лежать там. – Зараз покурю і вже їдемо, добре?
Ростик дивиться на мене, нахиливши голову і здивовано припіднімає брови:
- Цікаво. Цього ти, чомусь, не забула! А жаль. – Невесело посміхається і підходить ближче. – Дай і мені одненьку. За компанію.
Я глибоко затягуюсь, простягаю йому пачку і запальничку, і думаю про те, що справді кинула курити, і «вчора» минув вже, мабуть, рік, а то і більше відтоді, коли я дослухалась до дорікань Ростика, прочитала подаровану ним книжку «Легкий спосіб кинути курити» і абсолютно безболісно відмовилась від цієї противної звички. А зараз з таким задоволенням втамовую свою нікотинову спрагу. Я дивлюсь на сигарету в пальцях, на манікюр, якого я не пам‘ятаю, і думаю про те, що свідомість сховала від мене спогади за кілька років, але тіло зберегло пам‘ять про нікотин і про відчуття тепла в холодних пальцях. Якась відчуттєва, кінестетична пам‘ять…
Мої роздуми перебиває Ростик:
- Я хочу в тебе спитати дещо.
- Питай. –У мене напружується все тіло.
- Куди тебе відвезти: до нас додому чи до батьків?
Це все одно мало колись статись. Я хитаю головою на знак заперечення і заледве видушую з себе:
- Я забула, де мій дім.
- Це я вже зрозумів, - сумно відповідає Ростик. – Ти пам‘ятаєш, що живеш з батьками на Личаківській. Але я не впевнений, що тобі треба туди їхати. Ти зараз дуже збентежена, вони будуть хвилюватись. А крім того… ммм… там, де раніше була твоя кімната – тепер татова бібліотека-кабінет. Він там читає, курить і пише свої мемуари.
Я обхоплюю сама себе за плечі і стискаю. Ростик кладе свої руки на мої і теж стискає. Ми разом намагаємось вгамувати тремтіння мого наляканого тіла. Ми обоє думаємо про те, що того місця, яке я вважаю своїм домом, більше не існує і від цього нам обом однаково страшно. У нас взагалі багато всього однакового з Ростиком. Раніше ми любили жартома дискутувати на тему реінкарнації і припускали, що в минулому житті ми були дуже близькими людьми, можливо навіть близнюками. «Ага, сіамськими!» - реготав Ростик, попиваючи чай з пляцком в нас на кухні. Ці спогади були емоційними, і тому дуже яскравими. Я ніби на секунду перемістилась на нашу кухню, на табуретку біля п‘єца, який жарить в спину, відчула аромат пляцка з яблуками, а в долонях – тепло горнятка з чаєм. Ростик відпускає мої плечі, відступає на крок і заглядає мені в очі.
- Поїхали до нас… до нашого нового дому, - кажу я невпевнено. – Може, я зайду туди і відразу все згадаю, а? Звичне оточення, чи як там вона казала? – Ростик знову відчиняє для мене пасажирські дверцята. Ми обоє знаємо, що «куди тебе везти?» - це вибір без вибору, бо варіантів немає.
Ми їдемо львівськими похмурими вулицями, я роздивляюсь навколо, намагаючись згадати, була раніше тут та чи інша споруда, вивіска, світлофор. Стосовно більшості спогадів я сумніваюсь, деякі речі добре мені знайомі. Зрештою, зараз так швидко руйнують і будують нерухомість, що не треба амнезії, щоб не впізнати якийсь квартал чи вулицю. Ростик везе нас на Левандівку. Минаємо Левандівський міст і займаємо ліву смугу. Я бувала тут раніше. Кілька разів. У цьому районі живе наша одногрупниця Мар‘яна, ми бували тут разом з Ростиком, а пару разів я приходила до неї сама і ми разом готувались до екзаменів.
- Ми мешкаємо на Левандівці? – питаю я в зосередженого Ростика. Хочеться знати зараз, чи живемо ми в межах міста, чи наш дім, який я забула, стоїть, скажімо, у Білогорщі.
- Так, Сонце. Ми тут орендуємо квартиру. Я хотів будиночок, там недалеко від Мар‘яни. Пам‘ятаєш Мар‘яну?
- Ясно, що пам‘ятаю! – ловлю себе на абсолютно зайвому і недоречному роздратуванні, з яким я вигукнула останню фразу. Ми обоє ще не наважуємось з‘ясувати, який саме період мого життя я забула. Це було б нескладно зробити. Я «знаю», що мені «зараз» двадцять два роки, влітку буде двадцять три (якщо б літо дійсно наближалось). Ростик знає, скільки мені насправді і який зараз місяць. То ж дуже просто було б вирахувати, якби не було так страшно. Я намагаюсь якось згладити свій різкий тон, і наступну фразу говорю миролюбно: - Я пам‘ятаю весь універ, захист дипломів, і як потім намагалась влаштуватись на роботу в «Нестле», і нічого не вийшло, а в «Галці», в якій не хотіла працювати – навпаки, все класно вийшло, і мене взяли туди перекладачем…
- Отже, ти думаєш, зараз який рік і місяць? – Нарешті, Ростик назбирав достатньо хоробрості для правильного запитання.
- Думаю, зараз квітень 2013 року. Ну, вірніше, я бачу, що на вулиці не квітень. Але пам‘ятаю, що вчора було 28 квітня, неділя. Тобто сьогодні мав би бути понеділок. – Я пересмикую плечима і чекаю вироку.
- Вгадала тільки понеділок. Сьогодні друге листопада 2015 року.
- П‘ятнадцятого??? – я ніби і здогадувалась вже, що забула щось біля двох років, але дві тисячі п‘ятнадцятий рік пролунав як щось зовсім нереальне, як дуже далеке майбутнє. Я розумію, що це правда, і все одно не можу в це повірити. Мовчимо, намагаємось засвоїти нарешті «оцифровану» інформацію. Тим часом Ростик паркує машину біля багатоквартирного будинку, що виглядає дещо недоладно серед особнячків і парканчиків з маленькими присадибними ділянками. Біля будинку серед мжички самовіддано гуляють мамочки з кількома дуже закутаними дітьми. У мене взагалі немає відчуття, що я повернулась додому. Ніщо тут не нагадує мені про безпеку і затишок – поняття, з якими у більшості людей асоціюється слово «дім». Моя б воля – я б не виходила з теплої машини в цей холодний туман, в цей чужий світ майбутнього. Однак я, звісно, виходжу з машини, до того ж роблю це раніше, ніж Ростик встигає її обійти, щоб відчинити мені дверцята і подати руку. Його галантність завжди дуже мені подобалась. Зараз просто не до того. Я дуже сподіваюсь згадати все, що забула, опинившись вдома, серед своїх речей, меблів, книжок, можливо, на кухні, де я довший час готувала їжу, або в спальні, в якій я…. Так, це ще один привід дуже непокоїтись. Мені важко визначити, чого саме більше боюсь – зробити черговий раз боляче Ростику, чи додати в наші стосунки ще більше нещирості.
Ми піднімаємось сходами, я вдихаю запах під‘їзду, вагаюсь: є в ньому щось знайоме, чи він просто типовий для таких будинків. Ліфт не працює. Ми ідемо пішки на третій поверх. Ростик зупиняється біля дверей праворуч і шукає в кишені ключі. Відмикає двері і ми опиняємось у тісному коридорчику, спільному з сусідами. Відмикає наступні двері. Тепер ми заходимо додому. Я з усіх сил «витріщаю» всі свої органи чуттів, щоб допомогти собі побачити, почути, нанюхати чи відчути на дотик бодай щось, що допоможе згадати втрачене. Марно. Я абсолютно впевнена, що зараз потрапила сюди вперше в житті. Роззуваємось, Ростик витрясає з пластикового пакета мої капці і питає: «Взуєш зараз, чи хочеш спершу попрати їх? Ну, після лікарні…»
Я не дуже розумію, про що він каже, хитаю головою, взуваю капці і іду на кухню. Вона малесенька і досить зручна, і затишна. Для двох людей більшої і не треба. Кухонний столик є продовженням підвіконня. Холодильник малий, але якийсь сучасний. Електричний чайник, тостер, комплект стільничок – це все, напевно, належить господарям квартири, і вони здають ці речі в оренду разом з житлом. Відкриваю дверцята шафки над умивальником і радісно зустрічаю там своє горнятко. Воно середнього розміру, трохи завелике як для кави, але зранку я люблю пити велику каву з молоком. На ньому намальована гусочка і я ледве стримуюсь, щоб її не поцілувати. Там також стоїть перевернуте червоне велике горня Ростика, яке я бачила багато разів, коли бувала в нього вдома, тобто в його батьків. Всі решта горнята не впізнаю. Мабуть, вони теж господарів квартири. Весь цей час Ростик мовчить, намагаючись не заважати мені. Напевно, він теж дуже сподівається, що спрацює «додатковий аргумент», про який говорила Аврамова. Зустрічаю його запитальний погляд і знову хитаю головою. Нічого.
Крім кухні в цій квартирі є ще вітальня, спальня, ванна, туалет і крихітна комора. По черзі відвідую всі ці приміщення, бачу багато «моїх» і так само багато «чужих» речей, якими я, очевидно, користувалась протягом забутих двох з половиною років. Деякі мене дивують, але більшість, якщо навіть я їх не пам‘ятаю, являють собою щось досить відповідне до моїх уподобань. Залишаю спальню на сам кінець. Це моя одвічна звичка: відкладати на останок щось неприємне або страшне і сподіватись, що до цього взагалі не дійде. Хоча майже завжди до цього доходить. От і зараз я повільно іду до спальні («іду» - це занадто, насправді, просто роблю два кроки від дверей у ванну. Більше кроків не влазить в коридорчик). Ростик супроводжував мене усюди, крім туалету і комори, в які ми б не змогли вміститись удвох. А зараз він не йде за мною, залишається спиратись на одвірок біля ванної, навіть не слідкує за мною поглядом. Я йому за це вдячна. Питаю, перед тим, як зайти в спальню:
- Ми скільки часу тут прожили?
- Майже рік. Від п‘ятнадцятого листопада минулого року. – Мене трохи дивує, що Ростик пам‘ятає точну дату нашого сюди заселення. Вмикаю світло і за мить мене вже нічого не дивує: на туалетному столику в спальні у тоненькій сріблястій рамці стоїть наша весільна фотографія. Я у весільній сукні з білою хутряною накидкою, Ростик у світлому костюмі. Він обняв мене за плечі однією рукою. Другою тримає мене за руки, тобто, за пальці. Напевно, холодні. Моє волосся лоскоче йому лице. Наші усмішки якісь не дуже справжні, трохи «голлівудські», особливо моя. Мабуть, ми трохи знервовані через специфічність моменту. Чудове фото. Дуже вдале.
Я швидко сідаю на підлогу, обхоплюю свої гомілки, притискаю підборіддя до колін і починаю трошки погойдуватись вперед-назад. Ростик заходить у кімнату, сідає біля мене, і його теплі обійми дають мені дозвіл розридатись. Ховаю лице в нього на плечі, потім мені дуже бракує повітря, і я відвертаюсь, але не перестаю до нього тулитись і заливатись слізьми. Він тихенько говорить мені щось лагідне, напевно, просить заспокоїтись, я не дуже слухаю, мені важливо інше. Важливо зараз якось сказати йому, що я ридаю не тому, що відновила втрачені спогади. А навпаки, не можу повірити, що моя пам‘ять могла стерти таку подію, як одруження. Я не могла навіть припустити такого, коли сьогодні різні фрази і події натякали на те, що у мене з Ростиком близькі стосунки. Раптом мені приходить думка, яка примушує миттєво перестати ридати і шукати негайну відповідь:
- Слухай, - сідаю рівно, шморгаю носом, швидко витираю пальцями очі. – А в нас, часом, немає дітей? – Я питаю це з жахом не тому, що мене жахає ймовірність наявності у мене дітей, чи, тим паче, дітей від Ростика. Навпаки, я колись розважалась тим, що розмірковувала, на кого були б подібні малюки, якби ми з Ростиком вирішили створити сім‘ю. Мій теперішній переляк пов‘язаний з тим, що я уявила існування на світі моєї дитини, яку я не пам‘ятаю, і, відповідно, не люблю. Годі й придумати щось більш жахливе. Несподівано Ростик починає сміятись. Це дуже подібно на істерику, він намагається стриматись, але йому це зовсім не вдається. Він затуляє обличчя руками і регоче так, що йому не вистачає подиху, схлипує, стогне від сміху, намагається щось сказати, але я нічого не розумію. Нарешті, він себе більш-менш опановує і каже:
- Пробач. Не знаю, що таке зі мною. Та в тебе щойно був такий вигляд, ох… - сміх в ньому закінчився. Йому ніяково, він тре руками мокрі очі, починає дихати рівніше. Я кладу руку йому на плече.
- Ти дуже перенервував сьогодні, от і все. – Підсуваюсь ближче до нього і обіймаю. Ми практикували такі дружні обійми в тому житті, яке я пам‘ятаю. Для Ростика вони, очевидно, означали більше, ніж для мене. Та я не бачила нічого поганого в тому, що ми деколи обіймали одне одного, коли хотіли виявити підтримку або вдячність. – Не буду повторювати своє жахливе запитання. Відповідь зрозуміла. Скажи краще, чому ми тоді без обручок?
- Я свою віддав в майстерню трохи розтягнути. А ти свою зняла перед електрошоком і сховала в гаманець, у кишеньку для копійок, здається.
Я дивлюсь на свою праву руку і намагаюсь уявити обручку на пальці. Ростик піднімається з підлоги і простягає мені руку, щоб допомогти підвестись. Тепер він мене обіймає - і ми стоїмо так кілька секунд, потім одночасно відступаємо один від одного. Я ще раз оглядаю спальню. Виявляється, в ній є ще інші речі, крім тієї фотографії. Широке низьке ліжко, прибране жовтогарячим покривалом, шафа з дзеркалами на дверцятах, невеличкий комодик, власне туалетний столик, теж з дзеркалом, табуретка з круглою подушкою на сидінні, і килим на підлозі. Я відчиняю шафу. Одна половина моя, друга – очевидно, Ростикова. Моя напхана значно щільніше. Посуваю вішаки і переглядаю одяг, відзначаю про себе, що пам‘ятаю практично все, може, крім кількох речей. Мабуть, я за останніх два роки мало оновлювала свій гардероб. У мене знову починає набрякати голова від запитань, на які я забула відповіді. Де я працюю? Далі на «Галці»? А Ростик? Скільки я заробляю? А він? У нас спільні гроші? Може, ми бідно живемо - і тому я купую мало одягу? А може за два з половиною роки настала якась криза - і всі тепер бідно живуть? Ростик казав, що мій тато на роботі, а мама вдома. То ж мама вийшла на пенсію? Коли? І як їй тепер? Я зачиняю шафу і ми з Ростиком ідемо на кухню. Він натискає кнопку на чайнику і питає, чи я голодна. Я справді відчуваю легкий голод і зазираю в холодильник, Ростик тим часом витягає хліб з хлібниці і шукає ножа. Я з великим здивуванням оглядаю практично порожні і недуже чисті полиці холодильника. Там лежить лише масло, твердий сир, який нарізали ще в супермаркеті, відкрита банка консервованої кукурудзи, дві закриті банки рибних консервів, і пару лимонів в пакеті. Я виявляюсь не дуже хазяйновитою дружиною і господинею. Викладаю масло і сир на стіл, Ростик запарює чай. У пакетиках, дивно. Ростик знає, що я не визнаю такого чаю. Однаково іншого немає. Взагалі дивно, що він готує чай, а не каву. Взагалі дивно, що готує він, а не я. Мені, переважно, подобалось куховарити, я любила готувати нові страви і перевіряти, чи спрацює моя «кулінарна чуйка», тобто відчуття, чого треба додати трошки більше, а чого – зовсім не давати, щоб страва вдалась.
Чай поки що занадто гарячий, і я починаю їсти свою канапку, не дочекавшись його. Ростик мачає свій пакетик у горнятко і дивиться, як я їм.