Сторінка книги

Біполярне сяйво

Пані ван Віклева з міста Левового

З того часу, як стараннями Вашингтона Ірвінга з’явився персонаж, який проспав у горах 20 років, прийом „випадіння” героя з часу і його раптового повернення став доволі популярним не тільки серед американських авторів. Героїню повісті „Біполярне сяйво” єднає з Ріп ван Віклем не тільки це „випадіння”, а й те, що воно прийшлося на революційні роки. У Вашингтона Ірвінга – на роки американської революції і війни за незалежність, і в Дарії Лозовик – теж на роки Майдану й АТО, як сором’язливо називала колективна Настя Станко нашу війну за незалежність до 2016 року. Недарма героїні, що „повернулася до життя” посеред 2015 року, як Лулу у виконанні Міли Йовович, доводиться потайки від чоловіка (не Брюс Вілліс, ні) гуглити, що то за „антитерористична операція” і з жахом усвідомлювати, що її країна воює усі два роки, поки вона була „відсутня”.  

Так, темпи змін в сучасній Україні вражають, там де Вашингтону Ірвінгу знадобилося 20 років чарівного сну свого героя, Дарія Лозовик обходиться всього двома з лишнім роками, провокуючи читачів і самим згадати, що ж було в їхньому житті до листопада 2013 року, й доповнити той список несподіваних змін в своєму житті, який складає її героїня. Не буду його наперед озвучувати, бо деякі його позиції таки дійсно оригінальні й примушують згадати, що попри тьму наслідувачів Ірвінга, серед яких і такі всесвітньо відомі автори, як Стівен Кінг чи класик французької кінокомедії Луї де Фюнес, чи не всі  „випаданці” досі були чоловіками, і їх дивувало геть не те, що героїню „Біполярного сяйва”. Щось більш соціально значуще, ніж новий заморський фрукт, якого два роки тому ще не було в магазинах, але який, якщо вірити її чоловіку, вона любить до безтями. Чи, ось, скажімо, незнайома косметика. В згаданого Стівена Кінга у „Мертвій зоні” за час десятилітнього лежання героя в комі всього лише винайшли фломайстери й обрали президентом Рейгана.

Втім, вмотивування «відсутності» героїні у Дарії Лозовик значно цікавіше, ніж тривалий сон в горах чи інші вигадки послідовників Ірвінга. Хоча б тим, що Ганнуся з одного боку таки „випала” з життя, а з іншого – вона таки активно жила всі ці роки, якимось чином стерті з пам’яті, наче свідомість повернулася до бекапу комп’ютерної програми, „точки зборки” кількарічної давнини. І що ж вона бачить в сучасності?

Наприклад – що вже вийшла заміж. Це настільки несподіване й шокуюче відкриття для будь-якої жінки, що далі можете обирати собі хоч Трампа, вона й бровою не поведе в намаганнях дати собі раду з цими нововідкритими матримоніальними обставинами. Можливо це й виправдано саме для жіночого роману, але мені як читачеві усіх згаданих попередників шкода тих невикористаних можливостей, що стосуються зовнішнього світу, соціуму, і які лише побіжно згадує авторка. Втім, мені легко так говорити, я не прокидався одного дня вже одруженим одразу після слів: „Привіт, я Антон, всім чмоки в цьому чаті” й не вигадував кумедних методів дізнатися в цієї пані, яка називає себе чомусь моєю дружиною, що ще я встиг відчебучити без пам’яті. Втім якась подоба подібних почуттів мені все ж відома: я колишній моряк і знаю, що таке повертатися додому після тривалої відсутності. Іноді й діти встигають народитися й повиходити заміж.
 

Крім того, що „Біполярне сяйво” – жіночий роман з усіма неодмінними ознаками раптової пристрасті й фатального кохання, як, мабуть, люблять читати жінки (більше ні пари з вуст, я ж не спойлер), це ще й дуже львівський текст. Втім, ви не знайдете в ньому докладних описів пішохідних маршрутів туристичного середмістя, сецесійної архітектури, Меркуріїв на даху, яких слід порятувати, і фонтанів з Нептунами на площі Ринок, які обов’язково пролізли б у „чоловічий” текст Винничука чи Яценка, і невідомо як взаємодіяли б з географічним кретинізмом іногородніх читачів. Ні, тут інше. Для себе я називаю це „правилами життя пурєдної львівської пані”. Вони вгадуються навіть в тому, як розповідає про себе героїня і як розповідає про неї авторка, про що говорить і про що мовчить. Деякі речі з цього переліку – виключно львівські, як запитання продавчині в крамниці „Що то має бути?”. Хоча я знайомий з ними теж, звісно, здебільшого з книжок. Але я знаю засновницю жанру „львівська штучка” Галину Вдовиченко і особисто, тож можу переконатися, що книжки не брешуть. Цей львівський стандарт включає в себе багато речей, які личать справжній пані, щоб її схвалювали парафіяни в недільній церкві, і стільки ж речей, які їй не личать, про які парафіяни пліткують пошепки з осудом. Але вони теж мають бути, щоб пані почувалася зреалізованою. Працювати – так на „Галці”, лікуватися – так на Кульпарківській. Якось так. Певен, що якби повість писалася трохи довше, у ній неодмінно виник би і довгоочікуваний трамвай на Сихів. На трамваї – так на Сихів.

Львів впізнаваний навіть у лікарняному вимірі цієї історії. Ну звісно, з подачі раннього абсурдистського Винничука, тепер, здається, жоден львівський текст не обійдеться вже без Кульпарківської. А Гаська Шиян свій перший роман навіть написала одним пальцем на телефоні саме у львівській лікарні (іншій, інфекційній). Але справа геть не в якихось лікарняних реаліх, а в самій манері спілкування між лікаркою і пацієнткою, які перш за все оті „пурєдні пані”, ледь не подруги, але без панбратства, в яких є свої невеликі чи й страшні таємниці від мужчин, в тому числі нововіднайденого чоловіка (не Бруса Вілліса, ні). Охохо, дорогенька, це ви вже самі вирішуйте, розповідати йому про таке, чи змовчати. Якось так.  

Пригоди героїні, до речі, не обмежуються Львовом, але Київ тут – місто пороку, в якому не ходять до церкви, не шанують батьків, а переважно танцюють сальсу. Як корінний киянин, я втішений, що львів’янки приїздять танцювати сальсу саме до нас, це визнання хореографічних здобутків мого міста, сподіваюся, це увійде у звичай для львівських панянок. Мене тільки дивує навіщо було вплутувати у наші міжміські стосунки італійців?  Підказую наступницям пані Ганнусі: влітку в нас танцюють сальсу просто по-під сценою в парку Шевченка, треба тільки знати розклад. Втім загульний Київ – всього лише епізод у тій грі „згадати все”, яку веде сама з собою головна героїня”, епізод за епізодом відкриваючи для себе інтригуючі події свого власного життя, що передували усвідомленню себе посеред лікарняної палати поряд з якимось паном (не Брюсом Віллісом, ні), який стверджує, що він тепер твій чоловік.
 

Ну і ще чим цей текст примітний, так це тим, що попри всю львівську „локалізацію”, написано його аж ніяк не львівською ґварою, чим іноді зловживають згадані автори-чоловіки, чиї тексти потребують словника діалектизмів, а цілком загальнозрозумілою літературною мовою, що дає привід сподіватися і на інтерес читачок з інших регіонів, бо жіночі романи чомусь не супроводжують словничками в кінці, як мариністику. А дарма.  

 - А я можу пляцок, маленький шматочок. – Міняю наші з Ростиком великі тарілки з ножами і виделками на блюдечка і чайні ложки. У маминих кухонних шафках все по-старому, хіба що з‘явилось кілька нових предметів. Я шукаю кавоварку, щоб зварити Ростикові каву. Він не любить запарену. - Що ти шукаєш, люба? – питає мама, нарізаючи пляцок.  

Сподіваюся, слово „пляцок” стараннями львівських рестораторів вже засвоїла вся Україна. Це чи не єдине діалектне слово в цій повісті.  

Ну і ще одна помітна і дуже галицька особливість цієї книжки вже потрапила в текст передмови мою волю в описовій частині, я збирався зробити це дещо пізніше, коли писатиму про конфлікт і його вирішення. Основний конфлікт цієї книжки – боротьба героїні з власними демонами й скелетами в шафі. І ось тут цілком „несподівано” для безбожників з пост-совкових мегаполісів може виявитися, що найкращий союзник людини у боротьбі з тими демонами – ота вже згадана церква. Принаймні її панотці мають до того найбільший хист і досвід. І те не виглядає штучним в цьому світі галицьких координат. Принаймні сучасні львів’яни недарма з іронією називають себе саме „парафіяни”. Щось в цьому є оптимістичне, що, як моду на пляцки, львів’янам варто експортувати на Схід. І жіночі романи – найпридатніший до того жанр.


Антон Санченко
Дарія Лозовик, 1979 р.н. Закінчила НУ «Львівська Політехніка» за спеціальностями Міжнародна економіка та Прикладна лінгвістика. В любові і злагоді з чоловіком виховую двох синів і донечку. Обожнюю подорожі, танці і літературу. Найбільше в житті ціную стосунки з близькими людьми і тишу. Також дуже люблю Італію і все італійське за справжність, собак – за відданість, збирати гриби – за магію і азарт, і черешні – просто за смак. Боюсь і уникаю холоду і павуків. До всього решта світу намагаюсь ставитись нейтрально, щоб не порушити природній плин подій і відчуттів.