Сторінка книги

Весілля з Європою : Роман-придибашка

30,00грн

Нова книга Антона Санченка «Весілля з Європою» заявлена як історія народу, написана через історію родини. У світовій літературі вже існує чимало родинних історій – згадати хоча б «Сагу про Форсайтів» Дж. Ґолсуорсі, а з українських, звичайно, безсмертну «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуя-Левицького чи новітню історію «НепрОстих» Т. Прохаcька або «Таємницю» Ю. Андруховича. Проте тільки С. Рушді у романі «Опівнічні діти» трактує історію як родинно або особистісно геноцидну. Антон Санченко своєю чергою з’ясовує: історія його роду є актом не меншої вселенської трагедії, аніж геноцид вірмен 1914 року, Варшавське гетто чи Бабин Яр.

Композиція й жанр роману «Весілля з Європою» типово постмодерні. Погодьтеся,
складно претендувати на епічність, коли роман складається із окремих оповідань із розірваною хронологією і явними анахронізмами, в яких постійно зникає головна сюжетна лінія, яка повинна увінчатися щасливим заміжжям тітоньки автобіографічного оповідача із поетичним іменем Тамара (скорочений варіант Тома – навпаки – антипоетичний) з німцем із НДР Дітером наприкінці 70-их. Геппі-енд (хай у цьому місці Антон Санченко й скривиться, але я принципово не напишу «хеппі») у цьому романі подвійний, бо щасливе подружжя народжує у Києві сина, який не тільки примирює своїх дідів, запеклих ворогів часів Другої світової. Це чудесне дитя примирює із собою також Україну, бо на весіллі
присутня уся близька й далека рідня від Галичини й до Луганська і від українсько-білоруського пограниччя до Одеси. Це чудесне дитя також, як можна припустити, звістує щасливе європейське майбутнє нашій геополітично безталанній землі.

Роман-придибашка або роман-пригода обертається довкола родини Чуприн, які заснували у Херсонських степах і Чупринівку, і Стару Чупринівку і пра-Чупринівку. Генеалогія піонерів, як свідчить сам Антон Санченко, завжди сумнівна, після батька піонери мають за пращура відразу Адама. З цієї причини автор не заглиблюється у власну генеалогію. Навпаки, як свідчить генеалогічний додаток до роману, автор поширює її до тієї межі, коли в родинному колі опиняється вже не тільки апостол і місіонер Андрій Первозванний, що провістив Києву велику будучність, чи будитель нації і просто поет Шевченко, а й найбільші тирани ХХ століття — Гітлер і Джуґашвілі Йосип Віссаріонович. Пафос романіста, – за яким усі ми відповідальні за історію, тому причини усіх історичних поразок варто шукати передусім у собі, а не в найближчих сусідах, – безсумнівно, благородний. Не викликає спротиву й висновок прозаїка про типових українців: «Я заслуговую на свою долю, й на свою владу, й на свій бублик. Я нащадок тих, що вижили в голодомор». Створюючи метафоричний образ українця із дулею, яку той постійно крутив і продовжує крутити у кишені будь-якій, навіть рідній владі, романіст, на мою думку, влучає в десятку. Антон Санченко, хай і за біблійним зразком, але обмежується у своїй родинній історії лише ХХ століттям, показуючи, як усі війни, включно із російсько-японською, голодомори й різноманітні постанови і плани Комуністичної партії вкупі із науково-технічним прогресом впливали на родинну долю Чуприн.

Загалом, роман «Весілля з Європою» приносить не тільки задоволення й насолоду від читання. Цей роман приємно дивує. По-перше, вражає така ж летюча, як і летючий Голландець, іронія Антона Санченка, а також його якісний гумор, в якому майже сліду не лишилося від українського провінціалізму й хохляцької непритомності. Саме з цієї причини я не розумію, чому Антон Санченко наголошує свою спорідненість із Тарапунькою і Штепселем. Передбачаю, моя теза викличе заперечення, але я вважаю, що в українській літературі із гумором завжди було сутужно. Тепер, коли українські письменники свідомо запрограмували себе на сміх хай і крізь сльози (наприклад, В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв’янський, Ю. Андрухович, С. Жадан), ситуація із гумором дещо поліпшилася. Одначе генеалогія гумору й іронії Антона Санченка передбачає й інші імена: Сервантес, Микола Гоголь, спочатку Швейк, а вже потім Ярослав Гашек, Курт Воннегут, і, звичайно, Чехов хоча б тому, що він, як і наш автор, називався Антоном. Серед родичів автобіографічного оповідача натрапляємо також на перекладача Миколу Лукаша. Антон Санченко переказує реальну придибашку, яка трапилася із Лукашем і є показовою в питанні українізації. Згідно із версією автобіографічного оповідача, стоячи в одній із типових для щасливої совєтської дійсності черг, Микола Лукаш на прохання двох дамочок, що не розуміли української мови, адекватно переклав «на чєлавєчєський язик» фразу «Добродійки, куди ви так поспішаєте?» («Куда прьотєсь, бляді?»). Повертаючись до природи гумору Антона Санченка, зазначу лише, що часто ситуації в його книжці перетворюються на трагікомічні. Наприклад, цілком комічно звучить спостереження про те, що насправді автобіографічному оповідачеві довелося знати лише одну людину, яка дочитала «Улісса» Джойса до кінця. Цією людиною, за щасливим збігом обставин, був, зрозуміло, викладач зарубіжної літератури. Проте цілком трагічним є потрактування ним історії російського перекладу цього твору: кожен із п’яти перекладачів «Улісса» опинявся в ГУЛАГу, відтак цей твір Джойса перетворився на таку собі перепустку до сталінської в’язниці.

По-друге, у романі «Весілля з Європою» приємно дивує ерудиція автора, його широкі знання з історії, літератури, мовознавства і навіть математики, а також його спостережливість, яка у свою чергу свідчить про гострий розум. Я раділа, читаючи, як романіст порівнює українців із єгипетськими коптами та фелахами, коли він досліджує тюрські запозичення в українській мові чи висуває прецікаву теорію про типологічні збіги між другою частиною роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» із романом Маркеса «Сто років самотності». Я вже мовчу про опис героїчних спроб тітоньки Тамари обрахувати всі можливі n в теоремі Ферма за допомогою електронної обчислювальної машини, не поламавши при цьому жодного зуба й не втративши жодного ока, які їй, зрозуміло, були потрібні для майбутнього й так палко омріяного весільного фото.

Чи не найбільше оповідача хвилює правописна революція часів 90-их, коли замість «аеропорту» в українській мові почали вживати слово «летовище», замість «вертольотів» — «гелікоптери», а на місці Хемінгуея з’явився Гемінґвей. Досить часто у тексті згадується й вилучена у 30-ті роки «г із дашком». Із таким ходом думки важко погодитися хоча б із тієї причини, що самі росіяни, за якими й ми почали уживати «х» замість «г», не виробили точних принципів їх уживання. Наприклад, пишеться Гітлер, Гімлер, Геринг, а поряд чомусь Хоннекер і Хельсинки. Українська мова наслідує таке алогічне написання, ілюструючи цим українсько-російську примусову спорідненість. Іноді цей принцип перетворюється на звичайнісінький курйоз. Наприклад, Ганну Сухоцьку, колишню польську прем’єрку, українські ЗМІ охрестили якоюсь незрозумілою Ханною. Якщо вже ми так носимося зі своїм слов’янством, то Ханна тут явно ні до чого. Так само хорвати ніяк не могли впізнати свою футбольну команду «Гайдук» (Загреб), яку наші доблесні журналісти брутально обізвали «Хайдуком». Загалом, усі правописні питання, так мені здається, можна було б залагодити найпростішим способом, перейшовши на латинку. У комп’ютерні часи це дуже зручно й логічно, особливо якщо зважити на той факт, що українська мова чудово передається латинкою.

У кінці роману автор грайливо долучив до тексту «Книгу скарг і пропозицій читачів». Я натрапила в ній на деякі неточності: Пилип Орлик, скіжімо, не був останнім українським гетьманом. Останнім значиться Кирило Розумовський, за часів якого було на короткий час відновлено гетьманат. Мені імпонує, що Антон Санченко відмовився перекладати із лексикону новоязу слово «стройотряд», але чому в такому разі він переклав «заградотряд» як загін загородження? Щодо національної ідентичності декого з родичів автобіографічного оповідача, то я не впевнена, що Патони за походженням французи, – здається, вони німці. Тадей Рильський насправді був спольщеним українцем, який, як і митрополит Андрей Шептицький, повернувся до своєї національності. А Микола Амосов на схилку віку визнавав себе вепсом. Сподіваюся, мої пропозиції будуть враховані автором і його вірною подругою, друкарською машинкою Ерікою, якій у романі присвячені чи не найнатхненніші сторінки.

Прочитавши цю невелику книжечку, я згадала пророцтво В’ячеслава Медведя, який в одному з інтерв’ю стверджував, що майбутнє української літератури гряде з півдня. Той таємничий український південь так довго й затято мовчав, що появу Антона Санченка можна потрактувати і містично, і логічно. Не боюся повторитися: Антоне, пишіть іще, і пречистая, святая Муза не покине Вас.

Роксана Харчук
Народився в Херсоні в 1966 році проїздом. Тобто киянин, але в паспорті як місце народження вказано Херсон, чим я все життя безсоромно користувався, бо херсонців у морі цінують більше.

В 1986 закінчив Херсонське Морехідне Училище Рибної Промисловості (ХМУ РП), про що пізніше написав книжку «Нариси бурси» (2010, 2011)

Працював у Керчі в «Югрибпромрозвідці», про що теж написав кілька книжок. Зокрема про те, що найкращий пароплав всіх часів і народів – РС-300 (риболовецький сейнер Астраханської побудови). Готовий відстоювати свої переконання в аргументованій дискусії за чашкою кави. Працював на Чорному морі й у Індійському океані на науково-пошукових суднах рибної розвідки.

Три роки провів у Перській затоці та околицях у складі 8 Тихоокеанської ескадри ВМФ. Залишався при цьому нестриженим цивільним моряком. Був у Ефіопії та Ємені.

А потім ходив по Чорному й Середземному морях та річках Дніпро й Дунай, а також Атлантиці в різних українських та закордонних судноплавних компаніях зі штаб-квартирами в Києві, Одесі, Стамбулі й Піреї на рибальських, суховантажних, пасажирських тощо суднах.
Коли востаннє намагався порахувати відвідані країни, виходило 19, після цього кордони кілька раз змінювалися.

Після того, як азбуку Морзе й радистів відмінили, закінчив філологічний факультет Київського Національного Університету. Українська філологія, комп’ютерна лінгвістика.

Кілька років працював перекладачем з англійської в Держстандарті України й зрозумів, що українською можна написати все, включно зі стандартами з аерокосмічної галузі й біотехнологій. Тож твердження, що українською неможливо писати професійну морську прозу, бо не вистачає професійної термінології, – явне перебільшення.

Особисто познайомився з українськими мариністами Віктором Сильченком та Леонідом Тендюком. Насамперед подивився, як вони переклали «переборку». (Один – переділка, інший – перетинка). Вирішив, що залишатиму її «переборкою», а «сухогруз» – сухогрузом, а не «суховантажем», як пропонував телеканал СТБ, чого дотримувався в усіх своїх книжках. Написав їх звідтоді щось із 13, зокрема кілька перекладних з англійської. (Зокрема спогади Джошуа Слокама й «Фортуну капітана Блада» Рафаеля Сабатіні). В 2011 році акцію з «сухогрузом» підтримала Ліна Василівна Костенко в «Записках українського самашедшего». Звідтоді я спокійний за майбутнє української морської прози.

Укладав серії морських пригод для кількох українських видавництв. Перечитав усіх мариністів, яких не дочитав у дитинстві. Написав кілька статей про їхню творчість.

Створив кілька довколалітературних сайтів. Дописував до кількох українських часописів літературні огляди й колонки. «Журив» у кількох літературних конкурсах. Був суворим, але справедливим. В результаті став пародійним персонажем у книжках кількох українських письменників, коли їм треба було ввести персонажа-моряка, й однієї дитячої письменниці, коли їй знадобився хлопчик-акордеоніст. Однак на акордеоні давно не граю, бо трохи невдало засунув руку під двотонну кришку трюму в Одесі в 1997 році, про що написав книжку.


Триває збір коштів на книгу

Необхідно на рекламу
4 000,00